“А хто, крім нас?” (продовження)

А наразі “маємо те, що маємо”, як колись казав Леонід Макарович, який, до речі, обміняв ядерну зброю на нічого не вартий папірець. А мають десантники, за словами Юлі, камуфляжі 3-5-ої категорії, діряві берці і старенькі автомати. У багатьох лише по два магазини! Коли йде бій їх надовго не вистачає, треба перезаряджатися, втрачати дорогоцінні секунди. І навіщо ми віддали ядерну зброю?..

У важкі хвилини підрозділу Костянтина допомагає доброволець підрозділу – цуценя “Каратель”. Це маленький сенбернар, який з перших днів прибився до десантників. Більшість зазомбованого місцевого населення називало наших військових фашистами і карателями. Тож кличку “Каратель” сенбернарчик отримав не випадково. Він настільки втягнувся у бойове життя підрозділу, що став невід’ємним членом команди. Він має свою пайку на обід, під час обстрілу по команді займає бойову позицію в окопі. А як він любить їздити на броні! Дивишся на таке і душа радіє. Цей пес – справжня душа колективу. Тепер, коли визволили чимало населених пунктів Донбасу, докорінно змінилася свідомість місцевих мешканців, які побачили справжнє обличчя ДНР. Наслідки путінської пропаганди – це смерть, руйнування та повна дестабілізація регіону. Тепер Українська армія не карателі та фашисти, а визволителі, покликані навести порядок у їхньому домі. Власне, назріла думка змінити кличку і собаці. Який він тепер “Каратель”? Тож хлопці думають над новим прізвиськом цуценяти, який за кілька місяців бойових дій встиг змужніти та подорослішати, але назавжди залишиться у серцях наших солдат симпатичною собачкою, яка впродовж цих місяців милує око кожного із них.

krula.com.ua

Звичайно, усі хочуть додому, хочуть завершення цієї бойні, принаймні сподіваються на ротацію. Особливо їхні дружини. Поки такої команди немає, вони і далі стоятимуть на блокпостах, звільнятимуть міста, боронитимуть країну. А так хочеться додому. Обійняти рідних, поїсти справжнього домашнього харчу, словом, перевести подих.

– Як приїде додому буду його відгодовувати, – каже Юлія. – Він у мене здоровий був – кілограм сто. Тепер сильно схуд – бачила по фотографіях.

Як каже Юля, наші солдати, як діти, дуже люблять солодощі. Сигарети, цукерки та згущене молоко – пріоритетні бажання вояків, – це на замітку волонтерам. А так, не відмовляться від мішка картоплі, овочів, фруктів. Їсти треба добре, адже виснаження колосальне.

Ще один факт про який не можна не згадати – це духовний світ Костянтинового підрозділу. Стався випадок, який змусив переосмислити кожного своє ставлення до Бога. Збитий терористами український вертоліт під горою Карачун був схожий на гору уламків. Група Костянтина першою прибула на місце трагедії. Військовослужбовці не повірили власним очам, коли всередині обгорілого Мі-8 на них дивилася майже неушкоджена ікона Божої матері. У них аж мороз по шкірі пішов. Можна лише робити припущення, як вона уціліла, але це – диво.

Відтоді десантники стали більш побожними людьми. Дзвонять рідним і кажуть: “Моліться за нас і все буде добре”. Із таким проханням подзвонив дружині і Костянтин. Просив молитися і чекати. Він тут закінчить і скоро приїде додому, вже скоро...

P.S. До речі у Києві на Костянтина чекає відзнака “Вогнепальна зброя”, яку йому вручать за мужність та героїзм проявленні під час антитерористичної операції. Але найкраща нагорода для нього та його хлопців, вдячні очі мешканців визволених райцентрів, одна жінка навіть читала їм щойно написані власні вірші. Читала зі сльозами на очах...

УНІАН в Google News