Бібліотечні бої в Росії переросли в кримінальні

Бібліотечні бої в Росії переросли в кримінальні

У Москві підполковник міліції побив директора Бібліотеки української літератури. Чому українські чиновники-дипломати брешуть?.. У політичну боротьбу усередині Росії залучено антиукраїнське лобі...

БібліотекаУ Москві трапилася пересічна подія. Офіцер, підполковник міліції побив директора Бібліотеки української літератури в Москві пані Наталію Шаріну в її власному кабінеті. І зовсім не тому, що вона підпільно торгувала наркотиками, незаконно міняла валюту або в момент арешту наставила на офіцера дуло парабелума. Її звинувачують у страшному, за російськими законами злочині, вона видавала читачам книги.

Нагадаю читачам. У Москві 14 січня відбувся черговий міліційний наліт на Бібліотеку української літератури. Силами того ж відомства – 11 відділу у боротьбі з екстремізмом, російського міністерства внутрішніх справ. Люди в погонах вилучили жорсткі диски бібліотечних комп`ютерів і... нанесли побої директорові бібліотеки. Травми, синці, забої офіційно зафіксовані в травматологічному пункті. Загальний діагноз – струс мозку і лікарняний, поки до 19 січня.

Якби автор цих рядків володів пензлем, то замість цього тексту намалював би калюжу, в якій по саме горло сидять міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко і його підлеглий Надзвичайний і Повноважний Посол України в РФ Володимир Єльченко. А глава департаменту інформаційної політики Міністерства закордонних справ Олег Волошин, який на моєму полотні також стояв би до пояса в цій калюжі, ллє на них чисту воду і намагається витягнути. Коротше, читачу, чиновники брешуть, причому нахабно і безцеремонно.

Ще не просохло чорнило під відозвами, підписаними цими шанованими панами, в яких вони нас інтелігентно повідомляли, що «в Багдаді все спокійно», що Бібліотека української літератури в Москві працює в звичайному режимі, що діти сидять під ялинкою, що дорослі дивляться фільм Олександра Довженка «Земля». Правда, хотілося б, щоб посол України пан Єльченко в цей час у читальному залі бібліотеки читав не тільки Конституцію, але й погортав Кримінальний кодекс України.

Володимир Єльченко
Наш «Надзвичайний і Повноважний» нарешті повинен понести хоч якусь відповідальність за те, що намагається ввести в оману свого міністра і президента країни. У мене питання: чому дипчиновник намагається зруйнувати (поки вважатимемо з недомислу) стратегічне партнерство двох слов`янських країн? Усі його реляції, заяви і коментарі про ситуацію з Бібліотекою української літератури в Москві, зокрема його коментарі описуваної в цьому тексті події, говорять лише про одне – або у посла щось із пам`яттю, або надмірно довірився помічникам, або, за великим рахунком, сидить не в своєму кріслі. Поки ж можна лише говорити про непрофесійність і некомпетентність не тільки цього високопоставленого і високооплаченого дипломата, але у усього українського посольства в Москві.

Наприклад, посол Японії в РФ оступився і не проінформував своєчасно свій уряд про те, коли президент недружньої країни відвідає острів Кунашир. І що ж? Японський міністр дав наказ, і посол зібрав валізи і виїхав на батьківщину. Вже пенсіонер. Наш же посол робить помилку за помилкою, але з нього як з гуски вода.

Чому українські чиновники-дипломати брешуть? Це свідома позиція чи причина безвідповідальності в іншому? Один московський журналіст за чашкою кави ділився зі мною, розповідаючи, що дипломати – найбільш зашорені люди, які здатні лише повторювати чужі думки начальства. І зовсім не тому, що їх не навчали наукам і грамотам. А тому, що вони завжди підтримують «генеральну лінію» і не мають власної думки. Так зручно, не треба думати, ризикувати, відстоювати інтереси своєї країни в чужому, агресивному соціальному середовищі. Не треба чесно говорити про критичні ситуації в міждержавних відносинах. Як любив говорити один наш український посол у Москві, виправдовуючи своє нічогонероблення: «Я людина президента!»

Напевно, не посол визначає зовнішню політику, а тим більше не він має право визначати, що головне, а що другорядне у відносинах України і Росії. Але «дозвольте», як любить говорити, пан Грищенко, - треба хоч би чітко пояснити, тим більше впливати, намагатися формулювати експертні оцінки, гідні посла країни, наприклад:

Чому з такою маніакальністю російська сторона узялася за українську бібліотеку в Москві? Чому так зухвало і нестримно вони організовують провокації, свідомо залучаючи до бібліотечного скандалу мільйони людей по обидва боки кордону?

Дипломати! Ну, хоч би поясніть ці таємниці «кремлівського двору» президентові України, я вже не говорю, знайдіть слова і сенси для того, щоб виправдатися перед українською громадськістю. Але для цього великим трудівникам української зовнішньої політики треба, як мінімум, піти в «маси», залишити теплі кабінети на Леонтіївському провулку хоч би на якийсь час.

Констянтин Грищенко
А панові Костянтину Грищенку, в компетентності якого ніхто не сумнівається, необхідно підказати, що не ціни на газ і нафту, а саме гуманітарні проблеми, перш за все національні і релігійні, загрожують Києву і Москві більше, ніж суперечності в економічній і політичній сферах. А може, причина мудрого мовчання міністра в іншому, в бажанні не турбувати начальство, у почутті самозбереження? Але сидіти між двома кріслами, як писав класик, дуже незручно, та й неможливо, та іноді злочинно.

Якщо глава російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров, разом зі своїм статс-секретарем Григорієм Карасіним, переконує своїх українських колег, що всі бібліотечні війни позаду, а в суворій реальності ми бачимо, що в бій «за українську книгу» вже введено важку артилерію і кулаки міліціонерів-держиморд, то, мабуть, не слід шукати причини трагічних подій за книжковими стелажами в читальних залах бібліотеки.

Поза сумнівом, що заспокоєння антибібліотечних і антикнижкових неандертальців і їх кремлівських господарів приведе до нових провокацій у відносинах України і Росії з її фантомами і фіксаціями поганих народних пристрастей.

У протистояння «за Україну або проти» залучені люди сильніші й впливовіші за російського міністра закордонних справ. Росія вже вступила в новий політичний рік, у якому починаються битви за майбутнє місце в Кремлі, за те, якій бути Росії. Усякі розмови про безхмарність владного тандему Росії – це дірка від бублика. Російська військово-спецбюрократія – за збереження статус-кво, а прихильники змін групуються навколо фігури нинішнього президента.

У політичну боротьбу всередині Росії залучено антиукраїнське лобі. Можна припустити, що це ті, хто бажає прикупити українські чорноземи, унікальне кримське морське узбережжя, оскільки всі інші активи вже давно розбазарені. Ці сили представлені добре нам відомими бізнес-групами, політиками і політехнологами, які на деякий час були відсунуті «в зади» великих проектів і грошей. Схоже, їх час прийшов.

Жанр PR-технологій припускає розвиток проекту, в якому «слабка ланка» на вході створює бурю на виході. Як писав класик, «помах крил метелика в Айові може привести до тайфуну в Індонезії». Бібліотека української літератури в Москві, схоже, лише розмінна монета. І варварські події з бійками і колотнечами в бібліотеці це лише привід для вирішення важливіших справ, ніж пошуки книг Донцова і Грушевського. Ляльководи цих подій за ширмою, схоже, не тільки російської сцени.

...Костянтин Грищенко в першому новорічному номері тижневика «Дзеркало тижня» опублікував статтю, зрозуміло, що про українську зовнішню політику. Прогнозуючи відносини з РФ, міністр зробив відкриття: Україна і Росія, на його думку, є ні що інше, як «новий європейський тандем». Скажу, що дуже образно і талановито з точки зору літературщини. Проте хочу нагадати міністрові, що педалі в такому велосипеді (від англійського tandem – розташування один за іншим), крутять обидва партери, але рулює все-таки один з їздців. Хто керманич придуманого міністерськими інтелектуалами геніального «винаходу», міністр не написав. Мабуть, зі зрозумілих причин, посоромився говорити правду.

Віктор Тимошенко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter