Біженці з коаліції: портрет в інтер'єрі, або Не варто на дзеркало нарікати...

В демкоаліції чергова зрада. У двох екземплярах. Для НУ-НС і БЮТ, це знову стало несподіванкою. Як прихід зими, весни, літа і осені для сільського господарства СРСР...

Заяви про вихід двох народних депутатів з парламентської коаліції (по одному з БЮТ і НУ-НС) стали причиною не тільки гучного скандалу і не тільки сумнівів у подальшому виживанні парламентської більшості, але й приводом ще раз згадати про «ефективність» існуючих на даний момент підходів до формування партійних виборчих списків.

Власне, з точки зору подальших перспектив розбудови демократії в Україні, уваги заслуговує виключно останній аспект проблеми. Обсмоктувати факт, що вже став доконаним, – дарма гаяти час, незалежно від того, наскільки велике число коаліціантів цього разу відчує бажання поговорити про зраду, підкилимні інтриги і змову у вищих ешелонах влади. 

Пригадується, презентуючи свої списки на дострокових парламентських виборах, лідери як БЮТ, так і НУ-НС напрочуд одноманітно говорили про «очищення» вітчизняного політикуму від нестійких до різного роду спокус елементів, гарантували, що ніхто більше від них не втече, не зрадить, не здасть інтереси демократичної більшості. А Юлія Тимошенко, то й зовсім ( як до виборів, і неодноразово після них) закликала суспільство не лякатися наявності у лавах її соратників депутатів і чиновників, заплямованих “підозрілими зв`язками”, з представниками неодноразово розкритикованого режиму Леоніда Кучми. Мовляв, усі вони чудово піддаються перевихованню, чим блок імені прем`єра і займається з гарантованим успіхом. Що стосується знаменитої фрази лідера БЮТ: «мої кучмісти – найкращі в світі», так вона взагалі стала хітом сезону.

На превеликий жаль доводиться визнати, що як мінімум, у двох випадках педагогічні системи НУ-НС і БЮТ дали збій. Чи варто цьому дивуватися? Судіть самі...

Ігор Рибаков – біженець з коаліції «від БЮТ» і людина, яка «робить себе сама»

Як витікає з інформації , розміщеної на персональному сайті Ігоря Рибакова, у політику цю людину привело «глибоке переконання в тому, що розбудова цивілізованої правової держави, підвищення рівня життя людей, можливі тільки в результаті політичних змін...» До цього моменту, як вказано в біографії Рибакова, цей громадянин був зосереджений на «сходженні на професійний Олімп», і в період з 1997 по 2004 роки пройшов шлях від менеджера до виконавчого директора і директора на підприємствах Одеської області. Сьогодні українська преса називає його «цілком офіційним мільйонером».

Політична кар`єра Рибакова стала не менш успішною: в 2004-му він стає помічником-консультантом народного депутата. У березні 2005-го він організував та профінансував автопробіг«Наш легітимний президент – Віктор Федорович Янукович». Втім, у автобіографії бютівця ця акція називається трохи інакше: «Народна ініціатива – проект Автопробіг».  А в березні 2006-го Рибаков вже сам як нардеп проходить до парламенту за списком БЮТ. За деякими даними, до списку він потрапив за квотою київського мультимільйонера Богдана Губського. Принаймні, так стверджував інший колишній соратник Тимошенко – Михайло Бродський.

Після формування «Антикризової коаліції» в Раді минулого скликання Рибаков разом із ще декількома бютівцями проголосував за призначення Віктора Януковича прем`єр-міністром, внаслідок чого потрапив у немилість «правої руки» Тимошенко – Олександра Турчинова. Той вимагав виключити Рибакова з фракції. За деякими даними, тоді нардепа врятувало особисте втручання Губського.

Проте, треба віддати належне, під кінець існування п`ятої Ради Рибаков зумів продемонструвати вірність Тимошенко, - разом з рештою бютівців він склав депутатський мандат.

Також в попередньому парламенті пан Рибаков відзначився створенням міжфракційного депутатського об`єднання «Контрабанда – стоп!», від імені якого активно організовував перевірки митних структур. Щоправда, у той самий час у ЗМІ “подейкували” про те, що пан Рибаков і сам причетний до контрабанди, та ледь не кришує цей бізнес.

А народний самооборонець Кирило Куликов у інтерв’ю УНІАН відкритим текстом заявив, що "діяльність Рибакова (в рамках програми "Контрабанда - стоп!" - ред.) має стати предметом розслідувань правоохоронних органів". Нардеп додав, що, за його даними, порядним людям в цій програмі робити нема чого: "Рибаков займався серйозною програмою «Контрабанда - стоп», і запрошував туди мене. Але коли я зрозумів, чим ця група займалася, то виходячи з принципів порядності і законності, відмовився".

У Раді номер 6 Рибакова називали кандидатом на посаду начальника митниці, але це крісло дісталося Валерію Хорошковському. До речі, вельми цікаво, що пояснюючи своє рішення  покинути лави парламентської більшості, Рибаков послався на виявлені особисто ним численні корупційні дії, «сліди яких ведуть до вищого керівництва уряду». А також на розкриті (знову-таки особисто ним) факти контрабанди природного газу у великих обсягах. І все це неподобство, якщо вірити Рибакову, «кришує» особисто начальник митниці – Хорошковський. 

Після призначення Хорошковського однопартійці майже відкрито почали звинувачувати Рибакова в прагненні перекинутися до табору Віктора Балоги. Нібито, бютівця «застукали» на неодноразових консультаціях з головою Секретаріату Президента.

Під час київської виборчої кампанії заступник Балоги – Пукшин зробив сенсаційну заяву про те, що якісь представники БЮТ пропонували йому спільну організацію зриву київських виборів. Власне, негарну ситуацію так і спустили б на гальмах, якби Рибаков сам не підтвердив би, що дійсно «консультувався» з Пукшиним.

Залишилося додати, що в своїй автобіографії Рибаков називає себе людиною, «яка робить себе сама».

Юрій Бут – біженець з коаліції від НУ-НС, офіцер російської армії і «агент ФСБ»

Нашоукраїнець Юрій Бут – другий учасник скандального «самоходу» з коаліції, не може похвалитися такою ж багатою біографією. Хіба що любителі сенсаційних одкровень з Народної Самооборони Юрія Луценка, за квотою якої Бут був включений до списку НУ-НС, так би мовити, після бійки вирішать ощасливити Україну раніше невідомими подробицями з життя колишнього соратника. Виключати подібного не можна, тим паче, що лідер НС особисто поручився за кожну людину, яку рекомендував до загального списку. І тепер Луценко належить пережити чимало неприємних хвилин, пояснюючи, чому він «не був обізнаний» щодо певних деталей біографії свого протеже.

Почати хоч би з того, що до лав однієї з найбільш непримиренних у ставленні до «імперської політики Росії» і особисто Володимира Путіна депутатських груп українського парламенту незрозуміло як проник колишній співробітник Академії державної служби при... Адміністрації президента Путіна. 

А варто було Буту заявити про вихід з парламентської більшості, як нашоукраїнець Роман Зварич тут же звернувся до Генпрокуратури і Служби безпеки України з вимогою перевірити інформацію про те, що Юрій Бут досі... є співробітником ФСБ Росії.  Це заява, поза всяких сумнівів, виглядає чудесно. Тим паче, що близько року тому Юрій Луценко вже перевіряв біографію свого протеже...

Причиною стала інформація, що з`явилася в пресі (як виявилося згодом – недостовірна) про, нібито, родинні зв`язки Юрія Бута з міжнародним торговцем зброєю Віктором Бутом, за деякими даними, - постачальником зброї до країн Африки. Нинішній голова МВС особисто встав на захист кандидата за своєю квотою, заявивши, що мала місце плутанина, спричинена тим, що у двох Бутів ідентичні не тільки прізвища, але і по батькові.

Нині ж виявляється, що Луценко обмежився виключно перевіркою Бута «на родичів», не спромігшися перевірити решту фактів його біографії. Або приховавши від всіх результати цієї перевірки. Як не крути, а тільки на підставі цього факту охочі можуть поставити питання про повну службову невідповідність голови МВС.

Скажімо, Українська правда ще за часів «родинного» скандалу навколо кандидата Бута писала, що ця людина є російським офіцером. Що він закінчив юрфак Військового інституту міністерства оборони Російської Федерації, - закладу, де пишаються статусом «кузні кадрів» серед іншого для Головного управління розвідки Міноборони РФ, ФСБ, МВС та інших силових структур. До речі, Луценко визнав, що про це йому було відомо. Ще й додав, мовляв, його Самообороні украй потрібні «хороші юристи». Напевно він знав і  про те, що випускники цього вузу автоматично отримують звання офіцера, й до російських силових структур потрапляють зовсім не на «треті ролі», а в перші кабінети. 

Після випуску в біографії Буту значаться: служба у лавах Збройних сил Росії (до 1994 року), робота в закладі під назвою «Військова академія ракетних військ стратегічного призначення» (1994-2000), а також вже згадувана посада в Академії державної служби при президентові Путіні (2000-2002 роки). Після цього в даних про успіхи в праці нинішнього біженця з коаліції зяє провал тривалістю в 3 роки (принаймні, у відкритих джерелах). А у 2005-му Юрій Бут отримує українське громадянство (якщо вірити Зваричу – з порушеннями процедури, у тому числі і без відмови від громадянства Росії), і в 2006-му спливає в українській політиці в ролі претендента на місце в... секретаріаті апарату Кабінету міністрів при прем`єрі Януковичі.

І лише після цього з першого разу потрапляє на прохідне 61-е місце в списку нашої України – Народної Самооборони. Так би мовити, молитвами Юрія Луценка.

Зрозуміло, не так вже багато залишилося часу до того моменту, як ми дізнаємося, що «вихідці» з більшості «приховали» від своїх колег по блоках найбільш компрометуючі моменти з власних біографій. (Хоч і зобов`язані були подавати ці відомості як мінімум до ЦВК при реєстрації кандидатами в нардепи). Зрозуміло, нам в черговий раз доведеться вислухати «плач про зрадників», що просочилися до лав чесних списочників. Зварич, ось вже почав з того, що назвав Бута «падлюкою». (А чи ніхто не обіцяв, що зрадників в списках, вже цього разу – точно, не буде жодного? І навіть особисто ручалися – була справа). До речі, ці двоє – не єдині списочники НУ-НС і БЮТ, про яких ще до виборів преса писала вельми неприємні речі. Напевно, знову доведеться вислухати і про «очищення» політикуму, заради чого необхідно терміново провести ще одні дострокові вибори, а, можливо, й не тільки парламентські...

Але й набридло вже! А куди подітися? «Самоочищення» вітчизняного політикуму дорого коштує.

Олена Перегуда