Яєчня з божого дару від російського режисера

У стрічці «Піп» Олександра Хотиненка, знятого на замовлення російської Православної церкви, сучасного глядача знову намагаються одурманити квасним духом патріотизму… Рецензія

У стрічці «Піп» Олександра Хотиненка, знятого на замовлення російської Православної церкви, сучасного глядача знову намагаються одурманити квасним духом патріотизму… Рецензія

Здавалося б, радянське марево, в якому релігія уявлялась виключно, як «опіум для народу», розвіялось давно і надійно. Утім, у фільмі «Піп» Олександра Хотиненка, знятого на замовлення російської Православної церкви, сучасного глядача, звиклого до фестивальної попси, знову намагаються одурманити квасним духом патріотизму. Плутаючи при цьому ідейність з ідеологією, пафос – з агітпропом, а режисерську «клюкву», чи пак яєчню – з Божим даром літописання.

Загалом картин, в яких осмислюється наше історичне минуле останнім часом неабияк побільшало. При цьому спостерігаються дві стратегії, згідно з якими режисер або бездумно оспівує історичний матеріал, як у фільмах «Монгол», «Чингісхан» чи «Слуга государів», або прагне роз’яснити світоглядний конфлікт, як у «Царі» чи «Острові». Гірше, коли згадане бездумне оспівування виконується на замовлення, як у випадку з Хотиненком, автором таких стрічок, як «Мусульманин», «72 метри» і «1612», в яких він дотримується правильної «патріотичної» позиції.

У даній ситуації режисер схожий на героя свого нового фільму – священика Псковської духовної місії на окупованій території у 1941-44 рр. Отець Олександр у стрічці «Піп» так само отримує наказ від начальства (відроджувати церкви під німцями), несміливо закидає тому начальству про ганебність служби німецьким окупантам, отримує наказ у стилі «партія сказала «надо», комсомол відповів «есть», і, востаннє поласувавши морозивом, їде в якості зрадника радянської Батьківщини в чергову Тмутаракань виконувати завдання.

Далі – лише казка про попа з опіумним маревом над історією ВВВ. Натомість сякого-такого конфлікту в картині Хотиненка нема – лише лубочна картинка і агітаційний плакат, на якому зображено святу людину в лабетах клятої влади – чи то радянської, а чи німецько-фашистської. Невже все це заради приховування незручного епізоду з історії церкви? І хіба самої лише церкви, а не цілого безбожного народу? «Який піп – такий прихід» – свідчить російське прислів’я, і цьому варто повірити.

Справді, кінематографічні намагання з’ясувати світоглядні протиріччя в історії «таємничої російської душі» все більше зашпортуються на темі зрадництва. Згадаймо головного героя фільму «Острів», який застрелив свого командира за наказом фашистів, але далі розкаявся, обґрунтувавши ідею про те, що для Бога розкаяний грішник дорожчий за праведника. Але в подальших фільмах про війну на кшталт «Своїх», «Напівтемряви» і «Розжалуваного», в яких діють суцільні зрадники і боягузи, ніяких праведників уже не знайдемо. Усі вони – жертви обставин воєнного часу, при чому більшість тих «обставин» не завжди тягнуть на славну історію.

Так само не зовсім схожий на святенника отець Олександр у фільмі Хотиненка. І Сталіна наш герой не боїться, а любить, і Гітлера, чиїх вояків (в їх присутності) називає «ковбасниками», не шанує. Мовляв, не владі він служить, а Богу. Але ж платню – від кого отримує, будучи на офіційній посаді з не менш офіційним (церковним) начальством, дислокованим у Ризі? На які кошти відроджує наш герой церкву, утримує багатодітну родину з приймаків, збирає вози з чималою «гуманітарною допомогою» для радянських полонених у німецькому концтаборі?

Погодьмося, якийсь малопереконливий цей скромний священнослужитель, що, будучи репресований Сталіним у 1930-х роках, усе одно чекає «наших», як Другого пришестя, благословляючи на «ратні подвиги» радянського танкіста, відмовляється відспівувати поліцаїв, розстріляних партизанами, але захищає цих самих партизан, які стріляли в німецьких вояків. Здається, він забуває про те, що найшвидший спосіб загубити свою душу – це намагатися її врятувати.

Утім, автори й замовники стрічки «забувають» про більш важливі речі. Наприклад, про те, що Псковська духовна місія, про яку мова, діяла під патронатом Гебельса, тому в церквах православні священики молились за перемогу німецької армії, чого не показано в фільмі. Півтора мільйони колишніх радянських громадян служили у Вермахті й працювали в окупаційних адміністраціях – то чого ж соромитись, «економлячи» на правдивій пам’яті про одну-єдину людину?

Так само пускаються в абсурдну непам’ять автори «Попа», коли бідкаються з недолі радянських полонених, які помирали з голоду в німецьких таборах на території колишнього СРСР. Мовляв, Сталін не підписав міжнародної угоди, тому Червоний хрест не може допомогти. Але ж Гітлер підписав, і тому голодом солдат (як у фільмі) не морили! По-друге, «Постанова про військовополонених» (заснована на тій самій Женевській конвенції 1929 року, яку не підписав СРСР), таки була затверджена 1 липня 1941 року.

Хай там як, навіть але без уявлень про предмет розмови, «кіно про німців» сьогодні можна знімати цілком безкарно. І нехай ті самі німці в Хотиненка схожі на романтичних туристів, якій тільки й роблять, що фотографують краєвиди і потайки від начальства пригощають дітей морозивом, а партизани навпаки – не ховаючись, знищують цілі загони місцевих поліцаїв і гатять попів наганами по голові, але завжди можна відпекатись тим, що режисером рухали «благі» наміри. Якими, згадаймо, вимощена дорога відомо куди.

Ігор Бондар-Терещенко

УНІАН в Google News