Леся Гончар: Я намагаються створити українську казку про щасливе життя на рідній землі

Леся Гончар: Я намагаються створити українську казку про щасливе життя на рідній землі

Мені пощастило бути онукою Олеся Гончара... Дід був самотнім, попри весь натовп людей, які навколо нього крутились... Мені цікаво писати дітям... Інтерв’ю

Леся Гончар - онука Олеся Гончара. Вона є автором історичних повістей для дітей, публіцистики українською та англійською мовами.

Близько трьохсот ілюстрацій до книжки «Казки портового міста» намалював її чоловік, Руслан Найда, скульптор і графік. Книга є прикладом творчої сімейної співпраці.

Леся Гончар відповіла на запитання УНІАН.

- Лесю, думаю, що бути онукою такої  відомої та ще й істинно великої, світлої і порядної людини, як Олесь Гончар, справді, щастя. Що найбільше запам’яталося про нього з дитинства?

 – Так, мені пощастило бути його онукою, вирости в нашій сім’ї.

Запам’ятались, мабуть, найбільше - прогулянки луками в усі пори року, його ставлення до природи: завжди носив із собою коробку сірників і спалював папірці, які залишали після себе неохайні туристи. Ще – гори новорічних привітань на підвіконні у київській квартирі з усіх усюд, від друзів, читачів, від людей зовсім незнайомих. Тих привітань справді було дуже багато і я любила їх перечитувати, уявляти собі міста, містечка, республіки чи континенти з яких вони примандрували. Напевне з тих пір мене почав манити світ – широкий і загадковий, цікавити різні культури, люди, з їхніми історіями...

Дідові також завдячую, прищепленою з дитинства любов’ю до мистецтва – були в нього полички з мистецькими альбомами і я дуже любила їх разом із ним гортати. З тих альбомів світ взагалі поставав таким химерним і багатоплановим, що ще дужче хотілося його весь у себе ввібрати, зрозуміти і вивчити.

І так сталося, що 12 років свого життя я прожила по закордонах, вивчаючи той світ і вже після народження дітей повернулася до Києва. Завжди з усмішкою тепер вже згадую, як двадцять років тому він обмовився: „Лесю, ти можеш їздити, де завгодно, але житимеш все одно на Україні.”

Взагалі, він любив дорогу. Коли траплялось їхати на машині у Канів, Яготин, Переяслав чи на Полтавщину за медом – завжди для нього це було свято. Розповідав історії, про кургани, про козаків, про історичні місця, зупинялися ледь чи не на кожному полі де цвіла гречка чи соняшник   и чи рясніла якась шовковиця при дорозі. Видно було, як місто з усіма його обов’язками і тривогами відпускає його душу і людина стає радісною, трохи піднесеною, повертається сама до себе. Дуже він любив цю землю і вона йому завжди давала силу. І я з тих пір завжди так подорожую: з Києва до Трахтемирова, наприклад (там у нас хата) можемо їхати цілий день.

–Як ти вважаєш, що пробуджує в людині порив до творчості, до мистецтва – середовище, в якому вона вихована чи все ж таки це від Бога?

– Безумовно – від Бога, але якщо уявити собі скільки таланту дитячого, чистого пориву не отримало свого часу підтримки і розуміння, то стає сумно і раптом середовище видається тоді надважливим. Це ж не секрет, що всі діти талановиті від народження. А настрій батьків щодо цього таланту часто його вбиває. І не хочуть батьки зрозуміти, що хоч і не дуже грошовита доля людей мистецтва – життя без нього, без мистецтва тобто – сіре й нецікаве. Можна бути висококласним вченим чи лікарем і зберегти любов до мистецтва, писати картини або вірші, тоді й життя стає цікавішим. Навчити жити з мистецтвом своїх дітей – це завдання батьків, якщо вони хочуть, щоб діти насолоджувалися світом і не тільки матеріальним.

Мені в цьому плані пощастило – я з дитинства знала, що будь-яка творчість заслуговує на повагу, що література, театр музика чи скульптура – це цілі окремі світи, в яких можна блукати і загубитись і ніколи не стане нудно, що коли хочеться писати чи малювати чи співати – то це треба робити і то є справжнє життя. І моїм дітям пощастило – бо й вони про це знають і в нас багато спільних мистецьких планів на майбутнє.

- Як жилося тобі і твоїм рідним в родині людини мистецтва, людини, яка присвятила своє життя творчості?

– В житті з творчими людьми поруч не занудьгуєш. Це пам’ятаю і з дитинства і знаю напевно зі свого життя теперішнього  теж з  людиною мистецтва, моїм чоловіком – Русланом Найдою. Проекти, ідеї, захоплення, розчарування, насолода, настрої від найтемніших до сяючих – постійний емоційний потік з ранку до ночі, його ще називають творчим процесом. За вечерею розмови про все що завгодно, тільки не про барахло з базару. А взагалі-то люди мистецтва – самотні по своїй суті. І в цьому нема нічого страшного, це шлях.

Дід був самотнім, попри весь натовп людей, які навколо нього крутились. Їм всім щось від нього було потрібно – поради, допомоги, підтримки. А любимо ж ми тих, кому нічого не треба, крім нас самих... І щасливі тільки тоді, коли знаходимо таких людей.

Для Дідуся такою людиною була моя бабуся, Валентина Данилівна і вона, мабуть, найкраще зрозуміла, що воно таке – прожити життя з людиною творчою. Зараз вона дописує книжку про все те і мені з її книжки стає багато що зрозумілим. Вона повністю присвятила свою долю Дідові, його талантові, ідеали їхні і прагнення співпадали, одна доля на двох людей.

Я ж сама більше вірю у повну рівність людських стосунків, коли люди, навіть живучи разом, десь перетинаються, десь розходяться – у кожного ж своя дорога до себе, до мистецтва. „Ми кочуем навстречу себе, узнаваясь в другом”. Це, мабуть, вже прикмета часу. Або якесь глибоко вкорінене прагнення свободи. І своїм дітям найбільше боюсь щось нав’язати, не дати їм висловити власне, не хочеться щоб всюдисущі стереотипи їх змалку душили.

– Тому ти взялась до дитячих казок?

– Мені цікаво писати дітям. Божественна природа Людини і вроджена доброта у дітей проявляються найбільше. А гарна казка їх розвиває і вкорінює.

– Сюжети твоїх казок – це сюжети для дітей цього інформаційного віку, яким уже мало історії про Колобка чи Лисичку-сестричку?

– Мабуть так, бо інформаційний вік передбачає широкі горизонти. Одна з ідей, закладених в серії Казки портового міста та – що світ цікавий, багатогранний і захоплюючий. Він повинен бути доступним нашим українським дітям з усім багатством культур, країн і народів.

Історії – про заморські землі, далекі подорожі та повернення додому, нові зустрічі й вірних друзів. Перша казка про подорож кота Флоринда до Акваріума написана ще років десять тому, після того як я побувала в одному з найбільших у світі Акваріумів. Мешканці усіх морів і океанів земної кулі мене так вразили своєю несхожістю, що неможливо було про це не написати.

Одна з казок – екологічна, про те, як наш герой кіт Флоринд урятував старе портове місто від монстра Кракена (той монстр виявився фабрикою з токсичними відходами). Ще одна – дипломатична. В ній йдеться про те, як киця Клеопатра примирила два ворогуючих садочки – сонячний і тінистий, в тих садочках жили десятки рослин діаметрально протилежних характерів і звичок.

В одній з казок мій герой мандрує в таємничу країну Амазонію, сповнену загадок і розуміє там, як треба по-справжньому любити Природу, а киця Клеопатра потрапляє у невеселе підземне Королівство Клоунів (яке часом нагадує мені наше постсовкове суспільство), де вчить маленьку дівчинку перемагати страх у власному серці.

В наш непростий час на мою думку важливо вкорінювати систему правильних цінностей. Забагато фальшивих. Але коли наші діти змалку від нас розуміють, що мистецтво – вічне, батьківщина одна, що політика – бруд, гроші – минуще, а поняття – Самоповага, Повага до інших, Чесність, Порядність, Любов – справжнє, то й виростуть справжніми людьми.

– Що ти розповідаєш своїм дітям про їхнього Прадіда?

– Мій Дід і Прадід моїх дітей в нашій сім’ї, це я Вам можу точно сказати, є символом і еталоном людини мистецтва і високого ідеалу. Думаю, таким символом він є і для тисяч інших людей, приналежних до нашої культури. Для моїх дітей він уже міфологічний образ, для мене був реальним і близьким, замінив батька. Дитинство ж має колосальний вплив на всю подальшу долю людини. Тому пробую створити його таким же наповненим і цікавим для своїх дітей, яким воно було в мене – з подорожами, з казками, з природою. Кожен це може зробити для своїх дітей, питання персонального вибору, а не фінансових можливостей.

– Над чим працюєш зараз?

– Казки портового міста – для дітей молодших класів. А наступний наш з Русланом проект – для дітей 12 -13 років і написаний він на матеріалі дуже древніх легенд-пам’ятниць, які ще в дев’яності роки вдалося записати від старого відуна-казкаря на Київщині. Це історія Великого Переходу Народичів, іншими словами трипільців-протошумерів (що доводить останнім часом наука і Кам’яна Могила). Називатиметься повість Симаргл і Великий Перехід.

Симаргл – як відомо з міфології, істота магічна, дух джерела, звір в семи іпостасях. У нас він помічник Народичів у Великому Переході. Хотілося написати і проілюструвати цю книгу так, щоб дитину перекидало в далекі часи від першої сторінки і вже не відпускало. Особливість наших книжок в тому – що літературне та ілюстративне бачення матеріалу часто співпадає.

– Коли ти почала писати і де друкувалась?

– Писати почала ще в університеті. Мене завжди цікавила історія дуже давня, археологія і містика – тому були повісті й оповідання історичні: Сон, якому дві тисячі років, Серце Ацтека, Фенікс-Атлантида. Навіть одержувала якісь премії на конкурсах в 90-х роках. В Америці більше займалась журналістикою, хоча одна з дитячих казок зараз повинна вийти англійською в тому ж таки портовому місті Балтиморі.

Коли повернулися до Києва, мій чоловік почав активно займатися створенням козацьких поселень на Подніпров’ї. Утворили вони з хлопцями громадську організацію „Нова Січ”, яка дуже орієнтована на виховання дітей, на створення середовища, де діти можуть літні канікули проводити у козацьких таборах, в походах, з історією, археологією, з мистецтвом. Дуже шляхетна ідея, але у масштабі непроста для втілення через державну байдужість і бюрократизм. Ця організація сприяє видавництву наших книжок. «Симаргл і Великий Перехід», напевно, вийде за сприяння цієї організації, а «Казки портового міста» ми підготували у творчій співпраці з київським видавництвом „Сакцент Плюс”.

– Як, на твою думку, можна виживати творчим людям, особливо молодим у жорстокому сучасному матеріалізованому світі?

– Створювати високоякісний продукт і бути оптимістом. Робота ніколи не пропадає дарма. Останні роки я трохи перетнулась із молоддю, яка брала участь у конкурсі Міжнародної україно-німецької літературної премії імені Олеся Гончара. Читала їхні неопубліковані твори, трохи спілкувалась на врученнях премії. І я від них в захопленні – там такий спектр, така образність, такі історії, така любов, що в жодному американському літературному журналі за останніх десять років я такого не зустрічала. Більшість з них – ще недруковані автори, дехто – мають перші книжки. А самі вони, ці молоді люди з усіх куточків України – чудові, талановиті, впевнені і сповнені оптимізму. За ними – майбутнє і їхній персональний вибір жити з мистецтвом мені дуже співзвучний.

І те, що впевнено намагаються створити і здійснити свою українську казку про щасливе, багате  і красиве життя на рідній землі.

– Дякую за цікаву і щиру бесіду. Хай бог помагає здійснити вам всі ваші мрії і проекти!

Розмовляла Галина Тарасюк

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter