Мирослава Гонгадзе

Мирослава Гонгадзе: Переконана, що усі причетні до вбивства Георгія будуть покарані

08:00, 29.01.2013
5 хв.

Сьогодні, 29 січня о 10.00 Печерський районний суд Києва на відкритому засіданні оголошуватиме вирок екс-генералу міліції Олексію Пукачу, обвинуваченому у вбивстві Георгія Гонгадзе. Він стане черговим, але не останнім, як переконана вдова журналіста, засудженим за цей злочин.

Тринадцять років минуло з дня загибелі засновника «Української правди» - журналіста Георгія Гонгадзе. 2008-го за його вбивство засудили трьох колишніх співробітників Департаменту зовнішнього спостереження МВС України, а сьогодні, швидше за все, довічний термін отримає Олексій Пукач. Однак, замовники розправи над журналістом досі офіційно не названі.

З вдовою журналіста – телеведучою та юристом Мирославою Гонгадзе, яка не втрачає надії побачити на лаві підсудних колишнього президента Леоніда Кучму та екс-спікера ВРУ Володимира Литвина, УНІАН поговорив напередодні оголошення вироку черговому виконавцю.

Мирославо, ви вирішили не їхати до Києва на оголошення вироку Пукачу?

Відео дня

Ні, цього дня, як і усі інші, я буду працювати, щоб прогодувати наших з Георгієм дітей.

Очікуєте довічного ув’язнення для Пукача?

Єдиний справедливий вирок Пукачу – це пожиттєве ув'язнення. Але це не крапка у розслідуванні вбивства Георгія. Багато хто, думаю, сподівається, що на Пукачі все закінчиться, але у мене відчуття, що ні. Я розумію, що це іраціонально, але переконана – усі причетні до вбивста Георгія будуть покарані. Це як у Шекспірівському Юліі Цезарі – дух Георгія розправляється зі своіми вбивцями...

Захист Олексія Пукача продовжує наполягати на версії убивства «з необережності». Як ви оцінюєте ці заяви і весь судовий процес загалом?

Звичайно, якщо Кравченко "зміг" вистрелити собі у голову двічі, то і Пукач задушив Георгія, а потім відрубав йому голову з "необережності". Це так гіркий сарказм… Як ще можна сприймати подібні заяви? Пукач – холоднокровний вбивця і, боюсь, що на його руках кров не лише Георгія. Сам Пукач заявив у судовому засіданні, що вчинив вбивство, керуючись вказівками генерала Кравченка на замовлення Володимира Литвина і Леоніда Кучми. Що ж до оцінки всього судового процесу, то у потерпілих до такого судочинства також багато запитань, але з інших причин.

Пукач стане вже четвертим, засудженим за вбивство вашого чоловіка, але ви продовжуєте вважати, що цей список не повний…

Звичайно, він не повний. Багато з тих, хто був причетний до розправ над журналістами та політиками у роки незалежності, вже померли чи своєю, чи насильницькою смертю. Дагаєв, Фере, Кравченко – це лише декілька прізвищ, які відомі громадськості. А скільки ще тих, імена яких ми не пам'ятаємо, скільки тих, хто досі перебуває на службі у влади?

А можлива зміна влади в країні після 2015 року дає вам сподівання на справедливий суд?

Боюсь, що очікувати зміни влади – марне сподівання. Теперішній президент прийшов до влади надовго. Щоб відбулась зміна влади, мусить з’явитись реальна сила, яка запропонує реальні зміни в державі заради людей. Теперішня опозиція, навіть при тому, що у ній є люди, яких я глибоко поважаю, на це не здатна. Українські революціонери – Луценко і Тимошенко – сидять за ґратами, а "нові лідери" занадто раціональні, щоб повести за собою людей.

Ви неодноразово підкреслювали, що вам важливо, аби смерть Георгія не стала марною. Сьогодні, коли засуджені лише виконавці, коли на мітинги пам’яті Георгія приходить все менше людей, коли свободи слова в Україні все менше, ви не вважаєте її такою?

Ні, я так не вважаю. Мені і зараз здається, що смерть Георгія стала певним прозрінням для людей. Я була переповнена поваги до українців, які стояли на морозному майдані у період Помаранчевої революції. Дух Георгія жив там, на цьому Майдані Незалежності. Сьогодні мені боляче дивитись на те, що відбувається з державою і людьми, але я переконана, що дух свободи і самоповаги в українців не вмер, бо в Украіні є багато сильних і гідніх людей, які, як казала моя улюблена Леся Українка, "мають у серці те, що не вмирає".

Ви з дітьми вже дванадцятий рік живете в Сполучених Штатах,  почуваєтеся як вдома?

Дім – це там, де виростаєш, вкорінюєшся. Для мене домом завжди будуть рідні Бережани, не Львів, не Київ, а саме хутір поряд з Бережанами, де жила моя бабуся. Для Нани і Соломії дім там, де вони зростають – Вашингтон. Вони вкорінюються тут, хоча, як мене, і їх тягне до свого, рідного.

Коли востаннє всією сім’єю були в Україні?

Останній раз ми були в Україні чотири роки тому. Я хотіла показати донькам Україну. Ми були в Бережанах, Львові, Карпатах, в Києві. Це був прекрасний час. Дівчата розуміють, читають і пишуть українською. Нажаль, живого спілкування їм не вистачає. Вони – підлітки, зі своїми інтересами та уподобаннями, які живуть в англомовному середовищі. Але вони вважають себе українками, які живуть у Сполучених Штатах і мріють повернутись в Європу.

Думаєте про те, щоб колись повернутись до України?

Не виключено. Де народився, там і знадобився. Повернусь, якщо відчую, що знадоблюся.

Ви розмовляєте з дівчатами про перебіг судового процесу над вбивцями батька?

Ми про це мало говоримо. Це занадто болюча для нас тема. Звичайно, вони знають найважливіші моменти процесу, знають, як багато часу і енергії це забирає, але я не ділюсь з ними подробицями. Нещодавно ми заговорили про те, що дівчата пам’ятають зі свого дитинства. Так от, Нана мене здивувала, вона, виявляється, запам’ятала той день і момент, коли тато не прийшов додому. Вона пам’ятає, як ми спочатку  не могли відчинити двері в квартиру, а потім шукали Георгія, а їй не було тоді ще й трьох років…

Друга частина інтерв’ю – незабаром на УНІАН

Анастасія Береза

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся