Міністр охорони здоров’я: У мене є політична воля змінити ситуацію в українській медицині

Міністр охорони здоров’я: У мене є політична воля змінити ситуацію в українській медицині

Я встановлю вертикаль, бо як міністр маю право розібратися, чому саме на цього лікаря так багато скарг, що він робить не так...

Історія не пам’ятає випадку, коли б новопризначений міністр заявив, що він прийшов остаточно розвалити галузь, — кожен обіцяє покращити, підвищити і посилити… Не виняток і Міністерство охорони здоров’я. Цьому відомству останнім часом особливо не щастить — траплялося, що рік починали з одним міністром, а завершували з іншим. Тут не те що програму не встигнеш виконати — часу не вистачає її затвердити. Хоча є підозра, що документ просто передавали естафетою, змінюючи лише дату на титульній сторінці: одні й ті самі заклики до реформування медицини та запровадження страхування повторювалися з року в рік. Аналітики, які пильно стежать за кадровими змінами у МОЗ, давно вже помітили дві тенденції, які супроводжують цей процес. Щойно в поле зору міністра потрапляли об’єкти АМН, йому відразу ж давали зрозуміти, хто в домі господар. Один з очільників МОЗ вирішив, що це він (тобто господар), — і вже через місяць шукав іншу роботу. І друга прикмета — хто приходив на цю посаду кандидатом медичних наук, той виходив доктором наук. Це, звісна річ, стосується не всіх, бо призначалися на цю посаду і професори, серед яких були ентузіасти, готові перти плуга, аби реформи справді розпочалися. Одначе змін не любить ніхто: ні низи, яких намагалися повернути обличчям до пацієнтів, ні верхи, які сприйняли запровадження рецептів як реальну загрозу їхньому фармацевтичному благополуччю. Наступні міністри засвоїли урок і прагнули лише одного — аби не стало гірше, ніж було. Нинішній міністр Василь Князевич сповідує інший принцип — він прагне, щоб стало краще, ніж було. Його команда підготувала програму, в якій чітко визначила п’ять головних пріоритетів, аби не розпорошуватися. Паралельно ведеться велика ревізія в МОЗ — хочуть з’ясувати, які рішення приймалися, що виконано, про що забули, а де діяли без жодних рішень і погоджень.

Природно, хотілося б зрозуміти, хто ця людина, яка керуватиме відомством, котре охороняє наше здоров’я. Дорогою до кабінету міністра згадалася настанова студентові-медику: вчитимешся добре— неодмінно станеш лікарем, а погано — головним лікарем. Цікаво, а як, і головне — чого треба навчатися, аби стати міністром? З цього запитання і розпочалася наша розмова з міністром охорони здоров’я України Василем КНЯЗЕВИЧЕМ.

— Я добре вчився — на «чотири» і «п’ять», — запевняє Василь Михайлович. — Активно навчався в гуртках, мав схильність до науки.

— Чому ж не пішли в науку?

— Бо вже встиг одружитися, на руках було двійко дітей, мусив про них дбати. Як і багато моїх однокурсників, я тоді підробляв. До речі, отримував досить пристойну платню — до 400 карбованців, бо працював у ливарно­му цеху. А якби залишився в аспіран­турі, то одержував би 100 карбованців, — за такі кошти не мож­на було прожити в місті, до того ж ми тоді не мали власного житла.

Ви так рано, ще на студентській лаві, одружилися і стали батьком двох доньок?

— Не рано — у 24 роки. Прос­то я спочатку закінчив медичне училище, відслужив в армії, а вже потім вступив до інституту. Хотів бути хірургом, довго до цього готувався, але сталося так, що дав згоду їхати в село як дільничний терапевт. У 1984 році закінчив Івано-Франківський медичний інститут і отримав направлення у Бучацький район Тернопільської області. Згодом я понад шість років працював начальником обласного управління охорони здоров’я Тернопільської області. Отож пройшов добру школу. В селі я багато чого навчився, мені подобалося там працювати. Але одного разу мене викликали в управління і запропонували очолити досить складну установу — Яблунівський протитуберкульозний санаторій на 450 ліжок. Тоді я добре усвідомив, що не можна всі справи розпочинати й робити одночасно, хіба що ти геній і маєш таку ж геніальну команду. На всіх посадах я в цьому переконувався, тому заздалегідь планую кожен напрям, кожен крок і контролюю виконання на всіх етапах.

— Це був рішучий крок, адже фтизіатрія завжди залишатиметься особливою сферою. Кажуть, що в усіх відділеннях хворі залюбки дякують і платять гонорари лікарям, і лише у фтизіатрії та психіатрії лікарі самі раді були б заплатити хворим, аби тільки їх позбутися.

— Я довго думав над тим, пра­вильно я вчинив чи ні, давши згоду. З часом зрозумів — таки правильно. Так склалося, що мені довелося працювати на двох дуже різних ділянках — у протитуберкульозному санаторії і в так званому четвертому управлінні. В обох випадках не варто було чекати подяки від хворих, добре вже, коли не висувалися претензії й не демонструвалося невдоволення.

Фтизіатри — особливі фахівці, вони вирізняються з-поміж своїх колег тим, що їм доводиться лікувати і знаходити спільну мову з досить непростими пацієнтами. Хоч би там як, але серед хворих на туберкульоз невеликий відсоток звичайних пацієнтів, решта — знедолені люди, соціально неадаптовані, ображені на весь світ. І треба докладати зусиль, щоб кожного з них лікувати, розуміти, підтримувати. А якщо лікар байдуже до них ставиться — вони це відчувають і відповідно реагують.

Що стосується четвертого управління — я прийшов туди на роботу, коли вже почалися розмови про його ліквідацію. Але, все обміркувавши, зваживши, я переконався, що цього робити не слід, і відстояв свою позицію.

— Ні для кого не секрет, що останнім часом там лікуються не так високопосадовці, як їхні близькі та далекі родичі. Які ж аргументи ви знайшли на користь того, щоб держава й надалі виділяла колосальні кошти з держбюджету на утримання лікарні для обраних?

— Цей медичний комплекс, до якого входять дві поліклініки, стаціонар та санаторна база, необхідно залишити, але зов­сім не для обслуговування самих VIP-персон. Ми накреслили перспективу на найближчі роки, і плануємо, що з часом це буде по-сучасному обладнана республіканська, більше того — університетська клініка.

— Справжня університетська клініка? На таких самих засадах, як у розвинених країнах?

— Так, зі своїми програмами, методами і традиціями.

— І це реально зробити в нашій країні?

— Так. Президент України підтримує цю ідею — він готовий підписати відповідне рішення. Механізми ще розроблятимуться і обговорюватимуться, але процес розпочався.

— Коли вже згадали президента, то підтвердьте, будь ласка, або спростуйте чутки про те, що ви лікуєте Віктора Андрійовича.

— Свого часу я очолював команду лікарів, яка опікувалася здоров’ям президента. Відомо, що після отруєння В.Ющенко, зважаючи на його стан, передовсім потребував високофахової спеціалізованої допомоги, і ви знаєте, що ми співпрацювали з колегами з різних країн. На мою думку, нам вдалося знайти професіоналів високого рівня.

— Президентові приписують слова про те, що настав час підтягнути всю систему охорони здоров’я до рівня Феофанії. Це жартівливе побажання чи реальні наміри?

— Ми маємо досить амбітні плани. І думаємо, що їх виконаємо. З досвіду знаю: коли починаєш управляти будь-якою системою, головне — не квапитися, а розібратися, що, де, як, звідки й куди. Коли людина приходить на нову роботу лише на рік чи півроку, то не встигає нічого, хоча й пишеться програма, створюється видимість активного руху. Насправді ніхто до кінця навіть не усвідомлює, які процеси відбуваються. На попередньому місці роботи мені вдалося вивчити ситуацію, проаналізувати всі плюси і мінуси, і лише після цього ми встановили правила гри, спрямовані на перспективу, на те, щоб із часом система почала працювати для народу. Намагалися врахувати все — підготовку кадрів, нові технології, нові методики, щоб це справді був сучасний медичний комплекс. Президент погодився з тим, що в майбутньому його треба передати з четвертого управління і тим самим показати приклад іншим відомствам, які володіють мережею медичних закладів. Тут ми маємо дуже строкату картину! Особливе місце посідають інститутські клініки Академії медичних наук, які працюють за своїми правилами, хоча фінансуються з дер­жавного бюджету.

— Для пересічного громадянина, який прикріплений до ФАПу або до районної лікарні, Феофанія — це медичний рай, але ж VIP-персони як літали за кордон лікувати печінку або коліно, так і літають. Інколи такі поїздки завершуються трагічно: не кожне хворе серце може витримати довгу дорогу. Але й такі випадки не зупиняють — не рвуться високопосадовці й політики лікуватися у Феофанії.

— Це питання високопосадовців і політиків — де вони хочуть і можуть лікуватися.

— Чимало фактів свідчать про те, що вони не довіряють вітчизняній медицині, можливо, тому й фінансування галузі не дотягує до потреби: хто ж голосуватиме за видатки, маючи запрошення до європейської клініки.

— З цим важко не погодитися. Ми пожинаємо плоди того, що свого часу держава і політики про систему охорони здоров’я просто забули. Мені здається, що до 1994 року ми рухалися вперед, плекали надії, будували амбітні плани, потім усе покотилося донизу, хоча ми ще продовжували сподіватися на краще. Пригадую, у 1995 році я як начальник обласного управління охорони здоров’я попросив медиків Тернопільщини відмовитися від зарплатні за один місяць (якщо пам’ятаєте, тоді в лікарнях не було ні ліків, ні продуктів для хворих). Думав, що труднощі в державі тимчасові, треба перетерпіти, а потім стане краще — я ж державник і патріот. Щоправда, патріот я й сьогодні.

— А романтизм минув?

— Так. Я вважав, що держава міцно стане на ноги і потурбується про медиків. Аж дивлюся, наступного року нам три місяці не виплачують заробітну плату, а далі — 11 місяців на голодному пайку. І водночас я розумію, що все йде взаємозаліками, половина бюджету зникає невідомо куди, зате наче гриби після рясного дощу ростуть мільйонери. Це був для мене шок. Та ще й совість мордувала, бо вийшло, що я людей обдурив. У 90-х роках ми реалізували хороший проект, який називався «клініка на колесах»: автобус возив фахівців по селах, робили все, аби медична допомога стала доступнішою. Ми щиро вірили у наш поступ вперед, а потім усвідомили, що опинилися приблизно на рівні 30-х років. Систему зруйнувати можна швидко, а на відновлення потрібні роки і величезні асигнування. Коли кажуть «еліта», я передовсім думаю не про політиків, а про медиків. Для мене справжня еліта — це лікар-фтизіатр, професор Марія Михайлівна Савула з Тернопільського тубдиспансеру, яка, попри свою зайнятість, надає допомогу хворим на туберкульоз; це ті лікарі, які місяцями працювали без зарплатні, але вели прийом, оперували, рятували дорослих і дітей, незважаючи ні на що. Коли я як начальник обласного управління охорони здоров’я приїжджав кудись у район, то відмовлявся від запланованого обіду і напрошувався додому до фельдшера чи сільського лікаря, бо хотів знати, як їм ведеться, як їхні родини виживають за таких умов. Ви ж знаєте наших людей: якщо хороший лікар, то село його завжди підтримує, з голоду він не пропаде, бо всі розуміють, що від держави можна й не дочекатися. Але були й такі медики, котрі не могли себе прогодувати, їх вважали чужими в селі, не шанували — очевидно, було за що....

— Тепер ви маєте можливість бачити всю систему охорони здоров’я — від зруйнованих сільських амбулаторій до супердорогих приватних клінік. Які ваші перші враження від побаченого?

— Складні. Я знав і відчував, що є проблеми, але не думав, що такі гострі й невідкладні. Так повелося, що Мінздоров’я не перетворилося на ідеологічний штаб, а існує само собою. Тут нагорі всі заклопотані, засідають, щось ухвалюють, пишуть; документів — море, безліч людей стосами носять їх на підпис, а десь там, далеко внизу, — медики і пацієнти зі своїми клопотами.

— Таж не прості документи носять, а дуже потрібні — ліцензії, дозволи, реєстрації, «прозорі» тендери...

— За ними ж і не видно, що там робиться внизу, які проблеми виходять на перший план, що потребує негайного реагування, а з чим ми просто запізнилися. Я вивчав досвід європейських країн, багато чого бачив у США, спілкувався з багатьма лікарями й менеджерами, шукаючи відповіді на те, як зробити систему охорони здоров’я ефективною. Це дало можливість побачити і зрозуміти, куди прямує медицина передових країн, але відкрилися і такі факти, які змушують серйозно замислитися. Там при всіх потужних клініках створено спеціальні департаменти, в яких є посада заступника директора зі Східного регіону. Не секрет, що і в Україні, і в Росії є представники цих госпіталів, до обов’язків яких входить пошук та направлення наших громадян на лікування за кордон. Повірте, йдеться про велику кількість людей і про солідні суми грошей, які вивозяться за кордон. Далеко не завжди це виправдано — у багатьох випадках медична допомога в Україні була б не менш результативною. Зрозуміло, що є певна категорія людей, котрі ніколи не лікуватимуться у вітчизняних клініках. Це їхній вибір, питання престижу та іміджу, вони мають своїх лікарів, сплачують їм солідні гонорари і пишаються цим. Але є ще 7 чи 10 відсотків пацієнтів, які їдуть на лікування за кордон тому, що не довіряють вітчизняній медицині.

— Ви плануєте зламати недовіру до наших клінік і до наших лікарів?

— Дуже хочеться цього добитися. Але як? Тут слід починати здалеку — з того, хто вступає до медичних університетів і коледжів, як вступає, як його навчають, яких фахівців ми випускаємо. Тут що не питання — то цілий пласт проблем. За одну ланку берешся — тягнеться довжелезний ланцюжок. Хотілося б, аби лікар навчився і себе поважати, і пацієнта, який приходить до нього на прийом. Починати, мені здається, треба з того, щоб забезпечити йому хорошу фахову підготовку і направити випускника у клініку, обладнану новою сучасною апаратурою, — тоді і довіра з’явиться, і шана. Станеться це не одразу, але років через п’ять, думаю, можна чекати змін на краще, і головне — зміниться світогляд самих медиків. Але й суспільство повинно зробити кроки назустріч.

Ми вже почали над цим працювати, визначено позиції, які перебуватимуть у центрі уваги. Насамперед треба змінювати систему координат у системі «лікар—пацієнт». За великим рахунком, сьогодні за лікарем ніхто не стоїть — за винятком його корпоративного цеху, де активно захищають одне одного у разі помилки чи недбальства. Але це суб’єктивний фактор, а не офіційний, державний. За пацієнтом так само ніхто не стоїть — його в лікарні не чекають. Хворого госпіталізують, йому щось призначають, починають лікувати, але він не може дізнатися, правильно його лікують чи ні, була потреба в тій або іншій процедурі — чи можна було без неї обійтися. Пригадую, в яких умовах довелося працювати в санаторії, що був розміщений у замку, збудованому ще у XVIII столітті. А в Києві я спочатку працював у Деснянській поліклініці, яка тоді вважалася чи не найкращою в Україні. Але не можу сказати, що в сучасному закладі ставлення до пацієнта було краще, ніж у занедбаному замку. Мої колеги жартували: дуже зручно працювати в нових кабінетах, а якби ще й хворих не було — взагалі було б чудово. А в кожному жарті, як відомо... Тож маємо вирішувати серйозне завдання — як ввести лікаря у правила гри, аби він був зацікавлений у процесі лікування.

— А може, краще, щоб він більше цікавився процесом одужання? Бо лікування, та ще й на платній основі, може розтягнутися і в просторі (консультації вузьких спеціалістів по всьому місту), і в часі. Перепрошую, але про потребу реформ усі ми чуємо вже півтора десятка років.

— Для початку — лікар повинен пристойно заробляти.

— А медична сестра?

— Я маю на увазі всіх медичних працівників. Ось у мене є лист, написаний людиною, котра все життя — понад 30 років — працювала операційною медичною сестрою. За ті роки вона мала відзнаки й нагороди, але, з усіма надбавками, отримує 1000 гривень заробітної плати. А перспективи? З такої зарплати буде мізерна пенсія, до того ж держава не дозволяє їй працювати у бюджетній лікарні, якщо вона вже оформила пенсію. Нам над цим слід добре поміркувати. Здається, коледжі та училища випускають чимало медичних сестер, але вони приходять на роботу, дивляться на досвідчених колег, бачать, скільки ті заробляють, і втікають, бо тепер є можливість знайти роботу, яка набагато краще оплачується, а відповідальність і навантаження — набагато менші.

— Василю Михайловичу, мабуть, жодне видання не присвятило проблемі медсестринства стільки публікацій, як «Дзеркало тижня». Ми писали вже і про те, що влітку в Києві закривалися операційні, бо нікому було доглядати хворих у реанімації. Протягом останніх років медикам підвищували зарплатню на 5 , 10 чи на 15%, а потім довго про це звітували. А які цифри ви нам озвучите?

— Почнімо з села. Там сьогодні найбільша біда — туди взагалі ніхто не хоче їхати. Пригадуєте, який галас зчинився свого часу, коли примушували випускників їхати з міста в село?

— Звісно. Ця ідея, власне, коштувала посади тодішньому міністрові охорони здоров’я. Але ж протестували не так випускники медичних вузів, як їхні високоповажні батьки. Проте через рік, коли з кадрами стало зовсім сутужно, почали тихенько говорити, що ідея була не така вже й провальна, і якщо студент навчався за державний кошт, то хай хоч два-три роки відпрацює там, де його фахові знання і вміння найбільше потрібні.

— Гадаю, певною мірою рішення було правильне. Завтра у мене заплановано зустріч зі студентами, хочу їх послухати, а тоді вже робити висновки. Але якщо випускник приїде в село й не виявить на місці нормального цивілізованого житла, умов для роботи, — то хто ж там залишиться ?

— Ми не перший рік чуємо, що випускник не поїде в село, бо там немає для нього пристойного житла. А місцева громада не облаштовує житло, бо все одно ніхто в село не хоче їхати. Якесь зачароване коло, наче не можна використати сільські амбулаторії, стаціонари та ФАПи, де ще вони залишилися. Може, все-таки проблема в іншому?

— Для початку, вважаю, слід підвищити зарплату сільським медикам. Ми ставимо високу планку — не на 10— 20%, як це практикувалося раніше, а в кілька разів, до 4—5 тисяч гривень на місяць, бо нижча нікого сьогодні не зацікавить. Сподіваємося, після такого кроку з’явиться віра, що держава вже почала щось робити.

— Є підстави очікувати від дер­жави такого кроку?

— Так. Наступного тижня відбудеться нарада з цього приводу з участю президента України, порушуватимемо це питання і на засіданні Кабінету міністрів.

Ми повинні нарешті визнати, що сусідні країни — Польща, Росія і навіть Білорусь — переманюють наші кадри, бо там вигідніші умови праці. А якщо фахівець ще й добре знає іноземну мову, то він має великий вибір. Болонський процес, безумовно, все це прискорить.

Сільська медицина — це один із пріоритетів, а їх, як ви знаєте, визначено п’ять. Найскладніше, звісно, вирішувати питання заробітної плати, але, думаю, впораємося. Розробляється проект службового житла, крім того, ми плануємо, що кожен лікар матиме службовий автомобіль для виїзду на виклики у села, котрі розміщені на його дільниці. Забезпечивши медика всім необхідним, матимемо право запитати: а чого ти досягнув? Він, як сімейний лікар, повинен укласти угоди і вести не менше півтори-дві тисячі пацієнтів. А громада сама буде відстежувати: уклав відповідну кількість угод, організував як слід медичне обслуговування, немає на нього скарг та нарікань — отож отримує заробітну плату. А якщо в нього жменька пацієнтів, і ті невдоволені, — то за що платити? Шукатимемо шляхи реалізації цієї програми — запровадимо надбавки, звільнимо від зайвих обов’язків, аби тільки працювали.

Гадаю, вже нинішнього року реально почнемо реалізацію цього проекту по всій Україні. Ми прийдемо з пропозиціями не лише до випускників, а й до тих медиків, які не мають житла у місті або не задоволені своєю роботою, адже чимало їх працюють на півставки чи навіть на чверть ставки.

— А якщо на пропозицію не відгукнуться — зобов’язуватимете випускників відпрацювати в селі?

— Так. Зобов’яжемо.

— А права людини? Відразу ж зчиниться галас, що нещасних дітей відправляють мало не в Сибір.

— Ми з ними ще будемо працювати, пояснювати. Гадаю, знайдуться охочі попрацювати за таку зарплату, та ще й досвіду там набратися: адже в селі вузьких спеціалістів немає, там треба все знати і все вміти. Буде також підготовлено угоду між лікарем і органами місцевого самоврядування, — влада на місцях теж повинна турбуватися про свого лікаря.

Наступний наш крок — це медичне страхування, загальнообов’язкове соціальне страхування. Вже давно час подбати про те, аби з’явився посередник між пацієнтом і лікарем.

— Василю Михайловичу, про це теж у нас говорять уже років із десять, навіть підготовлено кілька законопроектів. Ви якийсь із них підтримуєте?

— Ідеальної системи охорони здоров’я, на превеликий жаль, ніде у світі немає. Мало хотіти, аби в лікарнях були європейські стандарти, треба ще й спрямувати на це відповідний відсоток від ВВП, а коштів поки що — обмаль. Знаєте, мене дуже зачіпає, коли доводиться чути, що на медицину з держбюджету виділяється багато грошей: їх занадто мало для забезпечення достойного рівня медицини, хоча існує така проблема, як ефективне використання фінансування. Страхова модель дозволить сповідувати зовсім іншу ідеологію — ми спрямуємо кошти на надання медичних послуг, а не просто перераховуватимемо їх медичній установі. Нині, коли гроші з бюджету автоматично переводяться на рахунок лікувального закладу, його працівникам справді байдуже, менше буде пацієнтів чи більше. Ми пропонуємо змінити цю практику. Вперше в МОЗ один із заступників міністра вестиме це питання, наразі формується департамент із впровадження страхової системи. Прем’єр-міністр доручила підготувати і через три тижні подати концепцію на розгляд. Якщо парламент працюватиме, то, сподіваюся, до кінця року нарешті з’явиться цей закон.

— А яка модель вам більше до вподоби? Така, як у Британії, котра свого часу скопіювала й адаптувала до своїх умов систему Семашка, чи змішана, як у Німеччині? А може, американський варіант, який базується на приватному капіталі?

— Американська нам точно не підійде — хто ще у світі може собі дозволити стільки витрачати на охорону здоров’я, як Сполучені Штати? Останнім часом там обговорюють пропозицію кандидата у президенти Хілларі Клінтон, яка прагне змінити деякі правила гри в системі охорони здоров’я. На її думку, держава повинна впливати на формування вартості медичних послуг. Цю думку вона відстоювала ще тоді, коли виступала у ролі першої леді й займалася питаннями охорони здоров’я. Оскільки Хілларі імпонувала канадська система, де помітну роль відіграє держава, вона хотіла дещо з того запровадити і в США. Правда тоді зробити це не вдалося.

— Навіщо їм зміни? Соціологічні дослідження, які так люблять проводити у США, свідчать, що люди найбільше довіряють саме лікарям: таких понад 30% опитаних. Медики випередили в цьому рейтингу і священиків, і політиків, і поліцію. А дані наших опитувань свідчать, що українці зовсім мало довіряють лікарям: у списку довіри їх випередили вчителі, священики і навіть журналісти. А про повну недовіру заявили майже 80 % анкетованих. Швидше за все, це ті люди, котрі мали негативний досвід лікування.

— На жаль, це так. Однак хочу зауважити, що це суспільство створює такий негативний імідж лікаря. Я розумію: причин для невдоволення багато, але ж зрозумійте й лікаря, який часто не має необхідного обладнання, вкрай потрібних лікувальних засобів. Пацієнти на це нарікають, а він ще повинен думати, як і за що утримувати родину. Сьогодні нагромадилося багато негативу у стосунках лікар—пацієнт, його слід усувати. Американці справді вірять своїм лікарям, і рівень медичної допомоги там високий, але ще нікому не вдалося наздо­гнати США у фінансуванні галузі —там виділяють найбільше у світі коштів у розрахунку на одну особу. Ми шукаємо модель, яка буде ефективною в наших умовах, обговорюємо, радимося, намагаємося прорахувати всі ризики, що можуть з’явитися в цьому процесі. Хоч і зволікати далі нікуди, але й рубати з плеча не будемо.

— А третій крок?

— Це створення спеціалізованих центрів. Наразі багато точиться полеміки довкола першого з них — Центру раку. Сьогодні існує певна відірваність: десь там, на недосяжній висоті, наука щось робить, а внизу — вся практична медицина. Зрозуміло, що спеціалізована медична допомога — дуже складна й високовартісна. Операції на серці, на головному мозку, онкологічні, урологічні потребують дорогого обладнання і висококваліфікованих фахівців. Держава фінансує інститути, але так виходить, що більшість наших громадян не мають змоги лікуватися у спеціалізованих відділеннях інститутських клінік. Треба міняти ситуацію.

— А чим вам не подобаються клініки академічних інститутів?

— Хто вам сказав, що не подобаються? Забрати клініки в АМН і передати їх в управління міністерства — питання так не стоїть. Нагадаю: долю Інституту онкології вирішував попередній уряд — постанова ухвалена півроку тому. Потім були якісь незрозумілі ігри, і в останній день діяльності того уряду з’явився новий документ, який скасував попередній. Одне слово — все заплуталося. А треба було визначатися. Ситуацію обговорили на засіданні Кабінету міністрів і проголосували за створення Національного інституту раку на базі Інституту онкології.

— І кому він тепер буде підпорядкований — МОЗ чи АМН?

— Головне, щоб він був підпорядкований людям, котрі туди звернуться по допомогу.

— Звучить гарно, але хто насправді ним керуватиме? Хто фінансуватиме?

— Міністерству охорони здоров’я буде підпорядкований. Якщо МОЗ відповідає за всі досягнення й прорахунки галузі, то, відповідно, має право знати, що де відбувається, має право і обов’язок керувати всією системою. Не йдеться ж про згортання науки — питання стосується насамперед клінік, у яких повинні лікуватися пацієнти з усієї України. З Інститутом раку ми довели справу до завершення, сподіваємося, що він стане саме тим центром, який займатиметься і наукою, і практичною медициною. Але ж ви знаєте, що справжню науку роблять одиниці.

— Які ще Інститути АМН потрапили в поле зору міністерства? Це питання цікавить дуже багатьох.

— Згідно з урядовою програмою, передбачається створення кількох центрів, наприклад серця, матері і дитини. У нас раніше як практикувалося? Є Інститут фтизіатрії і пульмонології, зі своїм потенціалом, зі своєю базою, — а паралельно створюється Всеукраїнський центр боротьби з туберкульозом, на це знаходяться гроші. Замість того, щоб скерувати їх на ліки чи на харчування хворих, створили ще одну установу, бо існує якесь протистояння Академії меднаук і міністерства.

Аналогічна ситуація і в ендокринології — є інститут АМН і є центр, підпорядкований МОЗ. Бюджетні кошти треба концентрувати й використовувати раціонально, а не створювати паралельну мережу медичних закладів. Вважаю це неприпустимим: у всій медичній галузі повинна бути єдина політика. Інститутські клініки утримуються за кошти держбюджету, але пацієнти з інших областей повинні сплачувати за своє перебування у стаціонарі — або з власної кишені, або за виділені гроші з обласного бюджету. Тому Князевич як міністр охорони здоров’я і хоче навести лад. Це не мені потрібно у власність, і не заради амбіцій це робиться, — потрібен елементарний порядок і чіткі правила гри, однакові для всіх. Якщо ви залишаєтесь у системі АМН — будь ласка, залишайтеся, але за організацію лікувального процесу, за розробку наукових програм, на які витрачаються чималі бюджетні кошти, ви муситимете прозвітувати перед МОЗ, перед урядом.

— Відверто кажучи, нам, пацієнтам, байдуже, які вивіски на медичних закладах, головне, щоб там надавали якісну медичну допомогу платникам податків, коштом яких усе це утримується.

— Я глибоко переконаний, що Академія медичних наук повинна займатися на-у-ко-ю! Якщо президент України готовий віддати лікувальні заклади четвертого управління, щоб вони працювали для народу, то чому лікувальні заклади АМН повинні мати якийсь особливий статус і особливе фінансування? У нас часто виникають ситуації, коли те, що профінансувала дер­жава, перетворюється на приватну власність. Такого немає ніде у світі! Якщо хочеться мати приватну клініку — будь ласка, але за власні кошти. Я прийшов сюди не для того, щоб посидіти в цьому кріслі і всім сподобатися. Моя мета — добитися змін на краще, відсіяти те, що заважає нормально працювати.

— А хто в медицині серед учених для вас авторитет?

— Хороше запитання... Передусім це ті люди, котрі самовіддано працювали. Для мене це М.Амосов і О.Шалімов. Багато є академіків і професорів, гідних поваги, але такого рівня, як вони, певно, не знайдеш.

На жаль, ми дуже відстали від світового процесу, особливо в технологіях, проґавили момент, коли треба було визначатися з пріоритетами, розпорошилися або навіть і розгубилися. А тому розмов про науку багато, а насправді ніхто не може продемонструвати — хто ж знає наш доробок у Європі? Де наші патенти? Коли хваляться великими досягненнями вітчизняних учених, я прошу — покажіть хоча б статтю в науковому зарубіжному журналі. Хто їх цитує, хто посилається на їхні праці? На цьому полеміка зазвичай і закінчується.

Хочу зазначити, що третій наш крок ще включає створення університетських клінік — вони потрібні для поєднання науки і практики. Але це робитиметься не гарячково, не за рік-два. Зараз працюють експерти, слід підготувати відповідну правову базу. Плануємо, щоб у кожному обласному центрі була така клініка, а в столиці — певно, може, й не одна. Але хочемо уникнути перетворення їх на ректорські клініки: вони повинні працювати для людей.

— Ви, напевно, можете розраховувати на підтримку студентів Київського медуніверситету. Кажуть, їм дуже сподобалося, що під час зустрічі ви не уникали гос­трих запитань. Але на одне запитання ви все ж таки не відповіли: чи проводитиметься тотальна вакцинація проти кору та краснухи, під яку за віком потрапляють усі студенти? Вона ж запланована на лютий-березень?

— Проблема в тому, що тепер люди не вірять нікому, і медикам у тому числі. Як повернути довіру — питання питань! Для мене найважливіше зараз — зустрічатися з медиками якомога частіше, щоб вони зрозуміли, чого я добиваюся: мені потрібні союзники. Якщо ми не пояснимо, заради чого робиться вакцинація, — справа стоятиме на місці. І головне — вакцина обов’язково повинна пройти реєстрацію в Україні, все має відбуватися згідно з нормами законодавства. Доки всього цього не владнаємо — ніхто не почне щеплення. Проблема справді серйозна, але нам вона дісталася у спадок: рішення приймалося ще влітку минулого року. Нам треба подумати, як захистити молодь від кору та краснухи, у ВООЗ дуже занепокоєні ситуацією і готові нам допомагати.

— З легкої руки ВООЗ усе це й почалося. Але як міністр вітчизняної системи охорони здоров’я все ж таки скажіть — будуть найближчим часом масово проводити цю вакцинацію чи ні?

— Будуть тоді, коли всі зрозуміють, що це необхідно, аби вберегтися від епідемії. Але якщо ми не імунізуємо 95% тих, хто потрапив у групу ризику, то не треба й починати (вакцинація потрібна для вироблення колективного імунітету). Я запитував: чи готові лікарі повірити, що вони роблять справді потрібну справу? Треба, щоб вони не просто кивнули головою на знак згоди, а потім радили пацієнтам ховатися або видавали липові довідки про вакцинацію. Ми вже маємо гіркий дос­від — свого часу так боролися з дифтерією.

Як міністр я повинен гарантувати безпеку — і зроблю все для того, аби вакцину застосовували якісну. Ми її перевіримо, і якщо вона не відповідатиме всім стандартам, не використовуватимемо її в Україні. Я скасував рішення, які примушували робити це щеплення. Повернемося до нього тоді, коли завершиться відповідна роз’яснювальна робота і ми переконаємося, що вже готові до такого кроку.

— Василю Михайловичу, хочу передати вам ще одне прохання. У 2006 році трапилася сумна історія з туберкулінодіагностикою. Якщо пригадуєте, тоді на лікарняні ліжка потрапили діти у трьох областях. Мами з Вінницької області вже третій рік добиваються правди — діти скаржаться на погане самопочуття, їм потрібна підтримка і допомога.

— Я готовий їх прийняти. З цією проблемою справді треба розібратися, якщо ми прагнемо відновити довіру до медицини, до держави.

— Ваші попередники скаржилися на те, що було зруйновано управлінську вертикаль і міністр безпорадний навіть тоді, коли бачить, як голов­ний лікар якоїсь райлікарні творить «чудеса»: того захищає закон про місцеве самоврядування. Відчуваєте ви потребу у відновлення цієї вертикалі? Чи нинішня ситуація всіх влаштовує?

— Я встановлю вертикаль, бо як міністр маю право розібратися, чому саме на цього лікаря так багато скарг, що він робить не так. А той факт, що хтось проситиме захисту в місцевої влади і скаржитиметься на міністра охорони здоров’я, — мене не лякає. У мене є політична воля змінити ситуацію таким чином, аби в усій Україні, а не лише у столиці люди мали доступ до якісної медичної допомоги. А якщо хтось із голов­них лікарів вважає інакше — хай аргументує, це може стати темою обговорення.

— Це питання породжує наступне: у Києві місцева влада досить своєрідно вирішує проблему Центральної клінічної міської лікарні, від якої вже й назви не залишилося, — її понизили до рангу районної. Все місто знає, що там є два головні лікарі, проводяться дві планірки, колектив поділили на два табори — хворі в закладі лише заважають.

— З киянами я ще не спілкувався, обов’язково візьму це питання під контроль. Хочу тільки ще раз наголосити, що в системі охорони здоров’я правила диктуватиме Міністерство охорони здоров’я. І з цим слід рахуватися.

— Ви демократ чи автократ за стилем керівництва?

— Демократ у прийнятті рішень, але коли рішення прийняте — жорстко вимагаю його виконувати.

— Я про це запитую тому, що в нас була домовленість із двома ректорами національних медичних університетів щодо інтерв’ю, а після того, як вас призначили міністром і відбулися перші наради, вони відмовилися: кажуть, міністр поки що заборонив давати інтерв’ю. Такого раніше ніколи не було. Невже й справді ваших рук справа?

— Я впевнений, що це непорозуміння або якийсь невдалий жарт. З якої речі міністр заборонятиме ректорові розповідати про очолюваний ним навчальний заклад? Навпаки, ми зацікавлені в тому, аби про наші навчальні заклади люди дізнавалися якомога більше.

— Медицина в нас одна, але громадських рад кілька — при президенті, при Верховній Раді і, нарешті, при МОЗ. Як ви з ними знаходитимете спільну мову?

— «Наша» вже збиралася на засідання. Я хотів подивитися, чи це справді громадська рада, чи в неї просто граються. Поки що враження не на їхню користь. Насторожує те, що хоч би де я був, хоч би які засідання відбувалися, — збираються одні й ті самі люди і говорять про одне й те ж. Складається враження, що для багатьох із них важливо сфотографуватися поруч із міністром, важливо засвітитися в МОЗ. Видно, це додає їм балів у їхніх бізнес-проектах, а проблеми громади їх не цікавлять. З року в рік виділяються великі гранти, а де результати? Де обіцяні стандарти лікування? Де організації, які б розв’язували конфлікти між лікарем та пацієнтом? Перелік запитань можна продовжувати довго. У нас була дуже непроста розмова з громадською радою при МОЗ. Вважаю, що їй час уже визначитися з пріоритетами. Я готовий делегувати їй багато функцій, але хочу, щоб громадські організації приносили користь громаді: у нас безліч проблем із різними категоріями хворих, які не вирішуються на низовому рівні.

— Цікаво спостерігати, як складаються стосунки ще з однією радою — Верховною. Бували часи, коли міністерство стояло настільки високо, що представників комітету ВР дуже тішили запрошення на колегію чи нараду. Потім ситуація змінилася — без народних депутатів у міністерстві не починався жоден захід. Нинішній комітет ВР на своєму засіданні розкритикував прогр

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter