Сутичка навколо $2 мільярдів: чи варто Тимошенко дражнити Стельмаха?

Найпростіше для уряду – забрати кошти в Нацбанку, запустивши руку в недоторканий запас – золотовалютні резерви... Чи схвалив МВФ «переуступку» уряду частини боргу НБУ?..

Найпростіше для уряду – забрати кошти в Нацбанку, запустивши руку в недоторканий запас – золотовалютні резерви... Чи схвалив МВФ «переуступку» уряду частини боргу НБУ?..

Конфлікт між чарівною пані та головою центробанку

Світова економічна преса – від впливового британського «Економіста» до інформаційних агенційжваво коментує подробиці конфлікту між чарівною пані, яка керує країною, та головою центрального банку.

Крістіна Фернандес де Кіршнер

Ця держава із значним сільськогосподарським потенціалом догосподарювалася внаслідок нестримної популістської політики до того, що немає чим платити: кредиторам – борги, бюджетникам – зарплати, пенсіонерам – пенсії, фермерам – обіцяні субсидії, муніципалітетам – дотації. Тоді пані, отримавши облизня на світових та регіональному фінансових ринках, звернула свій погляд на останній бастіон – резерви центробанку. Вона зажадала від голови центробанку перерахувати 6,6 млрд. доларів золотовалютних резервів на казначейський рахунок уряду. Коли той відмовився, вона спробувала його звільнити. Невдало. Головний банкір у відповідь перейшов у наступ, звинувачуючи очільницю в безвідповідальній економічній політиці, що знову поставила країну на межу руїни.

Якщо ви встигли щось подумати, то ви подумали не про те. Мова не про Юлію Володимирівну, яка не встигає за виборчими клопотами сказати добре слово про Нацбанк, і не про Володимира Семеновича, який не відомо, чи повернувся із зарубіжного відрядження. Ідеться про Крістіну Фернандес де Кіршнер, яка феєрично керує багатостраждальною Аргентиною, і головою правління тамтешнього центробанку 48-річним Мартіном Редрадо, випускником Гарвардської школи державного управління.

Хроніка аргентинського сценарію по-українськи

Однак минулого тижня в Україні набула гостроти ситуація, мовби списана з аргентинського сценарію. Оскільки заяв було багато, одна спростовувала іншу й ішлося про таку складну макроекономічну сполуку, як золотовалютні резерви держави, то спробуємо відтворити хронологію цих подій, щоб у них розібратися.

30 грудня 2009 року – засідання Ради виконавчих директорів Міжнародного валютного фонду ухвалює технічне рішення: переглянути в бік зниження один із показників програми стенд-бай з Україною. МВФ погоджується, що чисті міжнародні резерви України будуть за підсумками 2009 року на 2 млрд. доларів меншими, ніж планувалося на початку року. «Чисті» резерви – це золотовалютні запаси за винятком запозичених активів – передусім у того ж МВФ. Усім стає зрозуміло – МВФ не проти того, аби Україна розраховувалася за газ за допомогою золотовалютних запасів. Спокій нажаханої морозами Європи та безперебійний транзит газу – понад усе.

6 січня 2010 року – майже 900 млн. доларів перераховано Газпрому за газ, імпортований у грудні. На цю суму конвертовано облігації, які перебували в статутному фонді Нафтогазу, і, відповідно, на цей обсяг схудли резерви Нацбанку.

Здавалося б, до наступного платежу за газ – якраз напередодні другого туру виборів – пристрасті навколо золотовалютних резервів мали б ущухнути. Однак 19 січня в. о. міністра фінансів Уманський докоряє НБУ, що той відмовляється перерахувати ті самі 2 млрд. доларів на рахунки уряду.

21 січня МВФ заявою свого представника в Україні Макса Альєра відмежовується від суперечки між урядом та НБУ, наполягаючи на тому, що кожна країна-член Фонду самостійно вирішує, як їй обліковувати свої зобов’язання перед МВФ – у відповідності до власного законодавства та властивого їй інституційного порядку.

22 січня НБУ вирішує сказати своє слово й нагадує, що він розпоряджатиметься золотовалютними резервами в суворій відповідності з законом про Національний банк України.

Чи варто Юлії Володимирівні дражнити Володимира Семеновича?

Навіть вітчизняні ЗМІ, що спеціалізуються на економічній тематиці, та ринкові коментатори інвестиційних фондів розійшлися у своїй інтерпретації цих подій. Одні вважали, що МВФ схвалив «переуступку» частини боргу: тепер ці два мільярди доларів буде винен Фонду уряд, а не НБУ (хоча в цілому все одно винна держава). Інші висловлювали припущення, що МВФ самоусунувся: чубтеся, мовляв, між собою самі.

Отже, що трапилося?

Стельмах, Тимошенко

Аналіз подій свідчить: розгортається аргентинський варіант по-українськи. Уряду чимшвидше й чимдужче потрібно наповнити спустошену казначейську скарбницю, аби встигнути заплатити перед другим туром зарплати й пенсії. Так, можна позичити у банків (наступний аукціон – завтра), однак банки якщо й розкошеляться, то лише під 30 відсотків річних. А 30 відсотків річних – це чи не найвищі ставки за державними облігаціями на цивілізованих ринках, і вони дорого коштуватимуть бюджету. Уже цього року, за оцінкою J.P. Morgan, видатки України на обслуговування свого суверенного боргу сягнуть 4,9 відсотка ВВП, у той час як Казахстану – 3,1 відсотка, Росії – 1,4.

Тож найпростіше – забрати кошти в Нацбанку, запустивши руку в недоторканий запас – золотовалютні резерви. Так само, як це хоче зробити Крістіна Фернандес де Кіршнер.

Скажете, це все інсинуації, і насправді уряду є чим платити? Погоджуся, якщо уряд урешті-решт оприлюднить інформацію про баланс казначейського рахунку й мовою статистики, а не ток-шоу розповість про реальну, а не вдавану ситуацію з публічними фінансами в Україні.

Відбувається підміна понять – дозвіл кредитора на зниження нижньої межі золотовалютних резервів урядом зумисне подається як неіснуюча санкція на перерахування двох мільярдів доларів на рахунки Мінфіну. Нацбанк правий у тому, що про переоформлення боргу на користь уряду не йшлося, тож регулятор не має наміру поступатися.

Затишшя на золотовалютному фронті оманливе. Розминка минулого тижня нагадувала сутичку, у якій супротивники гамселять одне одного, але удари при цьому сипляться на того, хто необачно потрапив усередину. У нашому випадку – на МВФ, який уже не знає, як вивертатися з-під ударів, яких завдають одна одній українські гілки влади.

Однак уряду варто двічі подумати, перш ніж дражнити Нацбанк, адже 7 лютого – це не лише день волевиявлення, а й – символічно! – гранична межа оплати російського січневого газу.

Очевидно, що без допомоги НБУ Нафтогаз не розрахується. Тож Володимира Семеновича не варто дражнити.

Станіслав Голубенко