Дашо, ви родом із Бахмута. Як події, які трапилися у вашому рідному місті, вплинули на вас і вашу творчість?
Я дочка військового офіцера, яка виросла в місті Бахмут. Коли я росла, це місто називалося Артемівськ, і споглядати, як люто знищують вороги моє рідне місто, звісно, боляче. Точніше дуже боляче. Я не могла бути осторонь подій просто фізично, бо моє становлення було там, рідні домівки, люди були там... У мене був емоційний блок. Я взагалі не виступала два роки. Їздила до військових у лікарню, намагалася під гітару щось намурликувати.
А потім я вирішила відкрити трилогію муралів, як вшанування жителів донецького краю, військових, які відстоювали місто Бахмут і такі самі міста. Місто за містом...
Ви ініціювали створення муралу, присвяченого рідному місту на вулиці Рейтарській, але це викликало скандал. Чому і чим завершилася ця історія? Муралу бути чи ні?
Ми не домалювали його. Адміністрація дала мені всі дозволи, але... Брудна історія. Не хочеться й згадувати...
Цей мурал мав бути частиною трилогії муралів, як я згадувала раніше. Перший мій мурал був в Ірпені, який я відкрила за підтримки міста 30 квітня 2023 року. Про мою ідею та відкриття муралу про цю подію написали численні українські ЗМІ та іноземні ЗМІ, такі як New York Times.
А чому саме в Ірпені перший мурал вирішили зробити?
Ну, тому що саме Ірпінь став форпостом, який одним із перших прийняв на себе важкий удар під час вторгнення. Так само постраждали і Бахмут, і Соледар. І пачка солі, зображена на стіні, уособлює ці міста. Бахмут та Ірпінь, на жаль, стали побратимами у важкій долі.
Є надія, що трилогія муралів буде таки реалізована?
Чесно, я не знаю, але мені б дуже хотілося. Тому що я патріот свого регіону, і мені це болить.
Другий мурал мав з'явитися в Києві - місті, яке стало моїм з 2007 року. Це місто, в якому я закінчила університет Шевченка, потім Глієра, сформувалася як особистість, знайшла себе і знайшла дуже багато друзів. Я жила довгий час на вулиці Рейтарській і провела сотні годин, надихаючись самою вулицею і неймовірними людьми, які були навколо мене. Тому саме тут і було вирішено створити другий мурал.
Реалізовувати його в Києві взявся художник із Бучі Євген Аксененко. Він створив макет. Я отримала всі необхідні дозволи столичної адміністрації, яка затвердила стіну на вулиці Рейтарській для створення цього муралу.
У мене не було спонсорів у цьому проєкті, фінансової підтримки чи політичних партій, у чому мене чомусь звинувачували. Але моє бажання залишити пам'ять про місто Бахмут у Києві призвело до конфлікту з мешканцями будинку на Рейтарській. Це потрапило в медіа, але ні мій коментар, ні коментар мураліста, який створює мурал, ніхто не запитав. Факти про мене, мою творчість, соціальну та громадянську позицію були подані спотворено. Так само спотворено подали про мою соціальну активність.
Я - свідома українка і патріотка, що доводжу своїми діями багато років. Я здивована і розчарована тим, що моє просте бажання залишити пам'ять про місто Бахмут спричинило такий конфлікт. Його ініціювали кілька людей, які живуть на вулиці Рейтарській. Вони не йдуть на контакт і не погоджуються на переговори.
Зараз я маю всі офіційні дозволи від міста на створення цього муралу, підтримку друзів і сотень незнайомих мені людей, які підтримали мене в соцмережах. Зараз не час конфліктів, і в цьому немає сенсу. Важлива згуртованість соціуму, вміння чути і говорити, допомагати армії і людям, які постраждали від війни. Я вірю, що ми почуємо одне одного з часом.
Але ця історія надихнула мене на створення пісні "Мурали". Я обов'язково скоро покажу її слухачам. Тож можемо сказати, таким чином історія моїх муралів продовжиться - у моїй творчості.
Ви не часто випускаєте пісні, але щойно вона з'являється, одразу залітає в топи. Що для вас означає музика сьогодні? Чи змінився ваш підхід до творчості за останні роки?
Для мене написання пісень - це довгий процес. Тому що я пишу про себе, свій стан... Ось, наприклад, днями вийшла пісня "Дружба". Пісня була написана шість років тому. Треба мати класний стан, щоб пропускати через себе. Пісня, як хороше вино, - вона має полежати і дочекатися свого часу. Моя творчість проходить у три етапи. Я дуже закохуюся в пісню, коли я її пишу. Потім, під час запису, я трохи охолоджуюся до неї. А коли вона виходить у світ - вона стає мені не цікава. Але я чесно кажу: "Дружба" - моя найулюбленіша з усіх, яку я коли-небудь написала. Вона особлива для мене. Послухати вже можна її, а відеоробота скоро вийде. Скажу так: у відео я їду на похорон моїх стосунків.
Ви відомі своїми проникливими текстами. Як ви знаходите натхнення для написання пісень?
Життя мене надихає. Будь-яка подія, яка станеться зі мною, може стати поштовхом для створення пісні
Чи є у вас ритуали або особливі умови, які допомагають створювати музику?
Однозначно, мені треба уникати шуму. Саме в тиші можна почути себе і вести відвертий діалог сам із собою. І головне: коли маєш що сказати - то пишеш пісні. Не маєш - то мовчиш.
Як, на вашу думку, змінився український шоу-бізнес після 2022 року? Чи вважаєте ви, що українська музика стала більш самобутньою та незалежною?
Українська музика дуже сильно змінилася. Багато нових імен. Є якісна музика, але є й ті, хто став відомим на хвилі 2022 року, але не зміг утриматися. Тому що це справді складно. Проте, однозначно, українська музика стала більш прогресивною, як на мене. І я за це радію.
Ви пережили непрості часи. Що допомагає вам залишатися сильною і продовжувати творити?
Я гедоніст - любов до насолоди перемагає все. І водночас я фаталіст. Просто приймаю факт.
Чи був у вашій кар'єрі момент, коли хотілося все залишити? Як ви з цим боролися?
Часто таке трапляється. Але навіть зараз дозволяю собі нічого не писати, якщо немає про що сказати. Я з цим не борюся - просто дозволяю собі нічого не робити. Для мене пісні - не обов'язок, а стан душі.
Який найцінніший урок ви винесли зі свого творчого шляху?
Хто не ризикує, той не п'є шампанського.
До речі, ви працювали з Костянтином Меладзе. Що вам відомо про нього зараз? Чи спілкувалися ви з ним з приводу війни в Україні?
Костянтин Меладзе - талановита людина, чудовий композитор. Знаю, що він не живе в Росії останні кілька років. Він війну зустрів тут, в Україні, це точно. Компанія, де працює мій чоловік, обслуговувала ЖК, де він жив із Вірою Брежнєвою, біля інституту Поплавського. Потім вони перестали з'являтися у квартирі. Наше спілкування було виключно робочим.
Про його брата - Валерія Меладзе - мені нічого невідомо, я не стежу де він і чим займається. Лише бачила в соцмережах, що на одному зі своїх концертів він сказав "Героям слава".
Також відомо, що ви отримали "Золотий грамофон" у Росії. Як це було? Чи були у вас думки залишитися в Росії?
Так, у 2012 році я отримала "Золотий грамофон". Що сказати? Було та й було. Усі "щебетали" як у мене це вийшло, це вважалася вкрай престижна нагорода... Я просто написала і заспівала пісню, на якій виросли покоління, у мене так вийшло один раз.
Пам'ятаю своє відчуття від Кремля - мені скрізь пахло старістю і смертю. І артисти були схожі на мумій і труху.
Але я виросла на Донбасі - таку, як донецька земля, я не бачила ніде. Це особлива сила. Умовно з дитинства в мене замість крові біжить шампанське. Такого смачного я не пила ніде, як із заводу Артемівських шампанських вин.
Я знаю багатьох москвичів, які мріють жити в Києві. Це одне з найкращих міст на планеті.
У світовому шоу-бізнесі тема домагань порушується все частіше. Чи стикалися ви або ваші колеги з цим в українській музичній індустрії?
Одного разу я приїхала грати концерт, і мене запросили в один великий будинок, де я мала жити. Щойно двері за мною зачинилися, прибиральниця подивилася на мене занепокоєними очима і прошепотіла: "Біжи". Але проблема була в тому, що виходу не було - усі двері були замкнені. Будинок був оточений великою кількістю охоронців і власники будинку мені повідомили, що готується груповий секс, у якому я маю брати участь. Було багато насильства і людської жорстокості того дня.
Однак мені пощастило. Напевно, свою роль зіграла сміливість. Вони планували йти в сауну, а я сказала, що в них є тільки година, щоб відвезти мене додому. Ґвалтівники, як собаки, їм цікаво, поки вони відчувають адреналін. Того дня вони навіть діставали з машини зброю, але я розуміла, що треба бути сміливою і йти до кінця, хоч би як страшно не було.
Це була одна з найстрашніших ситуацій у моєму житті.
Чи вважаєте ви, що в Україні достатньо говорять про цю проблему? Як можна її вирішити на рівні індустрії?
Ні, в Україні про цю проблему говорять недостатньо. Не кожен має сміливість відкрито заявляти про такі випадки. Багато хто боїться осуду, втрати роботи чи навіть помсти. Саме тому багато історій так і залишаються невідомими, а ті, хто стикається з домаганнями, часто залишаються сам на сам зі своїм страхом.
Повернемося до вашої творчості. Чи готуєте ви новий альбом або проєкти, які можуть здивувати ваших слухачів?
Так, цієї весни мої слухачі почують нові пісні, які довго чекали свого часу. Вони особливі для мене, адже в кожній з них моя особиста історія. Я відчуваю ці пісні, вони надихають мене, і я буквально танцюю під них. Це буде щось нове, яскраве та емоційне, і я дуже чекаю моменту, коли зможу поділитися цим зі слухачами!
Якими б ви хотіли бачити себе і свою творчість через 5-10 років?
Я намагаюся жити тут і зараз, відчувати кожен момент і цінувати те, що маю. Важко будувати далекоглядні плани, особливо в такий складний час. Наша епоха наповнена болем, втратами, невизначеністю. Так багато смерті навколо, так багато людських трагедій...
Що б ви хотіли сказати своїм слухачам і людям, які стежать за вашою творчістю?
Сонце буде теплим і війна обов'язково закінчиться.
