«Людяність у нелюдяний час»: фрагменти з іще не опублікованої книги про Голодомор

«Людяність у нелюдяний час»: фрагменти з іще не опублікованої книги про Голодомор

До 80-их роковин страшних подій 1932-1933 років УНІАН публікує уривки з книги, що вийде у друк у грудні цього року і присвячена вшануванню доброчинців, які рятували життя в часи голоду.

голодоморВосьмидесяту річницю Голодомору 1932 - 1933 років в Україні вшановують, як і восьму річницю Помаранчевої революції, скромно – центральні телеканали майже не змінили сітку мовлення і транслюватимуть в день жалоби розважальні програмі та серіали, вперше за багато років у столиці не буде концерту-реквієму в Національній опері, і навіть усі чотири президенти незалежної України, покладаючи разом квіти до меморіалу пам’яті жертвам трагедії, не знайшли багато слів для вшанування цієї дати.

У день пам’яті жертв голоду УНІАН публікує уривки зі збірки істориків Володимира Тиліщака та Вікторії Яременко, яка буде надрукована до кінця цього року і розповість невигадані історії героїчної самопожертви на тлі трагедії.

Свідчення Киківської Марії Матвіївни

1923 р. н., с. Плоске Балтського району Одеської області.

Рік 1933 був дуже важким. Люди в селі вмирали цілими сім’ями. Ми вижили, тому що в нас була корова. Ми її ховали в хаті, бур’янів тоді було багато, коло неї всі спали, годувати корову нам допомагали і сусіди, які ще могли трохи ходити, носили ночами бур’яни, тому що другого нічого більше не було. Корова теж була тоща, але молока трохи давала. Мені було 10 років, але я дуже запам’ятала, як під тином, який там був тоді тин, вистроювались групки людей і протягали жалібно худющі тремтячі руки з кружками і просили: «Тьотю Параско, дайте чуть-чуть молока, хоч губи помочити». І моя мама, Дзюбич Параска, ділила їх всіх, як могла. Я скільки живу на світі, не можу забути, як вони тремтячими руками хапали ті кружки, майже порожні, прикладали до рота і потім розходились, низько опустивши голови та похитуючись від недоїдання та безсилля. А нам, своїм дітям (нас було п’ятеро) вона говорила: «Батькові нічого не розповідайте про це» (батько в нас був дуже строгий і ходив на якусь роботу, а ввечері приходив дуже втомлений, сердитий, мабуть, від недоїдання, тоді ми цього не розуміли, приносив кусочок малая і ділив між всіма нами). І ще мати говорила нам: «Я вам ввечері дам молочка вволю, а зараз потерпіть». А ввечері знову повторювалось те саме. Ми завжди були напівнагодовані. Завжди хотілось їсти. Я думала, що того молока ніколи вволю не нап’юся.

А ще я пам’ятаю, як моя мати наливала нам юшки, де варився буряк, ставила туди декілька кусочків буряка і просила віднести до тьоті Степаниди, (дядька не пам’ятаю як звати), що жили через дорогу, погодувати там маленьких дітей, хлопчика і дівчинку, а ще просила насмикати з їхньої хати сніпків і напалити їм. Тьотя Степанида і її дядько вже лежали попухлі з голоду і не могли ходити. Так ті дітки і вижили, а коли батьки померли, приїхали якісь мужчини і забрали дітей. Яка їх дальша судьба, хто їх забрав, чи може вони ще десь є живі, я не знаю.

В. Т. Ідея створення подібної збірки виникла ще у 2008 році, а вже у 2009-му Інститутом національної пам’яті було започатковано акцію «Людяність у нелюдяний час», метою якої був збір інформації про тих, хто допомагав виживати іншим під час Голодомору. За сприяння краєзнавчих музеїв, вчителів, обласних управлінь освіти, пошукових учнівських загонів ми отримали багато свідчень про таких людей з усіх регіонів, охоплених голодом, які і стали основою книги.

Свідчення Приймак Михайла Степановича

1927 р. н., с. Олександрівка Пирятинського району Полтавської області.

… В той час, в 1933 році, керували селом два товариша: Клименко Василь Юхимович (голова колгоспу) і Харченко Петро Павлович (сільський голова). От, завдяки їм, я і мої односельці пережили голод.

… Мабуть, знаєте, що ці хлопці були справжніми патріотами і керівниками, бо в першу чергу вони дбали про свою громаду, а не про посаду. І коли настали важкі часи, їм виповнилось 29 – 30 років. А ці молоді люди, ризикуючи власним життям, життям своїх рідних, умудрилися згуртувати і утримати навколо себе громаду, і це допомогло нам вижити.

…Найголовніше – це було те, що коли в людей не було їсти, Василь Юхимович зробив серед села громадське харчування. В центрі населеного пункту стояв величезний казан, і жінки варили там затірку. Це, коли мокрі руки вмочували в муку, а потім витирали над казаном. Ось ця проста гаряча юшка врятувала життя людям. Коли дома вже закінчились останні крихти, і люди пухли з голоду, вони отримували свою порцію цієї затірки. І вона була спасенною для них.

В. Я. Книга складається з трьох частин: перша називає доброчинців поіменно, друга являє собою власне свідчення, а третя – нариси. Видана книга коштом діаспори накладом у тисячу примірників. Розповсюджена буде по бібліотеках.

Свідчення Дзюбенка Михайла Григоровича

1922 р. н., с. Радивонівка Великобагачанського району Полтавської області.

...Була бригада, яка збирала мертвих по дорозі та на базарі. На кладовищі була здорова яма, в яку скидали мертвих. В пам’яті односельців і в моїй пам’яті живе випадок, коли одного чоловіка вкинули в яму, а він опритомнів і почав вилазити з ями, а йшов Клименко Павло Гордійович, дав йому молока й хліба, забрав його додому і підгодував. Як він трохи одужав, то пішов додому в село Балаклію, а, може, в Остап’є, ну, десь із тих країв. Але те точно знаю, що кожного року на празники він приїжджав у гості з дружиною і подарками.

Нашій сім’ї дуже допоміг вижити Клименко Адам Гордійович. Він нам приносив молоко, бо дружив із батьком. А як у нас розтелилася корова, ми носили їм. Так і вижили наші сім’ї

Люди були разні: і хароші, і не дуже. У нас був уповноважений Шкадов (не помню, як його звали), він дітям із пазухи роздавав оладки, щоб ніхто не бачив, ми його кожного вечора ждали...

В. Я. Кожна історія в книзі надзвичайна, але особливо вразила про Феодору Тафрову з Запорізької області. Ця заміжня жінка не мала власних дітей і рятувала чужих, віддаючи буквально останнє. В результаті вона ослабла, захворіла на запалення легень та померла. Ми отримали відразу декілька свідчень про неї від тих, кому вона врятувала життя.

Свідчення Янчевої Надії Кирилівни

1926 р.н., с. Петрівка Приморського району Запорізької області.

… Да, страшний голод був. У голові весь час тільки одна думка: щось знайти та з’їсти. З’їси щось, а через деякий час знов хочеться, наче нічого не їв.

… А ми вижили завдяки тітці Феодорі (Тафрова Феодора Іванівна, по-вуличному Вартакова). Мама злягла, бо почала пухнути. Піднятися сама з ліжка не могла, лише по мотузці, зав’язаній на ліжко. А ми голодні, їсти дуже хочеться. Почали ходити до чужих людей, до родичів та просити хоч якоїсь їжі. А у людей у самих нічого нема. Родичі теж голодували. Ось одного разу йдемо з братиком та й плачемо. Обходимо вулицю Одинадцяту, ту, що за селом. Коли виходить із двору жінка та й питає нас: «Чому, діти, плачете?» «Голодні ми, тітко Феодоро, їсти хочемо, а нічого нема. Мамка опухла,» – у відповідь ми їй. Вона нас завела до себе, дала нам хлібця трохи, молочка, якесь зерно та сказала: «Приходьте до мене, коли дуже-дуже буде тяжко». Так ми до неї й бігали. Гарна була тітка, завжди посміхалася, голівки нам гладила. Мама казала нам, що в неї своїх дітей не було. Вона не тільки нас годувала, до неї бігали ще й інші діти. Працювала вона разом з чоловіком у колгоспі. Люди казали, що вона сама голодує, але дітям завжди щось дасть. Врятувала вона не одне життя, а сама вмерла. Завдяки тітці Феодорі ми і матір підняли. Так разом і вижили.

Коли по селу чутка пройшла, що тітка Феодора вмерла, то до неї прийшли прощатися діти, яких вона рятувала.

Низький уклін їй!

В. Т. Приблизно можна сказати, що найбільше у нашому списку доброчинців – голів колгоспів. Вони за всяку, часом фатальну для себе ціну, вишукували можливість допомогти односельцям. Були доброчинці серед керівників сільрад, директорів шкіл та, звичайно, серед звичайних жінок, які рятували не лише своїх, а й чужих дітей. Проте поки зарано говорити про якусь точну статистику. Можливо, ця книга стане лише першою з багатьох подібних досліджень.

Свідчення Сердешної Марії Павлівни

1920 р. н., с. Петровосолониха Миколаївського району Миколаївської області.

У 1932 році на Україні був голод. Не оминуло це лихо і наше село.

Головою колгоспу був Кабанюк Василь Харитонович. Саме завдяки йому люди вижили. Коли почався Голодомор, він уже був головою колгоспу. Щоб врятувати людей від голоду, він приховав зерно у надійному сховищі. Налаштував кухню, а кухаркою була Курило Марфа. З передробленої пшениці та кукурудзи варили кашу – «шліхту». Гарячу «шліхту» розливали у форми, давали їй захолонути. Потім різали на шматки і роздавали всім сім’ям.

Чутка рознеслася дуже швидко по сусідніх селах. Тому в село почали приходити голодні люди, деякі помирали прямо біля кухні, а деяких вдавалося врятувати.

В. Я. Досліджувати цю було тему дуже непросто, але набагато легше, ніж, скажімо, випадки канібалізму під час Голодомору. Все ж таки тут є дух надії, приклади справжньої людяності та героїчного самопожертвування та підтвердження того, що людина за всяких обставин здатна залишатись здатною на співчуття та безкорисливу доброту.

Свідчення Картавої Катерини Іванівни

1922 р. н., х. Картавий (нині с. Дзеркалька) Смілівського (нині –Роменського) району Сумської області.

...Одного разу ми побачили, що мама дуже квола. Лягаючи спати, ми з Варочкою запитали: «Мамо, ви не помрете?» Мама сказали: «Ні, діти». Ми полягали по різні боки від неї, обняли і заснули, а коли прокинулися, мама були уже мертві.

Сусіди захоронили маму неподалік від дому, а ми залишилися самі. Переночували вдвох і вирішили іти в різні сторони, шукати їжі.

Я пішла спочатку по хатах свого хутора. Люди, спасибі їм, давали хто похльобки з вареної лободи, хто півкартоплини... Потім пішла в Авраменків хутір. Там теж ходила по хатах, просила, хто що дасть. Люди пускали в хату, пропонували роздітися, полізти на піч погрітися, щось давали з’їсти. В кого жила два тижні, в кого два дні, а найбільше в Гирича Івана Калиновича. Ох, і чоловік був гарний!.. Сам не з’їсть, а мені завжди дасть. Робили вони з тіткою (правда, забула як її звати) в колгоспі. Так голодовку я і пережила.

В. Т. Тих, хто допомагав іншим вижити під час голоду, ми у книзі називаємо доброчинцями. В світі прийнято називати таких людей праведниками, але для уникнення асоціацій з праведниками миру, впровадженому для визначення рятівників євреїв під час Другої світової війни, ми вирішили назвати їх саме доброчинцями.

Свідчення Резвін Єфросинії Степанівни

1924 р. н., с. Андріївка Бердянського району Запорізької області.

...Першим помер тато, бо він не їв зовсім. Все казав: «Хай дітям буде.» Потім за ним пішов брат. За братом – мама, потім сестра... Осталися я і ще одна моя сестра, меншенька за мене. Так нас забрав чужий для нас зовсім дядько Кущ Степан, не знаю ні як по-батькові, ні коли він родився. У нього була корова дома. Ось він нас молоком і спас, а ще їздив кудись до моря і привозив тюльку, тільки чогось помню одні головки з неї. Вкус того молока і тієї риби я помню до сих пір. І зараз для мене молоко і будь-яка риба нагадує той страшний час. А тоді померла корова (не знаю чого), казав дядько Степан, що добрі люди помогли їй померти. А тоді і дядько Степан захворів воспалєнієм льогких і помер. Ой, натерпілися ми з сестрою. Та якби не доброта Куща Степана – не вижили б.

В. Т. До нашого видання увійшло біля 150 прізвищ, але не можна сказати, що цією цифрою вичерпується кількість героїв тих часів. Я впевнений, що їх було набагато більше просто частину імен нам не вдалося встановити, а частини вже ніхто ніколи не дізнається зі зрозумілих причин – багато часу минуло. Шкода, що ця тема не була у центрі уваги при попередніх дослідженнях Голодомору.

Свідчення Ліповської Леоніди Фомівни

1928 р. н., с. Борсуки Балтського району Одеської області.

...Забрали у нас все. Не було, шо їсти. Була одна корова, і ту забрали. Їли цвіт акації, какіш. Багато людей ховали в одну яму. В селі жив батюшка Микита Морозовський з матушкою Палагною і дочкою Ларісою. Все, шо давали на церкву, він роздавав людям, які голодували. Самі вони померли від голоду. Страшна смерть. Кожного року я навідуюсь до їх могил.

В. Я. У книгу увійшли лише ті історії, які не викликали у нас сумніву щодо достовірності. Усі свідчення подані в книзі мовою опитаних з характерними говірками та обов’язково засвідчені підписом. Частина тих, хто потрапив до нашого списку вже давно вшанована на своїй малій батьківщині – декому встановлені меморіальні дошки, пам’ятники, тощо…
 

Свідчення Куцої Лідії Євстратіївни

1925 р. н., с. Осіївка Бершадського району Вінницької області.

Уже весна була, трохи легше жити стало. Вийшла я одного разу на подвір’я і бачу: лежить у нас на траві наша сусідка, молода дівчина по імені Варка. Лице в неї напухло і стало червоне, мов морква. Шкіра на щоках полопалась, очі запухли так, що вона їх розкрити не може. Я побігла в хату і кажу мамі: «Ой мамо, у Варки лице напухло, от-от лопне!» Вийшли з хати мама і тато, взяли і занесли Варку до хати, дали їй кружку молока... В нас корова була. Мама лице їй кисляком промила. Дівчина полежала у нас в хаті на лавці, їй стало легше і вона пішла додому. Мама їй сказала: «Ти до нас, Варко, приходь надвечір, я тобі кружку молока буду давати, а то помреш. Бач, як ослабла.»

Потім вона до нас приходила, і мама давала їй кружку молока. Кожен день, аж доки літо не прийшло. Так Варку моя мама спасла від голодної смерті.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter