Між Україною та РФ: хто для нас Туреччина – партнер чи конкурент

Відносини України з Турецькою Республікою є вкрай заплутаними. Плідна співпраця у торгівлі, допомога у відбудові країни поєднується з давньою конкуренцією та фактором "особливих" відносин Туреччини з РФ. У цих умовах ми готуємо зону вільної торгівлі.

Нещодавно українська делегація на чолі з міністром інфраструктури Олександром Кубраковим підписала у Туреччині "дорожню карту" для укладання Угоди про зону вільної торгівлі (ЗВТ) між країнами, яка "скоро запрацює".

Вигоди від такої угоди є для обох сторін. Але є й перестороги.

Туреччина, зокрема, активно шукає інструменти домінування у регіоні та відновлення своєї геополітичної величі, озираючись на досвід Османської імперії. Президент Реджеп Ердоган для цього використовує різні інструменти, і, як сучасна країна, за прикладом Китаю, багато в чому спирається на економічний фактор.

Туреччина вже є посередником для перепродажу українського збіжжя, а після створення міжурядової робочої групи з відбудови - стане партнером у післявоєнному відновленні нашої країни. Безумовно, Ердоган гарно на цьому заробить. Але без такого посередництва в нас виникнуть проблеми і з відбудовою, і з експортом. Маємо, що маємо. І повинні отримати максимум з наявних можливостей, чому теж сприяє ЗВТ.

Інтеграція турецької та української економіки посилюється, але позитив та негатив у наших відносинах чомусь завжди йдуть поряд. Які загрози та переваги обіцяє нам цей процес, з огляду на "особливі" відносини Туреччини з РФ, економічні суперечності, але й нові можливості?

І вашим, і нашим

Можемо констатувати, що війна значно посилила залежність України від Туреччини. Те ж збіжжя та олію українські фермери змушені продавати саме за турецького посередництва, адже Туреччина контролює протоки у Чорному морі. Це вигідно туркам, але й наші фермери так отримують хоч якийсь прибуток у безвихідних умовах.

"Експорт збіжжя та іншої продукції з України до далеких країн зараз йде через Туреччину, - пояснює Михайло Непран, перший віцепрезидент Торгово-промислової палати України (ТППУ). – Наприклад, коли я відвідував Центральну Азію, то дізнався, що турки купують великими партіями українську олію, фасують у себе, і продають потім вже як "турецьку"".

За словами фахівця, така "турецька" олія українського походження продавалася по всьому Близькому Сході.

"Президент Туреччини Ердоган зацікавлений у розвитку економічних відносин з Україною, адже, як посередник, його країна дуже непогано на цьому заробляє, - каже пан Непран. – Як всі знають: "політика – це концентрований вираз економіки"".

Бурак Пехліван, голова правління Турецько-української бізнес-асоціації (TUID), пояснює, як ситуація виглядає з точки зору турків.

"Ми пропонуємо українським виробникам використовувати нашу мережу дистриб’юторів по всьому Близькому Сході, на Кавказі і Балканах, у Центральній Азії та у Африці – як Північній, так і у регіоні Сахель. Там всюди історично сильні позиції має турецький бізнес, - каже представник турецьких підприємців. – Ми підключаємо до цієї мережі українських аграрних чи промислових виробників і разом виходимо на ці ринки".

Пан Пехліван, однак, згоден, що не варто сприймати цю допомогу як прояв альтруїзму - Туреччина таким чином ще й посилює власний вплив у регіоні. Експерт наполягає, втім, що процес зближення між нашими країнами є взаємовигідним.

"Наша країна зацікавлена у тому, щоб Україна була сильною та багатою державою. Бо тоді й Туреччина стане багатшою завдяки спільним проєктам. А разом ми збільшимо свій економічний вплив у регіоні. Для Туреччини це більше ніж питання відносин з Україною. Від цього залежить баланс в усьому Чорному морі", - каже він.

Російський фактор турецько-українських відносин

Питання зерна є для наших відносин найбільш болючим. Адже Туреччина зберігає "нейтральні" відносини з РФ, яка використовує турецьке посередництво для виходу на зовнішні ринки, щоб обходити санкції. У тому числі й для продажу вкраденого з України зерна.

Під час візиту української делегації до Туреччини це питання теж підіймалося. Міністр транспорту та інфраструктури Туреччини Абдулкадір Уралоглу тоді запевнив українців, що проблема з обходом санкцій Росією нібито вирішується.

Дійсно, за даними Reuters, російський експорт до Турецької Республіки у січні впав на 39% - до $631 млн. Рік тому він складав більше 1 мільярда доларів. Однак причиною у виданні назвали загрозу вторинних санкцій проти турецьких банків від США, а не зміну політики, власне, Туреччини. Сам міністр Уралоглу теж визнає, що у росіян є "лазівки" у Туреччині. Зокрема й для вивезення вкраденого українського зерна з окупованих територій.

"Оскільки кораблі, які йдуть звідти (з Криму, – Ред.), вимикають автоматичну систему розпізнавання, ми можемо не знати точно, звідки вони, – визнав він, але спробував пояснити ситуацію. – Я хочу, щоб ви знали, що коли ми це фіксуємо, то також застосовуємо санкції, наприклад, повертаємо їх назад, суворо штрафуємо".

Тобто, контроль наче й є, але з вимкненим транспондером можна торгувати чим завгодно і з ким завгодно.

Відсутність прозорості є не лише у питанні зерна. Через Туреччину до України може потрапляти навіть російський метал. Принаймні, про це кажуть представники української галузі.

"Протягом останніх років імпорт металопрокату з Туреччини в Україну стабільно зростає. Також суттєво зросли обсяги поставок металопродукції з Росії до Туреччини, особливо напівфабрикатів зі сталі, – каже Олександр Каленков, президент об’єднання "Укрметалургпром". – Є реальний ризик того, що на наш ринок може потрапляти продукція, у виробництві якої використано напівфабрикати з РФ. Ця проблема потребує негайного вирішення".

Всі експерти визнають проблему, пов’язану з російським фактором, але зазначають що торгівля з Туреччиною нам все одно потрібна, бо просто немає альтернатив. Особливо щодо поставок обладнання.

"Зараз найбільше зростають поставки обладнання та автомобілів, у тому числі спецтехніки (особливо для будівництва, а також пожежні машини). Ще росте постачання автозапчастин та різних комплектуючих, – описує Бурак Пехліван останні тенденції торгівлі. – Я виокремив би саме поставки обладнання, оскільки воно є важливим для відновлення української промисловості. Адже на турецькому обладнанні ви можете робити вже свою продукцію".

Щодо відносин Туреччини з Кремлем та можливості РФ перешкоджати поставкам до нас турецького критичного обладнання, експерти категоричні. Так, наприклад, за словами першого віце-президента ТППУ Михайла Непрана, нам потрібно робити свою справу, а не оглядатись на росіян.

"Європейські країни також мають "особливі" відносини з Кремлем. Але це не заважає їм постачати до нас навіть зброю. "Мухи окремо, а котлети окремо", - наполягає він. – Відтермінувати зону вільної торгівлі Туреччини з Україною чи перешкодити експорту до нас – це для Кремля зараз нереально. Скажемо відверто, Ердоган має схильність до авторитаризму, як і Путін. Тому будь-яке втручання з боку Кремля отримає жорстку відповідь від Ердогана, який взірцем для себе бачить султана Сулеймана Блискучого та прагне домінувати на Чорному морі. Такі спроби створять більше проблем для самого Кремля".

Схожу думку, хоча й в інших виразах, висловлює й Бурак Пехліван.

"Росія не має такого впливу на Туреччину, щоб чогось від нас вимагати. Туреччина і Україна – це незалежні держави, які приймають рішення самостійно. Економічна співпраця з Україною є для нас стратегічним пріоритетом", – наполягає він.

Зона перешкод

Зона вільної торгівлі покликана стати каталізатором двосторонніх відносин між Україною і Туреччиною, але, насправді, перемовини щодо неї тривають вже багато років.

"Цій історії, насправді, двадцять років. Я пам’ятаю як зону вільної торгівлі обговорювали ще у 2002 році, коли працював у Секретаріаті Кабінету Міністрів. Тоді до нас приїжджала велика турецька делегація для перемовин, але угоди не досягли, – згадує Михайло Непран. – Якщо у 2002 році ми лише планували вийти на 1 мільярд доларів товарообігу після ЗВТ, то в 2023 році – без ЗВТ він вже склав майже 8 мільярдів доларів. Як бачите, за 20 років товарообіг збільшився більш ніж у 8 разів".

Але відбувається це зростання переважно за рахунок турецького імпорту, а не українського експорту. За підсумками січня-листопада 2023 року український експорт склав $2,4 млрд, а імпорт з Туреччини – $4,7 млрд. У 2021 році ситуація була дзеркальною – український експорт тоді становив $4,1 млрд, а турецький імпорт – $3,2 млрд. Тобто за цей час торгівельний баланс змінився на користь Туреччини.

"Туреччина займає десь 7-8 відсотків зовнішньої торгівлі України. Україна ж для Туреччини – лише 1 відсоток від загального обігу. Але цей показник оманливий. Співпраця виходить далеко за межі суто торгівлі, – стверджує Бурак Пехліван. – Аграрка, метал, текстиль – це все питання старої економіки. Є нові завдання. Ми говоримо про нову індустріалізацію і про технологічні товари з високим експортним потенціалом. Це новий рівень економічних відносин, який ми пропонуємо й Україні".

Експерт пояснює, що у сучасному світі вигідніше експортувати не товари (бо далеко і дорого), а технології. А тому слід створювати спільні виробництва. Це хоче робити турецький бізнес в Україні, прикладом чого може бути "Байрактар" – турецький дрон з українським двигуном, що вироблятиметься на заводі під Києвом. Турки пропонують робити українцям так само у Туреччині.  

"В Україні, наприклад, відкриваються турецькі текстильні компанії. Вони таким чином стають вже українськими компаніями з турецьким капіталом. Є приклад Sharp, яка вже працює в Україні, маючи заводи у Туреччині. Є й зворотній процес – українська Ajax Systems відкрила завод у Туреччині. Для нас Угода про зону вільної торгівлі – це більше історія про інвестиції, ніж власне про торгівлю", – стверджує пан Пехліван.

Втім, саме питання торгівлі, яка завжди була у фокусі української сторони, історично викликало найбільше суперечностей у дискусіях щодо потенційної ЗВТ.

"Між країнами є велика різниця в економічних потенціалах, тому особливе занепокоєння у вітчизняних виробників були щодо легкої промисловості, сільського господарства (особливо тепличних овочів), будівництва, металургії. Це ті галузі, де ми конкуруємо, – пояснює перший віцепрезидент ТППУ Михайло Непран. – На початку перемовин найбільше застережень у українських виробників викликав турецький "ширпотреб". Зона вільної торгівлі викликала багато дискусій не стільки з турками, скільки всередині України".

Але, за словами експерта, після 24 лютого 2022 року ситуація змінилася.

"Через блокаду морських шляхів, які були для нас головними, після пікового показника товарообігу у 8,5 мільярдів доларів у 2021 році, 2022-го він впав на 23,4 відсотки. Проте, у 2023-му знов повернувся майже до 8 мільярдів доларів завдяки відновленню морського сполучення, – пояснює експерт. – Але тепер вже турецький імпорт значно зменшився через великі ризики та складнощі з логістикою. Ті ж турецькі овочі та текстиль, які раніше йшли морем, зараз важко доставити до споживача в Україні. Зате з’явилися нові сектори турецького імпорту – обладнання, зброя та продукція подвійного призначення".

Про зміни у товарообігу каже й Бурак Пехліван.

"Після запуску зони вільної торгівлі ми очікуємо на зростання до 10 мільярдів доларів обігу щороку. І це під час війни! 2022-го українська економіка впала майже на 30 відсотків, а експорт – на третину. Але з точки зору обсягів товарообігу з Туреччиною це був другий найкращій рік в історії. У січні 2022 року (це останній місяць перед війною), приріст товарообігу склав 50 відсотків. Більше було лише у 2021 році, – каже представник турецького бізнесу. – Проте 2024-й, якщо зона вільної торгівлі запрацює, стане рекордним. Вважаємо, що реалізація Угоди про ЗВТ значно посилить та прискорить процес інтеграції двох економік".

Але якщо усе так добре та взаємовигідно, то чому ж ЗВТ досі не ратифікована? А справа в тому, що, попри зміну у товарних потоках, сторони досі не дійшли консенсусу у питаннях торгівлі металом та готових продуктів харчування.

"Сама ідея зони вільної торгівлі вкрай перспективна. Бо ми, насправді, завжди були партнерами з турками. Але ми поки нічого не знаємо про той документ, який нам обіцяють скоро ратифікувати, – додає прагматизму Станіслав Зінченко, директор інформаційно-аналітичного центру, що досліджує український гірничо-металургійний комплекс, GMK Center. – Тим паче, під час війни, коли наша промисловість послаблена і не може ефективно конкурувати з турецькими виробниками. А турецька підтримка експорту та промисловості, на відміну від української, є дуже потужною".

Важкий метал

Тема текстилю та аграрної продукції, які раніше викликали суперечки, зараз "зникли", а з’явилася кооперація. А ось щодо металу та готової харчової продукції складнощі залишаються. Бо український експорт відновлюється, а, отже, конкуренція знов посилюється.

Наприклад, і Туреччина, і Україна одночасно і експортують, і імпортують металопродукцію. Чому так? Тому що продає товар не країна, як така, а окремі компанії-виробники, виходячи з власних потреб та контактів всередині країни і за її межами. Хтось з них виготовляє і продає готову продукцію, але закупає за кордоном сировину та заготовки – ті ж сляби. Інші ж, навпаки, виробляють згадані заготовки, якими й торгують на внутрішньому та зовнішніх ринках. Тому різні турецькі компанії можуть одночасно бути й імпортерами, й експортерами металургічної продукції до України. І навпаки.

За словами Бурака Пеліхвана, на сьогодні турецький метал активно продається в Україні, але це зміниться після відновлення української металургії, ознаки чого вже є. А щодо українського металу всередині Туреччини є багато суперечок.

"Якщо турецький експорт став диверсифікованим – нема такої категорії продукції, яка б перевищувала 10 відсотків обігу (найближче до цього показники нафтопродуктів), то український, навпаки, став дуже спеціалізованим. Збіжжя, олія – їх Україна продає найбільше. Більше 60 відсотків поставок – це аграрна продукція. Але частка промислової продукції вже зростає завдяки "зерновому коридору", – каже Бурак Пехліван. – Цим шляхом йде вже український метал, промислова хімія, а також продукція машинобудування. А коли запрацює ЗВТ, то ми побачимо більше готових продовольчих та промислових товарів з України на полицях турецьких магазинів".

Станіслав Зінченко, директор GMK Center, що займається моніторингом металургічної галузі, каже, що у довгостроковій перспективі нам ЗВТ дійсно вигідна, але саме зараз документ викликає більше питань, ніж дає відповідей. І більшість з цих питань – саме про метал.

"Раніше, наприклад, ми були лідером з постачання до Туреччини плоского прокату. Тепер, навпаки, турки є другими за обсягами експорту цієї продукції до нас, бо ми втратили "Азовсталь" та Комбінат імені Ілліча. За підсумками 2023 року 40 відсотків всього імпорту ГМК йде з Туреччини", – каже він.

Якщо зараз прибрати останні митні обмеження, то турецького металу в Україні стане ще більше.

В "Укрметалургпромі", однак, роблять інші акценти. Український ринок вже відкритий для турецького імпорту через низькі мита, а ось свій ринок Туреччина вперто захищає. І це може змінити ЗВТ.

"Питання зони вільної торгівлі з Туреччиною завжди було одним з каменів спотикання для вітчизняної металургійної галузі. Річ у тому, що до повномасштабного вторгнення РФ ця країна була одним з основних експортних ринків для українського металопрокату, але збільшення обсягів постачання української металопродукції на внутрішній ринок Туреччини обмежувалось ввізним митом у розмірі від 9 до 25% залежно від сортаменту", – каже Олександр Каленков, президент "Укрметалургпрому".

Українські металурги завжди наполягали на повному скасуванні високих захисних мит і дечого навіть досягли. Але поки що лише на папері, бо Угода про ЗВТ підписана, але не ратифікована.

"Текст Угоди про ЗВТ з Туреччиною передбачає встановлення річних безмитних квот на ряд сортаменту або зниження розміру мита, – продовжує промисловець. – Повне звільнення від мит було б, звичайно, набагато кращим, але і досягнуті домовленості про часткове скасування чи зниження мит є суттєвим кроком вперед і зроблять поставки металопрокату з України більш ефективними. Ми також сподіваємось, що з часом Угода буде переглянута і можливості для безмитних поставок з України будуть розширені".

Митні війни

Це стосується не лише металу. Основна претензія вітчизняних виробників до Угоди про ЗВТ – різний ступінь відкритості ринків.

Так, відповідно до останньої публічної версії угоди, середня митна ставка для українських товарів у Туреччині зменшиться з 28,9% до 10%. А українська ставка – з 5% до 0,5%. Це вірно для 95,6% товарів з України і для 99,6% турецьких товарів. Але головне, що ці 4,4% виключень для України – це основа нашого експорту: аграрка та той же метал. І ставки там можуть дуже відрізнятися від середніх.

До прикладу, ввізне мито Туреччини на українське молоко – 176%. Після введення ЗВТ, як очікується, ставку зменшать вдвічі. Тобто, турецька молочка буде практично вільно потрапляти до України, а ось українську – турки обкладатимуть високим митом навіть в умовах "вільної" торгівлі.

У Туреччині теж не все так однозначно. У відсотковому співвідношенні Туреччина знижує ставки сильніше за Україну. Це знизить і кінцеву вартість українського товару для споживача у турецькому магазині набагато помітніше, ніж для турецької продукції – в українському магазині. Тобто, після зниження мита турецький товар, в середньому, подешевшає в Україні на 5%, а український для турок – майже на 20%. Саме на це звертають увагу турецькі товаровиробники, які виступають проти Угоди.

Втім, як бачимо з останньої дипломатичної активності, обидві сторони прийняли політичне рішення щодо ратифікації ЗВТ. Лише прагнуть її "оновити" під сучасні реалії.

"Повідомлялося, що будуть якісь зміни в Угоді, але металурги, аграрії та всі зацікавлені виробники не залучені до обговорення змін. Тому ми не знаємо, чого чекати, – каже директор GMK Center Станіслав Зінченко. – Зону вільної торгівлі потрібно було вводити 10 років тому, бо зараз вже торгівля розвивається й без цієї угоди. Вона потрібна, щоб інтенсифікувати торгівлю, прибрати технічні бар’єри для експорту та посилити кооперацію товаровиробників. Але це все вже є. Угоду про ЗВТ потрібно наповнити іншим змістом, адаптувати до сучасних потреб. Великих загроз, втім, не вбачаю. ЗВТ як є просто майже ні на що не вплине".

Пан Зінченко вважає, що під час війни українська економіка занадто вразлива і з ЗВТ слід почекати. Але Бурак Пехліван наполягає, що ЗВТ потрібно вводити саме зараз.

"Угода зараз вже на фінальній стадії підготовки. Її вперше озвучили ще у 1998 році. Тоді сталося багато суперечок через окремі групи товарів, але час вирішив всі проблеми. Українська та турецька економіки ефективно доповнюють одна одну", – впевнений він.

Не можна зачаровуватися жодним з партнерів, особливо, коли мова йде про таких правителів як Ердоган, які десятиліттями керують своїми державами та ведуть підкилимні ігри, не гребуючи навіть заграванням із "людожерами" з Кремля. Ніхто нам просто так допомагати не буде. Лише за умови вигоди. А у питанні зони вільної торгівлі із Україною Туреччина як раз вигоди має.

Україна, у свою чергу, теж зацікавлена у співпраці з певними турецькими галузями – особливо у військово-промисловому комплексі й у подоланні торговельної блокади.

Втім, головним питанням лишається те, як ми підготуємося до майбутньої зони вільної торгівлі, що має запрацювати вже до кінця цього року. Бо Туреччина свій експорт підтримує потужно, а ось Україна – ні. І якщо нічого не змінити, не виключено, що у післявоєнній перспективі ЗВТ стане для українських товаровиробників, скоріше, тягарем, а не економічним імпульсом.

Андрій Попов

УНІАН в Google News