Богдана Матіяш: Мені хотілося написати про світ, у якому з тваринами можна було б говорити

Богдана Матіяш: Мені хотілося написати про світ, у якому з тваринами можна було б говорити

Напередодні 17-го Форуму видавців ми поспілкувались із поеткою про літературні цікавинки, ситуацію з критикою та її майбутню книгу...

Богдана МатіяшБогдана Матіяш, 28 років - поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Закінчила Національний університет «Києво-Могилянська академія».

Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (Київ: Смолоскип, 2005), «розмови з Богом» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2007).

Вірші перекладалися польською, словацькою, білоруською, англійською, німецькою мовами.

Народилася, живе та працює в Києві.

Напередодні 17-го Форуму видавців у Львові ми поспілкувались із Богданою Матіяш про літературні цікавинки, ситуацію з критикою в українській літературі та багатий світ майбутньої книги авторки.

Що нового Ви будете презентувати на Форумі видавців?

У Львові представлятиму новий переклад. Це буде презентація книги Маріуша Щиґла «Ґоттленд», польського автора, який є редактором «Ґазети Виборчої» і справжнім майстром репортажу. Це книжка про стереотипи, «ікони» й «табу» чеського суспільства, із безліччю майже кафкіанських сюжетів, замовчувань і цілковитою відсутністю оцінковості. Це найбільше вабить. Як і те, в який спосіб Щиґел вміє знаходити, досліджувати й розповідати дуже неоднозначні й непрості сюжети з чеської історії ХХ століття. Мене свого часу дуже зворушив його репортаж про пам’ятник Сталіну в Празі, найбільший на земній кулі. То був сюжет, якого я зовсім не знала, й, власне, тому вирішила його перекласти, розповісти своєю мовою. Згодом переклала ще один репортаж для польського числа «Київської Русі», а потім на пропозицію автора почала перекладати книжку. До речі, минулого року вона отримала премію «Книжка року ЄС», а це таки свідчить про європейське визнання.

Маріуш Щиґел приїде на цьогорічний літературний фестиваль, і я справді тішуся, що відбудеться і презентація цієї книжки, й спільні читання автора із Тарасом Прохаськом, модерувати які згодився Юрій Андрухович.

По правді, я навіть більше тішуся виходом цієї книжки, ніж тим, що дописую свою нову збірку – хоч це мене також тішить, вона вже майже готова. На Форумі читатиму саме нові вірші. Останні кілька місяців я працювала не тільки над текстами, а й над настроєм нової книги. Мені було не менш цікаво дбати про інтонації текстів, не лише про зміст.

Наскільки нова книга відрізняється від «розмов із Богом» тематично і стилістично, чи це свого роду продовження попередньої чи новий етап у творчості?

Богдана МатіяшНапевно, у якомусь сенсі це продовження, хоча стилістично книжка таки трохи різнитиметься. Як і в «розмовах із Богом», усі вірші в ній зосереджені довкола однієї теми – цього разу це буде книжка про звірів. Уже можу сказати її назву: «Твої улюблені пси та інші звірі». Подібним, може, буде й те, що в ній мені теж важливими є розмови. У попередній мені найбільше говорилося до Бога і людей, а в цій найбільше говориться зі звірами. І в цій книжці теж багато пам’яті про Бога, хоч він там менш зримий..

Стилістично ця книжка буде трохи мінімалістичнішою. Її верлібри стали лаконічніші; інколи мені вистачає семи рядків, щоб сказати все, що я хочу. Думаю, що вона буде трохи м’якшою, хоча то вже, звісно, оцінювати читачеві. Взагалі мені трохи дивно писалися ці вірші, бо спочатку я зовсім не мала відчуття того, як я пишу. Не відчувала, чи вірші добрі, а чи зовсім кепські. Була ще дуже сильна залежність від поетики попередньої книжки, дуже міцна в ній потреба. Мусив минути якийсь час, щоби і не згубити відчуття важливості попередньої мови, і почути якісь нові інтонації всередині себе й дозволити їм зазвучати в текстах.

А зрештою, цікаво, як її сприйме сторонній читач. Мені справді важко порівнювати власні тексти.

Чи будуть ілюстрації до книги?

Я запитувала Юрка Іздрика, чи він би міг мені щось намалювати. Він надіслав мені кілька малюнків, але радше своїх псів, як він їх бачить. Він мені так і написав: «Знаєш, у кожного свої пси». Тож я не знаю, чи будуть у книжці ілюстрації, хоча... Мені подобаються малюнки моєї приятельки, яка не є художником. Якщо вона малюватиме й далі, то, може, зроблю несподіванку собі і їй.

Окрім собак, про яких ще звірів книжка?   

Про різних, хоча центральними в ній є пси і леви, але також є тигри, є бегемоти, ведмеді, лосі, олені, їжаки є, вовки. Там більше тих звірів, котрі водяться у наших широтах, але трапляються й екзотичніші.

А чому саме псів найбільше, це Ваші улюблені тварини?

Я справді їх дуже люблю. Задум книжки, найперша її ідея з’явилась, вочевидь, тоді, коли якось я побачила, як біжить пес. Він біг так рівно й гарно, як летить стріла. Це було в парку, його вигулювали господарі й він помчав кудись, бавлячись, а я дивилась на це зачудовано і не могла зрозуміти, як це можна описати словами. Півтора року я постійно згадувала, як це було красиво і думала, як це описати. А потім одного дня це написалося. Ще згодом з’явився лев та інші звірята. Ярослав Грицак сказав, що мій лев нагадує лева із Льюїсових «Хронік Нарнії»... Це було дуже несподіване порівняння. Але, хоч як дивно, щось у цьому є.

Ви бачили живих левів?

Богдана МатіяшТільки в зоопарку. Але звірі не повинні там бути. Узагалі моя книжка про звірів – це візія ідеального світу, у якому з тваринами можна приятелювати, у якому немає диких звірів. Мені дуже сумно, коли бачу на хвіртках написи: «Обережно, злий пес!» Мені хотілося написати про світ, у якому з тваринами можна було б говорити, про світ дуже прозорий і чистий. Часто думаю про святого Франциска з Асижу, як він жив. Наскільки святим було його життя, якщо він міг навіть проповідувати пташкам, і вони його розуміли й слухались.

Мені хотілося написати про веселих звірів, а вони часом стають сумними. В одному вірші лев навіть плаче. Не була певна, чи варто брати цей вірш у книжку, але якщо вже так написалося, то, вочевидь, мусить бути й такий вірш... Зрештою, ми ж іще не в раю живемо. Тому звірі теж раняться і плачуть.

Але загалом вона оптимістична?

Так. Вона все-таки радше усміхнена. Мені взагалі не хотілось би писати того, що навіювало би смуток на інших людей. Це той випадок, коли я справді думаю про читача, не хочу його смутити. Як і не хочу створювати катастрофічну візію світу. Мені би хотілося, щоб люди тішились із того, що читають.

Хто першим читає Ваші твори?

Приятелі й моя найстарша сестра. Я часто надсилаю друзям вірші – не для того, щоби вони щось сказали, якось їх оцінили. А просто – щоби тим, про що думаю і як я всередині себе є, поділитися.

Ваші вірші, на мою думку, не з тих, котрі читаються на різних фестивалях, літературних вечорах, це та література, що потребує максимальної уваги читача і часу для роздумів…

Це правда, але фестивалі можуть бути дуже різними. У травні я потрапила до Варшави на літературні читання, на яких мені неймовірно сподобалось те, що я побачила. Читання тривали зо три години, з короткою перервою посередині. Не було жодного модератора, автори мали по 20 хвилин, вони виходили і просто читали свої тексти. І все відбувалось у такій камерній тиші, і в такій атмосфері, якої дай Боже кожному літературному фестивалю.

Все залежить від формату. А зрештою, добре вміти читати для аудиторії. Ніби збоку дивишся на власний текст. Бо ж читаючи, водночас і слухаєш....

А чи були в планах спільні проекти з музикантами чи художниками?

У цьому треба мати потребу, а я інколи відчуваю, що потребую дистанції не лише від інших видів мистецтва, а часом і від самої себе. Останні три місяці я провела за тисячу кілометрів від дому, щодня спілкувалась із людьми, які причетні до літератури, і дуже мало думала про себе і про те, що я пишу, і це було прекрасно. Мені здається, що треба спочатку дистанціюватися від того, що ти робиш і від свого «я», щоб почати думати про подібні проекти. І взагалі, такі речі повинен пропонувати музикант, художник, ще хтось, а не сам письменник, який є для себе і агентом, і менеджером власних виступів, і всім, всім, всім...

Повертаючись до книжкового Форуму, які книжки Ви як літературний критик радили би придбати?

Як критик? Це було так давно... Як читач можу ще раз порекомендувати «Ґоттленд» Маріуша Щиґла та й загалом зараз мені хочеться називати поляків.. «Абетку» Чеслава Мілоша, дитячі вірші Юліана Тувіма «Пташине радіо», Войцеха Тохмана «Ти наче камінь їла» (її, щоправда, неймовірно тяжко знайти в книгарнях). З давніших видань радила би книжки Еріха-Еманюеля Шмідта «Дитя Ноя» та «Оскар і рожева пані», Януша Корчака «Дитя людське». З української літератури назву ще книжку Анатолія Дністрового «Письмо з околиці», а також давніше видану прозову книжку Маріанни Кіяновської «Стежка вздовж ріки».

Богдано, з літературною критикою протягом останніх років маємо також не найкращу картину, у чому проблема, на Вашу думку?

Богдана МатіяшКолись мені дуже сподобалось те, що сказав Сашко Бойченко. Чотири чи п’ять років тому його запитали приблизно те саме, чому в нашій критиці немає свого Еліота. Бойченко відповів приблизно так: «А ви подивіться на англійську літературну традицію взагалі, який у них був роман…» У цьому щось є. Може, на одного хорошого критика треба більше хороших письменників, більше цікавих книжок.. Це ж теж виклик: коли маєш перед собою цікаву книжку, хочеш написати про неї бодай же наполовину так гарно, як написана вона.. Зрештою, я думаю, що все це колись зміниться. Тобто буде і більше цікавих творів, і сформується справді фахове поле критичних рефлексій на них.

Для кого в першу чергу важлива критика, для письменника чи читача?

Не знаю, по правді. Залежно від того, яку обрати оптику й під яким кутом дивитися. Взагалі наявність літературної критики є добрим свідченням того, що література в конкретному суспільстві загалом комусь цікава. Читачеві критика може бути важлива, щоби мати якісь орієнтири в тому, що називають літературним процесом. Або просто щоби проявити, як лакмусовим папірцем, що суспільство приймає, а що відштовхує, в чому має потребу, чого боїться, чого соромиться, чим тішиться. Для письменника ж це нагода почути свого читача (бо ж критик – також читач) і випробувати свою книжку «на міцність», почути з уст інших, чи добре воно..

До речі, ніколи не думала, поки не пізнала цього з власного досвіду читання рецензій на свою книжку, що за кожну рецензію можна бути дуже вдячним. Бо читаєш і бачиш за текстом особу, яка присвятила тобі свій час, якій хотілося щось про твою книжку сказати, яка щось із нею прожила.. Тобто бачиш щось дуже гарне й дуже людське.

Та й, певно, критика не менш важлива для того, хто її пише. Хоча це справді відповідальна річ. Пам’ятаю, одного дня я перестала писати критичні статті, бо просто запитала себе: «Хто я, щоби когось оцінювати?..»

Чим, окрім написання книжки, займається Богдана Матіяш останнім часом?

Недавно я вчилась кататися на конях, і це було справді чудесно. Зрештою, я так само в цей час трохи з ними говорила, а не просто на них їздила. Останнім часом багато перекладала, причому не тільки «дорослі» книжки, але й одну дуже гарну казку з польської, на яку тепер шукаю видавця. Здійснила свою давню мрію – побувала в музеї Нікіфора Дровняка в Криниці. Час від часу саджу дерева. Це все дуже прості речі. Але, направду, мені подобається, коли можна займатися ними. Коли література перетікає в них, а вони в літературу..

У вільний час чим любите займатись?

Дуже люблю ходити по лісах, горах. А часом люблю просто сидіти в місті – під якимись деревами або в кав’ярнях – і читати книжки.

Розмовляла Ольга Вишня

Фото - Тетяни Давиденко

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter