Двомовність по-харківськи: російським дітям – усе, українським – крихти

Одіозна «двомовність», яку нам так наполегливо нав’язує Партія регіонів, – це не тоді, коли одним усе, а іншим нічого…

Ось і проминули зимові свята. А це означає, що вкотре можна підбивати підсумки. Тим паче, що народна мудрість учить: як зустрінеш Новий рік, так його й перебудеш. А кожне святкування може стати приводом до серйозних роздумів.

Отож, особисто для мене вкотре постало запитання, де в «двомовному» місті Харкові може насолодитися здобутками культури україномовна дитина?

Приміром, у планетарії, який до свята приготував програми для молодших школяриків і дітей середнього віку, а також цикл лекцій, розрахованих на старшокласників і дорослих, мовою всіх заходів була російська. Ба більше: там навіть не підозрюють, що, скажімо, карта зоряного неба, яку після вистави хочуть придбати собі чимало дітлахів, може бути видана будь-якою іншою мовою, крім російської. Продавчиня так мене й запитала: «А што, і на укра́інском биваєт?»! Це при тому, що в книгарні «Є», лише за якихось двісті метрів від планетарію, ми спокійнісінько придбали собі цей «артефакт» українською…

Харківський театр ляльок у своєму репертуарі теж не має жодної вистави по-українськи. До речі, театр, який протягом десятиліть працював у затишному приміщенні (яке, до того ж, є пам’яткою архітектури) в центрі міста, раптом переїхав у незручну споруду Будинку культури працівників зв’язку – начебто на час капітального ремонту. Мені щиро хочеться вірити, що йдеться справді про капітальний ремонт театру, а не про аферу, яка має на меті «оселити» відтак у відремонтованій пам’ятці який-небудь банк, бутік чи офіс Партії регіонів, – погодьтеся, що в наш час, знаючи «апетити» влади, ремонт культурної установи сприймається не інакше як украй насторожено… Принагідно зазначу, що цей театр для кількох поколінь харківців був особливим світом, де цікавинки для себе могли відшукати як маленькі глядачі, так і дорослі. І йдеться не лише про репертуар для різних вікових груп, а передовсім про ту особливу атмосферу, в яку поринав глядач, щойно переступивши поріг – це і цікава колекція ляльок, і живий куточок, і колекція кактусів… Усе це налаштовувало на особливий лад, створювало затишок для малечі й викликало теплі спогади про дитинство у їхніх батьків.

До речі, в обшарпаній залі, де тепер «розквартирували» театр, глядачами якого є діти дошкільного та молодшого шкільного віку, – страшенно холодно! А майже навпроти – офіс Партії регіонів. Закономірно напрошується питання: чи там теж підтримують температурний режим «цокотіння зубами»? Гадаю, ви розумієте, що воно риторичне…

Щоб підсолодити піґулку, зауважу, що вистава «Ще раз про Червону Шапочку», яку ми з донькою в таких умовах (не знімаючи верхнього одягу) переглянули, вирізнялася яскравими ляльками, чудовими декораціями й ориґінальною режисурою. Ось лише чому театр так наполегливо ігнорує україномовних малюків – залишається загадкою…

Харківський театр юного глядача має в своєму репертуарі (як можна здогадатися з афіші) аж три вистави українською мовою. Звісно, супроти «абсолютного нічого» в театрі ляльок – це вже неабиякий прогрес. Та й добір україномовного репертуару здійснено зі смаком: «Фарбований Лис» Івана Франка, «Ніч перед Різдвом» Миколи Гоголя, «Лісова пісня» Лесі Українки. Та все ж превалювання російськомовного компоненту очевидне. І знову ж не можемо не завважити, що в театрі для дітей дуже холодно. Хочеться вірити, що долю юних глядачів Харківщини поділяє і голова місцевого управління культури, хапаючи дрижаки в своєму кабінеті…

Театр музичної комедії мало того, що не вводить до свого «дитячого» репертуару україномовних вистав, так іще й у прямому сенсі знущається з них, видаючи лібрето із просто-таки несказанними «перлами». Фраґмент цього «щастя», яке дуже нагадує інструкції до одіозних китайських електротоварів, можете прочитати в ориґіналі:

До речі, вистава «Попелюшка», яку нам із донькою випало переглянути, теж особливих емоцій не викликала. Обшарпані декорації й костюми, млява акторська гра, котра більше скидалася на відбування тяжкої повинності, ніж на бажання сподобатися глядачеві… Тому й глядачі в залі відверто нудилися.

Загалом у репертуарі цього театру є аж одна вистава українською (яку можна окреслити дефініцією «за шкільною програмою») – це «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка; одначе режисерська інтерпретація геть спримітизувала цей твір, почасти звівши сюжет аж до вульгарного «ги-ги», – тож дивитися її людям, котрі мають естетичний смак, не рекомендую.

Найвищої оцінки заслуговують програми для дітей Харківського органного залу. Зокрема «Маленький принц», де поєднано художнє слово, органну музику й 3D анімацію. Але україномовних дітей тут теж наполегливо ігнорують….

Про цирк я краще змовчу. Ні, я розумію, що мавпи «по-укра́інскі нє панімают», – але про дітей теж варто подумати. Чи не так?

А ось на дитячі вистави Харківського академічного драматичного театру імені Т. Шевченка нам потрапити не довелося, бо не вистачило квитків – аншлаг. А це чи не найяскравіше засвідчує те, наскільки затребуваними в Харкові є україномовні проекти!

Висновки напрошуються самі. Одіозна «двомовність», яку нам так наполегливо нав’язує Партія реґіонів, – це не тоді, коли одним усе, а іншим нічого; а принаймні тоді, коли порівну – це вам будь-яка дитина скаже. Шкода лише, що політикани не хочуть розуміти таких елементарних речей…

Катерина Борисенко, спеціально для УНІАН

УНІАН в Google News