За що загинув Максим Чайка, або Хто насаджує фашизм в Одесі

За що загинув Максим Чайка, або Хто насаджує фашизм в Одесі

Хлопець спитав російського дипломата, що їм робити далі, і, отримавши вказівку, повів колону до пам’ятника Воронцову... “Такої мови, як українська, не існує”... Убивцю Чайки можуть прибрати...

Хлопець спитав російського дипломата, що їм робити далі, і, отримавши вказівку, повів колону до пам’ятника Воронцову... “Такої мови, як українська, не існує”... Убивцю Чайки можуть прибрати замовники...

У середині квітня в Одесі загинув студент місцевого університету Максим Чайка. Хлопця вбили ножем в центрі міста. Версії того, що сталось, виявились дуже різними. За однією – це була банальна бійка. За іншою – антифашисти захищались від неонацистів, які напали на них. Ще за іншою – активісти української патріотичної громадської організації загинули від рук агресивних проросійських бойовиків. Що насправді відбулось в Одесі? Було це вбивство випадковим чи спланованим? Хто стоїть за ним, якщо вбивця діяв свідомо?

Дві правди про «побутове» вбивство

Студенти університету на місці вбивства
Спробуємо відтворити події того квітневого вечора, чи навіть ночі.

До міліції надійшов виклик, повідомили про бійку за участю групи юнаків. Сутичка була справді жорсткою і кривавою, міліція затримала кількох хлопців, з однієї сторони, двоє з іншої стікали кров`ю. І невдовзі, по дорозі до лікарні, один з них, 21-літній Максим Чайка, помер.

Правоохоронці Приморського РВВС міста відразу ж спробували «списати» убивство одного студента та ножове поранення іншого на п’яну сутичку, висловлюючись протокольною мовою, побутове вбивство. Але чим більше аналізувати обставини, первісна версія про “побутовість” виглядає чимраз менше вірогідною.

З одного боку, в сутичці брали участь члени так званої “Антифи”, або руху “Антифашистское действие”, у яких були ножі і травматична зброя. З іншого боку – хлопці з громадського руху “Слава і честь”, яких було менше і які не мали зброї. Отож щонайменше кілька озброєних проти трьох-чотирьох неозброєних. При цьому міліція, як не дивно, встигла затримати майже всіх, окрім того, на кого падає підозра у завданні смертельних ударів.

І тут ми бачимо діаметрально протилежні версії сторін.

За свідченнями “антифашистів”, опублікованими на сайті «Антифи», увечері 17 квітня «на п`ятьох антифашистів напали 15 членів «Січі», очолюваних Чайкою, і якби вони не чинили опору, то в морзі цілком міг опинитися хтось із них». Мовляв, «підопічні Максима Чайки відомі як ярі антисеміти і неонацисти, а організація «Січ», членом якої був загиблий, брала участь у вуличних акціях...» Базуючись на цій версії, активісти одеської «Антифи» звернулися до правоохоронних органів з вимогою "всестороннього розслідування інциденту і підтвердження факту необхідної оборони з боку антифашистів". Чи не найцікавіше, однак, при цьому, що “антифашисти”, на яких було вчинено, за їхніми словами, напад, не навели жодного факту щодо жертв одеських «неонацистів».

Рух «Слава і Честь» не опублікував своєї версії. Але вона постає, скажімо, із розслідування місцевого видання «Ехо», близького до Партії регіонів (погодьтесь, важко назвати “регіоналів” особливими прихильниками проукраїнських організацій). “Ехо” спробувало «реставрувати» шокуючу трагедію на основі зустрічей журналіста-аналітика з представниками сторін-опонентів. Аналітик видання виклав позицію «антифашистів», у тому числі навів твердження, нібито вони «просто оборонялися». Але при цьому помітив явні нестиковки з достовірним фактажем. Натомість, за викладеною “Ехом” версією студентів-«січовиків», увечері 17 квітня «на них із засідки накинулися з ножами й травматичними пістолетами «антифашисти» – напад був несподіваним, Максима вбили цілком свідомо. Свою прихильність до фашистської ідеології «січовики» категорично заперечують, іменуючи себе молодими патріотами, а опонентів – хуліганами й скінхедами, що спрямовуються «довгою рукою Москви».

Версія “антифашистів”, змушене було визнати “Ехо”, вельми «погано узгоджується з тим, що убитий зазнав двох поранень. “Якби було одне поранення, спричинене чистою самообороною, його можна було б ще якось пояснити. Але їх було двоє. Звичайно, в запалі бійки може трапитися багато що, проте й одного поранення було б досить, щоб зупинити супротивника… Так само слабо віриться, що після поранення одного («січовика». – Авт.) напад продовжився».

 А ось як постає те, що сталося, з короткого інтерв’ю зі шпиталізованим другом Максима Андрієм Дзебаном, який, виявляється, не входив до «Січі». За його словами, у руках декого з п`яти-шести нападників із «Антифи» були ножі та пневматична зброя. «Я відразу отримав удар кулаком в обличчя, – згадує Дзебан, – а потім у потилицю і спину, після чого «штрикнули» ножем… Я ще побачив, як Максим з другом відбігають, і кинувся до них. Максим зробив два кроки і впав…»

 Зараз достовірно встановлено: машина швидкої допомоги прибула за викликом не через 20, за що докоряли медикам недруги Максима, а всього за 8 хвилин. Не медики забарились – професійними виявились удари ножем. Так само мало гармоніюють з дійсністю твердження, нібито представники «Січі» напали на членів «Антифи», які мирно відпочивали на лавці, – насправді поряд з місцем убивства просто немає лавки…

Андрій Довгань
Отже, багато що вказує на те, що це було скоріше вбивство, аніж проста випадковість як наслідок “вуличних війн” чи п’яних “розборок”. При цьому підозрюваного у вбивстві, попри те, що його особу було відразу встановлено, чомусь не дуже ефективно розшукує міліція, всупереч заяві глави МВС про очікуване затримання протягом найближчих днів. Принаймні не видно розклеєних на видних місцях фотографій підозрюваного, не передають їх телекомпанії, не поширюють газети, як бувало раніше в Одесі в подібних випадках. Дійшло до того, що одне з одеських видань опублікувало фото розшукуваного – 24-річного Андрія Довганя і власними силами організувало телефон «гарячої лінії», гарантувавши анонімність і винагороду тим, хто може допомогти слідству.

Сам Андрій Довгань, оголошений у розшук, – людина відома в місті, так само, які і Максим Чайка. Нерідко брав участь у спільних акціях молодіжних комуністичних структур, помічали групу вуличних бійців «Антифи», в тому числі Довганя, і серед учасників акцій непримиренних опозиціонерів-«вітренківців», партійців «Родини», місцевих «баркашовців» та інших груп, що проводять акції під російским триколором і не приховують промосковської політичної орієнтації.

При цьому одна з одеських газет після безуспішних багатоденних пошуків Довганя оприлюднила гіпотетичну версію, що його вже може не бути в живих.

«Якщо вбивство Максима Чайки було сплановане (а цьому є непрямі докази) і мало замовний характер, то після хвилі обурення громадськості, публікацій у ЗМІ і реакції на це Президента і глави МВС організатори злодіяння можуть зробити кроки до того, щоб узагалі «прибрати» підозрюваного в цій кримінальній справі», – припустила газета «Свободная Одесса». З іншого боку, соратники покійного заприсяглись, що в разі бездіяльності міліції самі знайдуть і фізично знищать активіста одеської «Антифи».

Утім, глава Одеської облдержадміністрації Микола Сердюк заявив, що є підстави вважати підозрюваного живим і додав: «Триває оперативна робота щодо виявлення його місця перебування». Мовляв, установлено канали, відомі люди, що пробували йому допомогти виїхати з Одеси, а також підготували, як кажуть, теплі речі й гроші. З огляду на те, що підозрюваний має намір перетнути кордон, його «попереджено через оперативні канали, що краще добровільно здатися правоохоронним органам».

 Відверто кажучи, цікаво, хто і з ким веде такі діалоги, однак насправді мало схоже на те, що Довгань прийме запрошення зустрітися зі слідчим у камері місцевого СІЗО. Надто для багатьох, скидається, він уже може бути зайвим свідком.

Але, зрештою, це лише, так би мовити, кримінальні “нестиковки” версії про самооборону “антифашистів” від нападників-«неонацистів».

Чиї прапори гріють вуличних бійців одеської «Антифи»

Щоб спробувати зрозуміти, що реально відбулося в Одесі, не менш важливо поглянути на політичне тло подій, відчути настрої південного міста, конфліктні та проблемні вузли.

Сказати, що Одеса непросте, у політичному та громадському сенсі, місто – нічого не сказати. Тут мешкають, згідно з переписом, понад 61% етнічних українців, 29% росіян, чимало інших представників націй та народностей. 46% жителів вважають державну мову рідною, а ще 42% віддають перевагу російській. Важко сказати, що місто більш-менш монопольно “тримає” якась політична сила. На відміну від Західної України чи Донбасу, де електоральні симпатії виражені досить чітко, в Одесі немає вираженої “керівної та спрямовуючої”. При цьому в бізнесовому плані Одеса може скласти конкуренцію столиці, і не лише їй – портове місто має колосальні можливості, потужні фінансові потоки.

Грубо кажучи, за Одесу йде перманентна боротьба. І в цій боротьбі молодь як найдинамічніша і найбільш підвладна впливу категорія стає помітним об’єктом боротьби. За неї в першу чергу і змагаються “дорослі дяді-політики”. Причому зараз, як виглядає, у хід пущено всі можливі засоби.

Чи не найболючіший, конфліктний нерв – мовне питання, що невпинно підживлюється певними силами і їхніми ЗМІ, і взагалі лінія “українське – російське”. Ні, власне, толерантні й не позбавлені славнозвісного почуття гумору, одесити аж ніяк не схильні до ворожнечі. Зі здобуттям незалежності українська мова, культура потроху входить у життя міста, де колись почути українську мову на вулицях було великою диковинкою. Приміром, цього року більш як дві третини випускників одеських шкіл виявили бажання здавати тести українською мовою, а загалом, як уже мовилось, половина жителів вважають українську рідною мовою. Та, на жаль, багато кому такий розвиток подій, як то кажуть, вельми “не в тему”.

Запитаємо себе, наскільки реальна така картина: українські націоналісти, голосно вигукуючи щось на кшталт “Смерть москалям!”, ганяють по Дерибасівській чи іншими вулицями Одеси “русскоговорящих” одеситів-ровесників? І навпаки – наскільки реально те, що українська мова чи українська вишиванка, особливо в якомусь “тусовочному” місці, викличуть роздратування, кпини, глум і навіть ненависть?

Звісно, будь-який із цих варіантів – зло, але мусимо дивитися правді у вічі: якщо перше зло видасться комусь з одеситів зі сфери маячні, абсурду, то друге, на жаль, виключити не можна, і видається воно куди реальнішим. А найгірше, що останнім часом інтегруються певні сили, передусім пов’язані з партією «Родина», «Єдіною Одєссою», «Єдіним отєчєством», які не шкодують коштів і зусиль, аби синонімом слова “українське” стало поняття “вороже” – починаючи з державності й закінчуючи мовою та культурою. Однак ставка на зрусифіковану українську більшість, як свідчить наведений фактаж, явно безперспективна. Чи не тому, як зауважила одна з місцевих газет, на підконтрольному лідеру «Родини» телеканалі «АТВ» почали дедалі частіше рекламувати діяльність так званих «червоних скінхедів», а на одеських акціях під червоними й російськими імперськими прапорами з’явилися вуличні бійці «Антифи»?

Монтування криміналу в політику – одеське ноу-хау?

На переконання директора Інституту трансформації суспільства Олега Соскіна, що тривалий час досліджує різні аспекти соціально-політичного життя Одеси, у нинішній ситуації владі треба «називати речі своїми іменами – відверто говорити про події, що відбуваються, і фактори, що їх зумовлюють, – незалежно від політичного забарвлення».

Експерт вважає, що «ситуацію в місті розжарила діяльність певних осіб”. Зауважте, – сказав він, – я не кажу, що вони, ці особи, безпосередньо причетні до вбивства, але останнім часом вони точно формують атмосферу ненависті й агресії до всього українського в Одесі. Ну а молодь – це, як мовиться, горюча суміш. Їм тільки сірника кинь – одні в той бік, інші – в протилежний. Замість того, щоб налаштовувати людей на спокій, терпимість, толерантність і безконфліктність, такі люди й підконтрольні їм структури формують злість, ненависть, гнів – ось вам і результат».

Колишній лідер одеського Українського братства Андрій Юсов, проти якого міліція свого часу на замовлення влади навіть кримінальну справу сфабрикувала, але за браком доказів змушена була закрити, переконаний, що «поза сумнівом, убивство Максима скоєно з політичних мотивів».

Акція руху «Слава і Честь» в центрі Одеси
Щоб збагнути підґрунтя конфлікту, який обірвав життя студента-четвертокурсника, треба повернутися щонайменше у спекотний липень 2008-го. Тоді група молодих уболівальників клубу «Чорноморець», серед яких були Олександр Степанюк, Максим Чайка та інші, вирішила долучитися до участі у відзначенні 100-річного ювілею Романа Шухевича. Під час підготовки й виник задум ініціювати неформальний рух «Слава і Честь», учасники якого прагнули бути вірними справі, за яку поклав життя Шухевич. Перш за все організували спільно з активістами ідейно близьких організацій Марш на честь головнокомандувача УПА в центрі міста, що, безперечно, не могло залишитися поза увагою представників так званих «лівих» і проросійських сил міста-мільйонника.

Своєрідною відповіддю на цю акцію під гаслом «Герої не вмирають!», співорганізатором якої був студент відділення журналістики Чайка, і став невдовзі, як вважають, брутальний хуліганський напад групи проросійськи налаштованих молодиків на офіс об’єднання «Просвіта» – з пострілами з травматичної зброї по банеру «Просвіти», закиданням його помаранчевою фарбою, спалюванням манекенів і прапорів УПА на тротуарі Пушкінської вулиці, вигуками через мегафони: «Одесса – русский город!”, «Бандеровцы – вон из Одессы!» І, що найбільше вразило лідера місцевих «просвітян» Олександра Степанченка, – прибулі наряди міліції нікого не затримали, не притягли до відповідальності. Утім, якби й було віддано таку команду, не так просто, як вважає Степанченко, було б її виконати – координував діяння групи нападників не хто інший, як тодішній голова депутатської групи «Родина» в міськраді Ігор Марков, якого оточували близько десятка кремезних охоронців та помічників.

Зауважимо: то була вже друга гучна хуліганська акція, яку очолив екс-депутат Марков, власник сміттєзбиральної фірми «Союз» і будівельного «Славянского альянса». Перший жорстокий напад на політичних опонентів – місцевих «просвітян» та активістів «Свободи» – він скоїв з групою охоронців та політичних однодумців з «Єдіного отєчєства» роком раніше на площі перед будівлею облдержадміністрації. Чотирьох побитих, заюшених кров’ю демонстрантів через чверть години було шпиталізовано, а «родинці» спокійно сіли в мікроавтобуси й покинули площу. І хоча згодом телекомпанія «Новая Одесса» демонструвала репортаж з кривавого побоїща, на якому чітко видно, як особисто Марков, його треновані охоронці нападають і б‘ють мирних демонстрантів, місцеві правоохоронці як тоді, так і зараз удають, ніби нічого особливого не трапилось. Розслідування карної справи тягнеться майже два роки. Згодом Марков стає фігурантом нової карної справи, а його охоронці, що фігурують і в інших кримінальних справах, скоюють напад і завдають тілесних ушкоджень уже самим правоохоронцям. Однак облпрокуратура все спускає «на гальмах»…

«Єдіная Одесса» і «Єдіная Россія» – близнюки й однодумці?

Тут ми, власне, й підходимо до персон тих, хто робить з Максима Чайки, інших студентів-“січовиків” та місцевих “просвітян” жорстоких “фашистів” і “скінхедів”.

Альона Козлова
Легалізована торік Ігорем Марковим політпартія “Родина” (назва тотожна поняттю «Сім’я») проголосила себе всеукраїнською, однак принципово відмовилася від розміщення штаб-квартири в столиці. Чого б то? Як видно з дій засновників, одеська «Родина» вирішила сконцентрувати організаційно-фінансові та медіа-ресурси і взяти під покровительство громадські організації проросійського спрямування, головним чином у південному регіоні країни. А таких чимало – громадська організація «Єдіная Одесса», рух «Громадянська позиція», об’єднання «Союз гвардії», духовно-патріотичний союз «Новороссія» та інші. Показово, що буквально на третій день після вбивства Чайки (чи не заради спроби відвернути увагу від одеської трагедії?) одна з подібних структур – «Молода гвардія «Єдіної Россії» – несподівано засвітилась у Москві гучною антидержавною акцією. Одеська активістка МГЄР Альона Козлова вирішила публічно відмовитися від громадянства України «на знак протесту» проти політики «помаранчевої» влади. До будівлі Посольства України в «Білокам’яній» було скликано журналістів, яким Козлова заявила: «Жити в Україні людині, яка вважає рідною мовою російську, а український і російський народи – братніми, стало неможливо… Моя родина і мої друзі залишилися в Одесі, і доводиться їм туго. Лише тому, що вони – росіяни». Однак великого “скандалю” з того якось не вийшло, мало хто звернув на нього увагу.

У центрі – віце-консул Ігор Цвєтков дає вказівки
Зауважимо, що тісну взаємодію та координацію зусиль при проведенні “антинацистських” акцій з політичними колами сусідньої держави партійці «Родини» часто й не приховують, брутально ігноруючи норми законодавства країни перебування.  Імена тих, хто координував чи узгоджував акції радикалів «Родини» за участю «баркашовців», активістів “Славянского єдінства», «Єдіного отєчєства», місцевими представниками ПСПУ, ЛКСМУ та субкультур на зразок  «Антифи», з представниками Генконсульства Росії, зокрема, з відомим дипломатом Ігорем Цвєтковим, що покінчив життя самогубством 30 березня цього року, цілком імовірно, ще спливуть у ході розслідування співробітниками СБУ різнобічних зв’язків та взаємодії так званих «вуличних бійців» з “шефами”. Однак із деяких публікацій місцевих ЗМІ, в тому числі звіту в газеті «Свободная Одесса» про проведений у центрі Одеси «Російського маршу», що був проілюстрований фотографіями віце-консула Цвєткова та його діалогом-вказівкою, як треба діяти, адресованою одному з виконавців акції, видно: одним з координаторів антиукраїнських і антидержавних акцій на півдні України може бути визнаний представник іноземного консульства, чий статус несумісний з подібною підривною діяльністю. Процитуємо лише один фрагмент неспростованої Генконсульством РФ в Одесі публікації: «Невдовзі від молоді до дипломата, що фотографував, підійшов молодий хлопець – з вигляду координатор акції, що привів колону до пам’ятника (Катерині II – автор). Він спитав російського дипломата, що їм робити далі. І, отримавши вказівку повертатися тим же маршрутом на Соборку, збив натовп у колону і повів її назад до пам’ятника Воронцову». Між тим акція проводилися всупереч судовому рішенню, привселюдно оголошеному її організаторам державним судовим виконавцем у присутності офіцера міліції: здійснення цього дня будь-якої ходи чи маршу вулицями міста забороняється. Однак судовий вердикт, як це бувало й раніше, організатори акції зухвало проігнорували…

Хто підтримував, а, може, й сьогодні спонсорує проросійські структури та їхні акції? Як не парадоксально, вельми цікаві висновки можна зробити з заяв людини, яка мала б, принаймні, бути небагатослівною, коли йдеться про такі делікатні речі. Та, вочевидь, конкуренція за благодатну підтримку настільки загострилась, що контролювати емоції стає чимраз важче. (У цьому сенсі й загадкова смерть Ігоря Цвєткова, який, за даними багатьох ЗМІ, міг-таки бути причетний до фінансування певних структур, виглядає ланкою одного ланцюга). Отже, лідер уже згадуваного «Єдіного отєчєства» Валерій Кауров виступив на початку квітня з такою заявою: «Наша співпраця з Генеральним консульством Російської Федерації в Одесі не налагодилася з самого початку каденції нинішнього складу його співробітників, – зазначив він. – Російськими дипломатами було обрано зовсім інші організації – «Родина» і «Російський дім». Хоча раніше при підтримці Генконсульства, не став приховувати Кауров, успішно проведено «акцію гуманітарної допомоги постраждалим від “грузинської агресії” в Південній Осетії». Та й сам Кауров, як відомо, здійснював раніше багатотижневі «безкорисливі» акції-вояжі по Україні, протидіючи в руслі політики Кремля урядовим та громадським українським організаціям.

Тим часом Ігор Марков при безспосередній участі московського політолога-«українофіла» Міхаїла Лєонтьєва паралельно створив  розгалужену організацію "Союз гвардії", яку очолює генерал-майор у запасі, екс-начальник розвідки Південного оперативного командування ЗСУ Павло Шнирьов.  До складу "Союзу гвардії",  що для нього  «Родина» стала своєрідним політичним «дахом»,  увійшли представники таких структур, як "Союз ветеранів спецпідрозділів "Альфа", "Союз ветеранів військової розвідки", "Союз ветеранів розвідки військово-морського флоту", ветеранська організація портовиків "Бойове братство" та інші. Дуже приблизно уявити собі світоглядні засади цих людей можна було на цьогорічній лютневій конференції, коли зал гулом схвалення зустрів дикунську заяву лідера «Родини» щодо ставлення до державної мови: "Такої мови, як українська, не існує, – ясно виклав Марков партійну позицію у мовно-культурній сфері, – вона є диверсією проти держави, якісну освіту можна отримати лише російською мовою".

На кого орієнтуються при проведенні такої політики лідери «Родини» і "Союзу гвардії"? А ніхто й не приховує: на підтримку з боку певних політичних сил Росії. На це, власне, вказують як герб Волгограда на прапорі «Родини», так і двоголовий орел і портрет Путіна, під якими Марков проводить наради з соратниками у штаб-квартирі «Родини».

Якщо не з «Родиною» – значить, не патріоти

«Баркашовці» провели в Одесі «Російський марш»
Наразі актуальною для прибічників «Родини» залишається хіба що легітимізація права на безкарну фізичну розправу з ідеологічними опонентами. Тож  низка ЗМІ, які одесити пов’язують з Марковим, уже третій рік невтомно ведуть масований інформаційний наступ, силкуючись ототожнити поняття “українське” та “Україна” з фашизмом, нацизмом, неонацизмом. Якщо йдеться про активістів проукраїнських організацій –це неодмінно фашисти або нацисти. Коли ж лідер «Родини» Марков став співзасновником і керівником громадських організацій «Патріоти Родіни» та «Російський клуб» – дуже похвально! Коли той же Марков пропагував відомі погляди на українську державність на сторінках антисемітської газети “Наше дело”, яку за рішенням суду за розпалювання ворожнечі зрештою було закрито, а редактора притягнуто до кримінальної відповідальності, – теж нічого особливого! Коли член політради «Родини» Валентин Чернов заснував «Єдіную Одессу» – так само достойно й патріотично, бо чітко взаємодіє з московським Фондом сприяння об’єднанню російського народу «Русские». Гідними всілякої підтримки, очевидно, належить вважати й публічні заяви Маркова на старті поточного року: «Ця земля завжди була російською, одвічно на ній жили і працювали російські люди... Наша мета – зібрати патріотів разом і відстояти Одесу від напливу всякої нечисті на кштал бандерівців та інших зрадників… Я вам обіцяю, що скоро наше протистояння подібним організаціям стане куди активнішим, ви переконаєтеся в цьому».

17 квітня, за два дні до Великодня, у страсну п’ятницю, Одеса переконалась.

Чому “фашиста” робили саме з Максима Чайки?

Наскільки вірогідним є все таки те, що смерть Максима Чайки могла бути спланованою? І чому загинув саме він?

Щоб спробувати знайти відповіді, варто згадати про самого Максима Чайку.

Як пам’ятаємо, “Антифа” назвала його нацистом, стверджуючи, що він та інші “січовики” відкрито декларували фашистські погляди і, так би мовити, ділом (точніше, кулаками та іншими засобами) могли застосовувати їх прямо на вулицях Одеси. Однак, попри всі зусилля, важко знайти якісь документальні свідчення цього, окрім пари-трійки “доказів” з Інтернету на кшталт фотознімка з піднятою рукою. Усе, нічого іншого немає.

Натомість, є інші думки про Максима. Ось його батько, Олександр Чайка, колишній офіцер – ветеран війни в Афганістані: “Максим ніяк не був пов’язаний із коричневою чумою. Він дуже любив Україну. Він жив цим. Добре знав історію України, любив Тараса Шевченка, Коцюбинського. Його улюблена шкільна вчителька – це вчителька української мови, котра прищепила йому любов до мови. Навіть удома розмовляв українською, хоча в нас переважала російська. До коричневої чуми це не має жодного стосунку. Нацистів він терпіти не міг. Та й я як батько такого ніколи йому не дозволив би. Я не так його виховував. Через два-три місяці він мав отримати погони офіцера, паралельно навчаючись у військовому ліцеї Одеського політехнічного університету. Там готують не нацистів, а офіцерів запасу”. ( З інтерв’ю Олександра Чайки «Дзеркалу тижня»).

Лідер одеського руху «Слава і Честь» («Січ») Олександр Степанюк: “Ми вважаємо себе контрсистемною організацією, що намагається відстоювати інтереси української нації, культури, мови. Деякі місцеві ЗМІ, передусім телекомпанія «АТВ», доклали чимало зусиль, аби створити в місті теперішню політичну напругу й представити «Січ» широкій громадськості не як національно-патріотичну організацію, а саме як нацистську. Між тим нацистська ідеологія для нас, і для мене зокрема, є неприйнятною: обидва мої діди, для прикладу, воювали й загинули в боях проти гітлерівців. Крім того, ми – родом з Одеси, а не прибули сюди, приміром, зі Львова чи якогось іншого міста Західної України, про що торочать одеситам певні ЗМІ». Просто члени «Січі» дотримуються патріотичних поглядів, а не тих, які наполегливо нав’язують одеситам, зауважив Степанюк, додавши, що «січовики» рішуче виступають проти спроб деяких політиків, наприклад, федералізувати Україну, зважаючи на її конституційний статус суверенної унітарної держави.

Можна, звісно, з недовірою поставитись до слів батька про сина чи найближчого соратника загиблого про нього ж. Однак принаймні варто вірити людям, які втратили рідну дитину чи друга, не менше, ніж тим, хто виходив проти нього з ножем і пістолетом.

Стати тележурналістом Чайка не встиг
Але це, так би мовити, лише світоглядний бік справи. Вочевидь, доречно хоча б побіжно окреслити характер Максима, його вдачу.

Він був гарячою, імпульсивною людиною. Не раз приходив на лекції з синцями чи накульгуючи. Це означало, що напередодні взяв участь у бійці чи вуличній сутичці. Про це знали друзі, однокурсники, знайомі. Знали й ті, кому такі, як Максим, м`яко кажучи, не подобаються. Отож зліпити образ фашиста саме з Максима було куди правдоподібніше, аніж з якогось тихого, мовчазного “інтелігента в окулярах”, що нечасто виходить з дому, та й то хіба що до бібліотеки. На це й міг бути розрахунок...

Мусимо згадати, що надто вже професійно було завдано смертельних ударів. Судіть самі. Судово-медична експертиза виявила у Максима два проникаючі ножові поранення – біля правого соска з боку пахви та внизу живота праворуч. Слідство має встановити, чи є підозрюваний у вбивстві лівшею, який міг завдати ударів такого характеру. А якщо все-таки діяв правицею, стає очевидним, що поранення завдано збоку та з-за спини. Зауважимо: ножовий удар у спину отримав і Андрій Дзебан, який того вечора теж потрапив до реанімації. Наскільки правдоподібно при цьому виглядає твердження, що жменька “антифашистів” оборонялася проти півтора десятка “нацистів”? І ще: буквально фатального змісту набуває передсмертна фраза Максима, яку не може забути Андрій Дзебан: «Вони таки до мене докопались…»

Що далі?

Далі для тих, для кого смерть Максима добре лягає в сценарій “не дамо підняти голову фашизму” (плювати, що насправді це немає стосунку ні до якого фашизму), очевидно, все має йти за вже узвичаєним сценарієм.

А за цим сценарієм щоразу, коли в Одесі публічно заявить про себе якась із проукраїнських сил, у дію одразу вступають обурені й треновані “молодчики”. Керуючись відомим принципом “проти лома нема прийому”, іншими словами – кулаками, бітами, кийками. Міліція, чи то з ідеологічної солідарності чи то з інших, скажімо, матеріальних причин, у цей момент демонстративно відвертається. І нападники спокійно, з почуттям гідності залишають місце події. Далі – ідеологічна підтримка. Міські телеканали, веб-сайти, газети, підконтрольні тим самим людям, емоційно розповідають телеглядачам про те, як було відвернуто загрозу чергового “фашистського шабашу” чи “нацистського мітингу заїжджих “бандерівських емісарів», хоч ті «емісари», звісно, поголовно з одеською пропискою. Збоїв практично не буває: внаслідок пильної селекції репортерських кадрів штабом тієї ж «Родини» інакодумців до підготовки телепрограм не допускають. Не шкодують грошей і на охоронців телеведучих та керівників телекомпанії, очевидно, прогнозуючи небажані контакти з телеглядачами, сповненими певними враженнями від змісту передач. А втім, у багатьох телеглядачів, яким часом непросто відрізнити правду від брехні, іноді складається хибне враження про те, хто насправді насаджує в місті фашизм. З другого боку, тих, хто знає правду, іноді змагає страх (далеко не кожен, як мовиться, здатен бути героєм), і вони добре зважують, перш ніж висловитись на підтримку побитих активістів тієї ж “Просвіти” чи іншого проукраїнського руху. Принаймні так було, коли місцеві “просвітяни” висловили протест проти встановлення пам’ятника Катерині II. Так було, і коли члени групи Маркова вчинили погромний набіг на Одеську бібліотеку №8, працівники якої влаштували виставки документів про Голодомор та експонували розсекречені матеріали про УПА з архіву СБУ. Так було, коли влада закривала очі на протести Українського козацтва щодо незаконного будівництва кафе з гральними автоматами прямо під охоронюваним державою пам`ятником природи – 217-річним козацьким дубом «Чорна ніч». Між тим, зводиться гральний заклад буквально навпроти входу до головного корпусу Одеського політеху...

Все це відбувається  за мовчазного потурання, кричущої непрофесійності або корумпованості тих, кого люди вважають владними інституціями. Зокрема, міліції, на очах у якої по місту розгулюють нападники на людей. Прокуратури, яка повинна правовими методами відновлювати законність. Спецслужб, які мають діяти адекватно. Чи можливо собі, приміром, уявити подібну ситуацію десь, скажімо, на російських теренах: коли розганяють чи тим більше криваво травмують тих, хто відстоює своє право на державну російську мову чи право жити за законами РФ? В Одесі– можна.

Немає сумнівів, з урахуванням цієї ситуації певні сили могли змоделювати реакцію на скоєння злочину й цього разу. Підняли голови в університеті кляті молоді націоналісти? Зробимо з вас фашистів. А відтак – ніж у груди, аби іншим не кортіло.

Одначе занадто багато білих ниток повилазило з останнього кривавого шитва. Окрім банальних кримінальних “нестиковок”. Уже сам факт загибелі молодої людини “вихлюпнув” ситуацію за межі Одеси, де все, можливо, і зварилось би, і зрослось належним (як досі) чином. Президент Віктор Ющенко дав відповідні доручення правоохоронним структурам. Отож “відмазати” на місцевому рівні тих, кого раніше було неважко “відмазувати”, цього разу буде, очевидно, важче. Смерть Максима взявся розслідувати ряд загальноукраїнських ЗМІ, а їх залякати “авторитетом” місцевих “авторитетів” складніше, ніж одеських журналістів. (На місцевому ж рівні це, на жаль, поки що реально. За те, що один з веб-сайтів, близький до партії «Родина», розмістив після загибелі Чайки публікацію місцевого журналіста Олександра Галяса «Перерваний політ Чайки: дещо про можливі наслідки одеського убивства», у якому було розвінчано заяви «Антифи» про те, що Максим був нацистом і скінхедом, – редактор видання наступного ж дня позбувся посади, а творчий колектив, як було зазначено в редакційній публікації, «із не залежних від нього обставин», змушений був звільнитися в повному складі. Щоправда, згодом повідомлення було знято).

Нарешті “прорізався” голос і в Служби безпеки України. Речник СБУ Марина Остапенко заявила, що СБУ перевіряє версію причетності лідера партії “Родина” Ігоря Маркова до вбивства Чайки. За її словами, СБУ розглядає дві версії – про причетність лідера “Родини” до фінансування “Антифи” та організації вбивства Чайки, а також про політичні мотиви цього злочину та координацію дій “Антифи” з боку іноземних організацій. Тоді ж було озвучено, що «до обрання депутатом Одеської міськради керівник “Родини” перебував у різних злочинних угрупованнях, неодноразово затримувався органами внутрішніх справ та проходив у низці кримінальних справ. Зокрема, його неодноразово затримували працівники УБОЗу за незаконне зберігання вогнепальної зброї, а  за матеріалами кримінальних справ Марков у період з 1995-го по 2003 рік входив до бойового крила одного зі злочинних угруповань та був причетний до розповсюдження наркотиків у розважальних закладах міста Одеси". Речниця СБУ також повідомила, що СБУ надіслала до Міністерства юстиції листа з проханням перевірити дотримання вимог статуту партією “Родина” та розглянути можливість скасування реєстрації партії. “Є всі підстави для того, щоб відмінити реєстрацію партії та заборонити її діяльність на території України”, – сказала Остапенко.

Отже, схоже, цього разу все може розвиватися за трохи іншим, ніж зазвичай, сценарієм. А через те можуть, на жаль, справдитись і найгірші передчуття щодо долі того, хто завдав ножових ударів Максимові Чайці – надто вже небажаним свідком, як зазначалося, може стати розшукуваний Андрій Довгань.

Що ж до самого Максима – є шанс, що з нього по смерті не вдасться зробити “нациста”, а сама його загибель приверне увагу країни до того, що відбувається в місті, й змусить замислитися.

Юрій Філенко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter