Палаючі арсенали як символ гонки роззброєння

Трагічні події в Лозовій, Новобогданівці та Артемівську привернули увагу до проблеми живучості та безпеки військових арсеналів... Скільки ще снарядів має вибухнути, що посадовці повернулися обличчям до армії?..

Трагічні події в Лозовій, Новобогданівці та Артемівську привернули увагу до проблеми живучості та безпеки військових арсеналів... Скільки ще снарядів має вибухнути, що посадовці повернулися обличчям до армії?

Нещастя не в боєприпасах, а в їх кількості

Заради справедливості, потрібно сказати, що переповнені арсенали – це не провина, а скоріше біда вітчизняного Міністерства оборони зокрема і країни в цілому. Хоча не всі державні мужі, на жаль, досі це повністю усвідомили. Ситуація розвивалася так, що військове відомство від самого набуття Україною незалежності залишалося з цією кричущою проблемою фактично наодинці. Військові вимушені не лише залатувати дірки в загородженнях територій своїх арсеналів, які занепадають, а й у своєму мізерному бюджеті.

У Радянському Союзі Україні відводилася роль стратегічного плацдарму для ведення стрімких бойових дій, у тому числі й із застосуванням ядерної зброї, проти “західних імперіалістів”. Мілітаризація країни іще більше посилилася після виведення радянських військ зі Східної Європи, більшість із яких «осіли» саме на території України. Тому не дивно, що в 1991 році незалежна держава отримала в спадок одне з щонайпотужніших військових угруповань. На території України дислокувалися одна ракетна, три загальновійськові, дві танкові, чотири повітряні армії, а також окрема армія ППО, армійський корпус і Чорноморський флот. Природно, що ця армада була забезпечена всім необхідним для виконання завдань за призначенням. А патронів, як відомо, у тій армії ніколи не жаліли.

1,343 млн. тонн вибухонебезпечного спадку, наявних сьогодні у Збройних Силах України, зосереджено на 136 арсеналах, базах і складах. Це, як мінімум, у декілька разів більше від об`єктивної потреби армії, яка й без того протягом останніх років мала тенденцію до скорочення.

Багато з вибухонебезпечних предметів зберігається ще з часів Другої світової війни, мають прострочені терміни зберігання. Їх не те що використовувати за призначенням, перевозити, а й чіпати небезпечно Крізь ящики з боєприпасами подекуди проросли цілі дерева! У будь-якому випадку, зброї в Україні накопичено стільки, що одним махом від надлишків не позбавитися.

Скільки коштує безпека для народу?

Як бачимо, українська армія в певному сенсі може становити загрозу для мирного населення. Саме тому, як визнає керівництво Міноборони, “за умов перевантаження значної кількості арсеналів, баз і складів надлишковими запасами озброєнь, ракет і боєприпасів, забезпечення живучості цих об’єктів є надзвичайно складним завданням” (“Біла книга – 2007. Оборонна політика України”, стор. 26). Як зазначається у “Білій книзі”, фінансування відповідної програми забезпечення живучості та вибухопожежобезпеки арсеналів, баз і складів озброєнь, ракет і боєприпасів ЗС України на 1995–2015 рр. є незадовільним.

В ідеалі програма передбачала “під себе” чималі кошти – до 1,2 млрд. гривень (це станом на 1995 рік). Скажімо, стаття на капітальне будівництво потребувала 900 млн., на капітальний ремонт приміщень – 180 млн. Так само 45 млн. на рік передбачалося витрачати на зберігання боєприпасів. Але втілення цього документа в життя було від самого початку приречене на провал, тому що фактичне фінансування було набагато меншим від мінімально запланованого. Протягом перших років мало виділятися по 40–45 млн. гривень щороку, але реально виходило не більш як 4–5 млн.

Щодо цього року, то, за інформацією директора Департаменту утилізації компонентів ракетного палива, ракет і боєприпасів Міноборони Анатолія Сосновськиого, станом на 20 серпня із передбачених бюджетом для військового відомства 50,8 млн. гривень, які, до речі, призначені за спецфондом (тобто ці кошти військові ще повинні заробити), Міноборони отримало лише 16,9 млн.

Тож, мабуть, не варто поспішати звинувачувати Міноборони в недостатньому рівні відповідальності та контролю за безпекою арсеналів. Особливо в тому, що ніяких висновків після Артемовська і Новобогданівки не було зроблено.

Але “смажений півень” був готовий клюнути ще задовго до тих і сьогоднішніх подій у Лозовій. Проблема, яка спочатку за своїми масштабами й серйозностю далеко виходила за вузьковідомчі рамки, невблаганно посилювалася протягом тривалого періоду. А поважані урядовці й народні обранці, відповідальні за розподіл бюджетних коштів, так і продовжували виділяти з року в рік лише десяту частину від мінімальної потреби. Автор цих рядків бачив купу документів з офіційного листування Міноборони з керівниками державних органів влади, відповідальних за виділення коштів. Результати паперового протистояння зараз можна побачити навіть не в Лозовій. А на десятках інших арсеналів, де, скинуті на кучугуру просто неба радянські боєприпаси, вивезені на початку 90-х років зі Східної Європи, настільки проросли в землю, що реально працювати з ними можуть лише фахівці-сапери.

30 років до утилізаційній мети

Окрім підтримання порядку і безпеки на переповнених арсеналах, гостро стоїть і проблема утилізації зайвого вибухонебезпечного спадку.

Зі всього ракетно-артилерійського озброєння сьогодні утилізації підлягає 472,4 тис. тонн, що заплановано зробити до 2017 року. Це фантастичний обсяг. Наприклад, за сучасними європейськими технологіями вартість знищення лише одного артилерійського снаряда становить близько 3 доларів. А розрізати, наприклад, танк коштує 2,5 тисячі доларів.

Торік було утилізувало лише 15,6 тис. тонн боєприпасів. Отже, за підрахунками, такими темпами Україна позбудеться небезпечного металобрухту років за тридцять.

До речі, національний утилізаційний рекорд, який установили у 2003-му, становить 36,5 тис. тонн за рік. Напевно, до цього показника підштовхнули події в Новобогданівці, коли прилеглі села були накриті снарядами найпотужніших реактивних систем залпового вогню, що самозапускалися з палаючого арсеналу.

Але навіть якщо абстрагуватися від фінансових пріоритетів, сьогоднішні промислові можливості вітчизняних державних і комерційних структур є відносно обмеженими. Виробничі потужності української промисловості дають змогу утилізувати близько 82 тис. тонн боєприпасів на рік. Але це потребує фінансового забезпечення обсягом 820 млн. гривень, що, як зазначають фахівці, сьогодні майже нереально.

Єдине, що можна стверджувати з упевненістю і оптимізмом, Україна все ще має достатній промисловий, науковий і кадровий потенціал. Були б гроші... Більше того, утилізація багатьох видів боєприпасів є економічно вигідною. Наприклад, деякі боєприпаси містять кольорові метали. Кілька років тому одна комерційна контора узялася утилізувати снаряди з латунними гільзами. Латунь була успішно продана за кордон, хтось заробив непогані кошти. Щоправда, порох, переробка якого не дає надприбутків, залишився незатребуваним.

Реформа не поможе, треба трансформація

Концентрація негативних явищ у ЗС України, у тому числі й хронічне безгрошів’я, досягла критичної межі. Унаслідок чого, як акцентує міністр оборони Юрій Ехануров, реалізації лише таких заходів, котрі йменуються затертим словом “реформа”, уже явно недостатньо. Необхідна корінна трансформація, блокування всього негативу, що накопичився в армійській системі, у тому числі й у сфері надлишкових боєприпасів.

Можливо, після “лозовских” подій деякі з представників вітчизняної політичної еліти стануть істерично вимагати від військового відомства звіту про те, що ж відбувається з нашою армією і з її боєприпасами, зокрема. На жаль, багатьох політиків стан армії починає цікавити лише після того, як щось трапляється. То скільки ще трагедій має відбутися, аби можновладці нарешті повернулися до захисників Вітчизни обличчям?

Андрій Лавренюк

УНІАН в Google News