Мильні пристрасті від Бенюка, Хостікоєва та Сумської

Театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв» пропонує глядачам прем’єру - комедію англійського автора Дейва Фрімана «Люкс для іноземців»...

Традиційно восени кожного року театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв» пропонує глядачам прем’єру. Цьогоріч репертуар антрепризи поповнила комедія англійського автора Дейва Фрімана «Люкс для іноземців».

"Сцена з п`єси "Люкс для іноземців""

Режисером-постановником нової вистави виступив Анатолій Хостікоєв, який після восьмимісячної перерви з огляду на травму ноги повернувся до активної творчості. Напередодні прем’єри Анатолій Георгійович повідав, як він шукав матеріал для нової постановки, що, за його словами, було нелегкою справою.

Почалося з того, що знайшов у всесвітній мережі комедію англійця Дейва Фрімана «Люкс для іноземців». Прочитав уночі – ніби сподобалось, уранці ж виникли зовсім інші думки. «Через деякий час я знову прочитав цю п’єсу, – сказав пан Анатолій, – і знайшов у ній секрет. Ви його розгадаєте на виставі. Ця комедія дає простір для фантазії – режисерської та акторської».

Розповідали (хоч і вельми обережно) про свою працю над ролями й актори, задіяні у виставі. «Хочеться знайти у героїні якийсь незвичайний нюанс, – зізналася Наталія Сумська. – Мій покійний батько казав, що кожна роль – характерна. І я відштовхуюся від цього. На роботі хочеться забутися, відірватися від побуту, політики й потягти за собою глядача».

Актор і співпродюсер театральної компанії Богдан Бенюк нагадав, що її (тобто компанії) вік перейшов десятирічну межу й додав: «Усі наші вистави мають певне реноме та високу планку».

Говорили і про інші деталі майбутньої сценічної роботи, зокрема про те, що п’єса поверне нас у спокійні 1970-ті, коли людям не набридали всюдисущі мобільні дзвінки, а сценографія вистави, над якою працює художник Андрій Романченко, задумана так, щоб дати акторам максимальні можливості для самовияву.

Звичайно, учасники вистави зацікавлені в тому, щоб представити її якнайкраще, і вони намагалися це робити. Але мені особисто ці абстрактно позитивні монологи навіяли стан, про який Леся Українка писала: «Привиддя лихі мені душу гнітили…»

Інтуїція не підвела. Найперші сюжетні колізії комедії ситуацій свідчили про її банальний подальший перебіг. Дві родини приїхали до французького містечка на кордоні з Німеччиною, де саме в розпалі фестиваль «Святого Вольфганга», який стає тлом для дивної плутанини і незручних ситуацій. Починаються вони з того, що внаслідок помилки працівників готелю двом подружнім парам доводиться жити… в одному номері, щоправда з перегородкою.

Тож не дивно, що в таких умовах пікантні сцени трапляються чи не на кожному кроці. Сімейним дуетам британців Паркерів та Філбі (Клод – шотландець, Гельга – німкеня) сумувати не доводиться. А якщо додати, що у кожного з «взірцевих» чоловіків у цьому готелі мають відбутися ще й позашлюбні романтичні побачення, життя веселішає подвійно.

Такий заплутаний сюжет потребує оригінальної, небуденної подачі. Але вона у виставі відсутня. Тому чи не кожен хід у цій «шаховій партії» є абсолютно передбачуваним. Це, скажімо, сцени перманентних перестрибувань героїв з ліжка на ліжко (зрозуміло, з емоційними вигуками). Або влаштування однією з дружин скандалу з коханкою (майже з видряпуванням очей).

Ну не можна ж довго веселитися (за винятком тих глядачів, котрі звикли сміятися без причини) з приводу радіатора, який протікає. Або, даруйте, туалета. Не сперечаюся, місце потрібне, іноді вкрай, та чи варто аж так старанно переносити на кін правду життя?

А тут туалетні проблема за проблемою. Спочатку Бренда Паркер бідкається, що вона загубила родовий перстень з діамантом у туалеті і їде на ту станцію чотири години…

Далі новий нещасний випадок. У замовлений номер прибуває поважний Клод Філбі і довго не може потрапити у те ж таки відхоже місце. Бідолаха червоніє, як рак, і ладен на все, аби жадані двері перед ним відчинилися. Віддам належне Богданові Бенюку, він червонів дуже органічно, як і загалом гарно зіграв роль святенника з подвійним дном. Вдалою є і акторська робота Наталії Сумської – добропорядна німецька дружина із зворушливим шармом.

Сумлінно працюють у виставі й інші виконавці – франківці Наталія Ярошенко і Василь Мазур, актриса столичного Театру імені Лесі Українки Анна Сирбу, представники Нового драматичного театру на Печерську Денис Мартинов та Ігор Рубашкін. Та є одне «але» – ця поверхнева драматургія не надає їм гідних можливостей.

Я написала, що більшість сюжетних поворотів неважко було спрогнозувати. Але був один, який я б, наприклад, передбачити не наважилась. Це фінальний епізод, у якому дві дружини й одна коханка раптом виявляються донечками готельного чергового і відповідно рідними сестрами. У той кульмінаційний момент дуже вже запахло серіальним милом.

Не додав оригінальності і фінальний музичний дивертисмент, у якому кожен мав свій вихід. Наталія Сумська - з веселою німецькою пісенькою, Богдан Бенюк – з шотландським танцем у спідниці й одночасною грою на волинці, всі решта учасників танцювали самбу. А наостанок Василь Мазур проникливо заграв на саксофоні «Черемшину». До речі, незрозумілою є і причина обрання цієї української мелодії центральною музичною темою, її в англійській п’єсі весь час наспівують то під супровід, то а капела.

А на завершення хочеться порадити митцям з компанії «Бенюк і Хостікоєв» хоч надалі вже не знижувати оту планку, про яку вони розповідали. Бо спектакль дивляться різні люди, і не всі ж є відчайдушними сміхунами.

Тетяна Кроп

УНІАН в Google News