Чи стане Китай локомотивом світової економіки після кризи?

Золотовалютні резерви не допоможуть Пекіну – він став їхнім заручником... Китай споживає більш як третину залізної руди, що видобувається у світі...

Золотовалютні резерви не допоможутьПекіну –  вінстав їхнім заручником... Китай споживає більш як третину залізної руди, що видобувається у світі...

Нинішня по-справжньому перша глобальна економічна криза буде надзвичайно складною та тривалішою, ніж сьогодні багатьом здається. Це відчують як країни, що прийнято називати розвинутими, так і ті, що розвиваються. Повною мірою це стосується й України. Докладному аналізові теперішніх процесів у світовій економіці та їхнього впливу на розвиток економічної кризи в Україні я присвячу окрему статтю, але перед тим хотів би висловитись щодо Китаю, який небезпідставно вважається потенційним економічним та політичним лідером у світі.

Китай може мати велике майбутнє, але...

Те, що Китай потенційно може мати велике майбутнє, навряд чи викликає в когось сумніви. Проте на цьому шляху в нього ще дуже багато перешкод, пов’язаних з соціально-економічною, національно-культурною та політичною моделлю розвитку цієї країни. До речі, на це свого часу звертав увагу Збігнев Бжезинський у своїй книжці «Велика шахівниця».

Реальні процеси в китайській економіці достатньо закриті для іноземних експертів, а наявна статистична інформація, про що я писав у статті «Чи варто довіряти економічній статистиці?» показує, що економічна ситуація там значно складніша, ніж про це кажуть офіційні китайські представники. Звісно, йдеться не про економічне зростання, а про закономірне падіння китайської економіки. А саме Китаю безпідставно пророчать роль локомотива, який начебто витягне людство в новий посткризовий світ.

В останній рік мені доводилося чути чимало панегіриків на адресу Китаю, який нібито вже в недалекому майбутньому стане головною світовою державою. КНР, мовляв, не лише не постраждає, а навпаки – виграє в результаті світової кризи. Особливо захоплений придих у слові “Китай” подекуди чутно, коли згадують про його величезні золотовалютні резерви.

При всій пошані до численних гуру, котрі пропагують досягнення Китайської Народної Республіки та її здатність витягнути світову економіку з глобальної кризи, дозволю собі висловити деякі сумніви з цього приводу. Більш того, думки частини провідних економічних експертів та їхня неготовність розуміти очевидні факти в мене викликають щире здивування.

Не все те золото, що китайське

Давайте спочатку розберемося із золотовалютними резервами Китаю. Вони справді дуже великі. Так, за даними Національного статистичного бюро країни, у кінці 2007 року золотовалютні резерви КНР досягли 1528 млрд. дол., збільшившись на 462 млрд. з кінця попереднього року. У 2007-му це зростання було досягнуте за рахунок позитивного сальдо зовнішньої торгівлі та приросту іноземних інвестицій. За підсумками 2008 року золотовалютні резерви перевищили 2 трлн. дол.

Проте ці резерви, незважаючи на їх величезний розмір, навряд чи допоможуть Пекінові. Для підтримки та стимулювання розвитку внутрішнього виробництва й торгівлі Китай використовує свою національну валюту – юань. Золотовалютні ж резерви, як і будь-якій країні, потрібні йому лише для підтримки зовнішньої торгівлі та стабільності курсу національної валюти щодо іноземних валют. У них виникає потреба, коли платіжний баланс країни стає від’ємним. У решті випадків резерви залишаються незадіяними.

В умовах експортної орієнтованості економіки зі значним позитивним платіжним балансом потреба Китаю в золотовалютних резервах втрачає практичний сенс. Найближчими роками приріст резервів може зменшитися, але їхній абсолютний розмір точно не скоротиться. Можливо, для центробанку Китаю це означатиме лише деяку зміну механізму емісії національної валюти в економіку: замість викупу іноземної валюти – кредитна емісія.

Золотовалютні резерви не допоможуть Пекіну розв’язати його внутрішні проблеми.

Останнім часом зростання ВВП Китаю було приголомшливим. За даними Національного статистичного бюро, у 2003 році воно становило 10%, у 2004-му – 10,1%, у 2005-му – 10,4%, 2006-му – 11,1%, 2007-му – 11,4%, досягнувши 3242 млрд. дол.

Робоча сила: дешево, зате багато

Значною мірою саме завдяки зростанню попиту на сировинні товари з боку Китаю стимулювалося зростання світової економіки.

Історично економіка КНР розвивалася в рамках трудомісткої моделі. В умовах величезної кількості працездатного населення – 958 млн. осіб у віці від 16 до 64 років – перед китайським керівництвом постійно стоїть завдання залучення до виробництва більшого числа робітників, за об’єктивного збереження низької продуктивності праці. При цьому головні зусилля йшли на розвиток тих галузей, де трудовитрати максимальні, а потреби в сировині та капіталі обмежені. Передусім це легка й деревообробна промисловість, виробництво електроніки й електротехніки. Зрозуміло, така модель передбачає низьку вартість робочої сили та обмеженість приватного вжитку. Звідси – вузькість внутрішнього ринку й експортна орієнтація економіки.

З 2005 року Китай розпочав перехід від трудомісткої моделі до капітало- й ресурсномісткої. Для цього було знижено податкове стимулювання трудомістких галузей, що ослабило їхню інвестиційну привабливість. У результаті цього швидко зросли сировинні потреби нової китайської промисловості. Крім того, ресурсномісткий інвестиційний бум, пов’язаний з будівництвом «важких» потужностей, призвів до споживання Китаєм більш як третини залізної руди, що видобувається у світі, а також до значного попиту на інші види сировини. Інвестиційному бумові також сприяли Олімпійські Ігри 2008 року.

Зростання частки інвестиційного споживання зумовлювало скорочення частки поточного споживання у ВВП. Водночас за рахунок низки заходів китайського уряду, спрямованих на зниження податкового тиску на населення, та зростання іноземних інвестицій, яке сприяло збільшенню зайнятості, підвищився приватне споживання, у тому числі бензину і дизеля. Ці чинники, у свою чергу, забезпечили швидке зростання світового споживання сировини на тлі його стагнації в розвинених країнах.

У рамках трудомісткої «парадигми» китайці займалися тим, чим не хочуть займатися інші, і при цьому споживали обмежений обсяг ресурсів. Перехід до ресурсномісткого варіанта означає двократне зростання потреби в сировині навіть при незмінному обсязі ВВП. Зрозуміло, що це не виключає певного зростання енергоефективності.

Проте світова криза й різке скорочення попиту на не дуже якісну, але дешеву китайську продукцію змушує Китай відкласти подальшу трансформацію своєї промисловості до кращих часів і згортати відповідні інвестиційні програми. Китайське керівництво, за браком іншого виходу, повертається до трудомісткого типу економіки.

У 2008 році було вжито низку заходів, що підтримують галузі з низькою доданою вартістю – легку промисловість, електроніку й електротехніку. Для експортоорієнтірованих виробництв уже підвищили ставки відшкодування ПДВ. Паралельно стимулюється внутрішній попит на товари широкого вжитку. Ці кроки знижують ресурсномісткий інвестиційний попит і перспективи швидкого збільшення «промислового» споживання сировини.

Як результат темпи китайського зростання можуть упасти до 2–3% у рік, при тому що у 2009 році, на моє переконання, воно буде взагалі від’ємним. Зрозуміло, що приріст споживання сировинних ресурсів буде ще нижчий. Ураховуючи ці чинники, маємо чекати істотного скорочення обсягів експорту й імпорту Китаю. Саме це показує статистика. Так, у квітні 2009 року китайський експорт скоротився на 22,6% порівняно з аналогічним періодом 2008 року. У березні цей показник становив 17,1%. Тобто має місце прискорення темпів падіння експорту. Увезення товарів у Китай у квітні впало на 23%. Більш того, нинішня залежність від зовнішньої торгівлі, яка формує 67% його ВВП, робить економіку країни вельми вразливою. Оскільки зростання цін сировини на міжнародних ринках у 2007–2008 роках було спекулятивним, стає очевидним: не слід дивитися на Китай як на джерело значного вартісного зростання світового споживання товарів і послуг.

Чи потрібні китайцям американські заводи?

Не допоможуть золотовалютні резерви і зовнішньоекономічній активності Китаю. Можна навіть вважати, що він є їхнім заручником. Будь-які різкі кроки зі зміни структури резервів здатні ще більше дестабілізувати світову економіку, що неминуче вдарить по китайському експорту.

Не секрет, що основну частину золотовалютних резервів Китаю вкладено в державні цінні папери уряду США. Незважаючи на їх від’ємну прибутковість (реальна інфляція вища за номінальну прибутковість), Китай не може їх продати. Спроба реалізації treasury bills США бодай на декілька десятків мільярдів доларів може обернутися повним обвалом ринку цих паперів з відповідним знеціненням китайських активів у доларах. До того ж це призведе до скорочення попиту на китайську продукцію в США. І хоча частка американських споживачів у загальному обсязі китайського експорту становить лише 19%, слід враховувати, що торгівлю з країнами ASEAN і Південною Кореєю Пекін також веде в доларах. Істотне зниження курсу долара щодо інших валют, у тому числі і юаня, погіршить можливості китайського експорту в ці країни й додасть стимулів для імпорту. А з цими державами Китай і так має негативний торгівельний баланс.

Використовувати золотовалютні резерви для купівля компаній у США та Європі, що дешевшають, Китаю також не дуже вигідно. Мало того, що це може викликати підозри в гегемоністських амбіціях – такі операції виглядали б безглуздо. Адже таким чином Пекін фактично сприятиме відновленню потужностей потенційних конкурентів китайських виробників, у чому він навряд чи зацікавлений. А от компанії з наукомістким потенціалом, з перспективними науково-технічними напрацюваннями Китаю не продають, і не думаю, що продаватимуть у майбутньому.

Отже, Китаю залишається тільки репетувати щодо значного вкидання в американську економіку додаткових емісійних трильйонів доларів, але вдіяти з цим він поки що нічого не може. Єдине, що змушений робити Китай, це активно скуповувати на світових ринках рідкоземельні види сировини та формувати з них стратегічні резерви, щоб хоча б за рахунок цього скоротити втрати від знецінення свої зовнішньовалютні резерви.

Висновок зі всього цього простий. Китай є частиною глобальної економіки, тому світова криза зачіпає і його. Ураховуючи структуру економіки країни, її високу енергоємність, низьку частку доданої вартості, можемо передбачити, що ця криза для Китаю буде скоріш за все ще важчою, ніж для розвинутих країн. І виходити з неї Пекін буде разом з ними і завдяки їм.

Борис Кушнірук, економіст 

УНІАН в Google News