Про бур´ян на цвинтарях та мордобої в клубах, або Молодь і толерантність у сучасній Україні

За інформацією МВС в Україні офіційно зареєстровано (саме так, це не описка) 500 скінхедів. Організації „Петровські тигри”, „Дозор 88” літературу отримують із Москви та Петербурга...

                                                         „Міра вогню в кожного є своя,

                                                          в кожного є міра життя,

                                                          але воно для всіх”

                                                                     Святослав Вакарчук

В маленькому  провінційному містечку Заліщики, що якраз на межі Тернопільської та Чернівецької областей, є цвинтар. Там покоїться прах солдат, які воювали під час I-ої світової війни:  хто на боці Антанти, хто – на боці Центральних держав. Пройшов час, бур’яном поросли могили. Але над ними височить надпис, викарбуваний на камінні: PRO PATRIA...

ВСТУП або  INTRODUCTION (хто вважає зайвим говорити про актуальність теми, визначати категорії, методологічні підходи etc – може зразу ж переходити до наступного підрозділу)

Молодь – традиційно є найбільш мобільним елементом  суспільства, для якої одночасно характерні соціальна незрілість, несформованість ціннісних орієнтирів, нездатність в повній мірі адекватно прогнозувати наслідки своїх дій. Сучасний світ зазнає стрімких змін, породжених глобалізаційними процесами, формуванням світового інформаційного суспільства.

Соціум набуває таких сутнісних характеристик як мобільність,  інтеграція і взаємозалежність,  урбанізація тощо. Відповідно із швидким розвитком комунікацій відбуваються і великомасштабні міграції і переміщення населення, трансформації соціальних структур, ціннісних орієнтирів.

Завдяки сучасним комунікаційним технологіям інформація постійно мандрує по всьому світові, ми регулярно вступаємо в контакти з людьми, які думають і  живуть не так як ми ( як приклад глобальна мережа Internеt).

Все більш поширеним явищем стає „колонізація навпаки”, коли сильним є вплив країн, які не відносяться до Заходу на розвиток подій в західних країнах.  Як приклад – „латиноамериканізація” Лос-Анджелеса, високі рейтинги продаж бразильських телепрограм в Португалії, виникнення високотехнологічного сектору  в Індії тощо.

У відповідь на глобалізаційні тенденції пожвавлюється місцевий націоналізм, виникає і стрімко поширюється фундаменталізм. І тут не можна не погодитися з відомим сучасним культурологом Мирославом Поповичем «Можливість, яка захована в конфліктах, пов’язаних з тероризмом, може охопити як степове полум’я величезні обсяги землі». За окремими деталями криються небезпеки глобального масштабу.

Щодо категорій (про які, як відомо, не сперечаються, а які визначають).   Останнім часом відбувається підміна багатьох понять, толерантність часто теж зводять лише до національно-етнічного, релігійного аспекту і відповідно інтолерантність розглядається лише як ксенофобія, расизм , антисемітизм.

Сьогодні важливим є усвідомлення відомих слів Махатми Ганді: „Борися проти справи, а не проти людини, яка її робить”. І це усвідомлення є не менш важливим як для політика, бізнесмена, митця і продавця, так і для вчителя, який вважає „якщо краща оцінка – значить кращий учень”.

Терпимість, чесність, співчуття, душевний спокій, любов, вірність, миролюбність, твердість в правді лежать в основі толерантної поведінки. Правдива толерантність знаходиться за межею конформізму, лицемірства і обману, які є лише масками толерантності. Вона потребує хоробрості і мужності у відстоюванні своїх поглядів.

Тому толерантна поведінка без подібних якостей має характер епізодичний. Чи потрібні взагалі парфуми трояндам, які квітують в саду?

ДЕЩО ПРО ІСТОРІЮ, ПРИЧИНИ ТА СОЦІОЛОГІЧНІ ЗАМІРИ

70 років тому в провінційному місті Житомирі можна було спостерігати таку картину. На подвір’ї граються діти, кожен з яких розмовляє мовою, якою навчила говорити рідна мати: хто на ідіш, хто німецькою, хто польською, хто українською…

А в цей час за кілька тисяч кілометрів в сусідній Німеччині вже крокували молодики з фашистськими лозунгами, а  в ще більш далекій Швеції насильно стерилізували ромів, алкоголіків, гомосексуалістів (до речі, ця практика існувала тут до середини 50х років ХХ ст.).

 Зараз, 70 років по тому, Швеція напроти вже займає перше місце у рейтингу приязності європейських держав до приїжджих (останнє, до речі – Латвія). А щодо України – то міжнародні правозахисні організації все частіше висловлюють стурбованість з приводу тенденції зростання тут расистських нападів, проявів ксенофобії та антисемітизму.

Причин декілька. Серед основних зовнішньополітичних – трагічні події 11 вересня, антитерористична кампанія у світі, збільшення кількості біженців, міграційних потоків і як результат – збільшення праворадикальних настроїв.

До внутрішньополітичних можна віднести і стрімке розшарування суспільства на багатих-бідних, і кризу багатьох моральних норм, цінностей, закладених в попередні часи.

А чого варта ескалація протистояння під час перманентних за останні 5 років виборчих (і міжвиборчих) війн! Можливо має місце і збільшення  фінансування подібних організацій, можливо – і замовлення зовнішньої сторони.

 В результаті більш прискіпливої уваги медіа та більш ефективного з боку неурядових організацій моніторингу прояви расизму, ксенофобії та антисемітизму потрапили в центр уваги громадськості. Подібні дії відбувалися і раніше, але вони не ставали широковідомими. Офіційна статистика і сьогодні не дає повної картини, оскільки ст. 161 Кримінального кодексу України практично не застосовується. Більшість злочинів інкримінуються як просте хуліганство.

 Але чи є дії молодиків, які б’ють і вбивають «чужих» мігрантів, результатом кардинальних змін в ціннісних орієнтирах української молоді загалом?

 Якщо аналізувати сучасну ситуацію в українському суспільстві, то можна помітити, що за роки незалежності зменшився рівень толерантності серед населення України в цілому, що констатують соціологічні дослідження різних інституцій.

Для того, щоб вияснити рівень толерантності молоді до різних груп населення, у соціологічному дослідженні, проведеному Державним інституту розвитку сім’ї  та молоді (далі – ДІРСМ) , було поставлене питання, де респондентам пропонувалося відмітити групи з представниками, яких вони не хотіли б жити по сусідству (це, звичайно, лише один із аспектів показника толерантності).

Виявилося, що молоді люди хочуть бути ізольованими, перш за все, від наркозалежних, алкозалежних, людей із злочинним минулим. До того ж, найбільшу нетерпимість до цих категорій проявляє молодь з високим рівнем освіти і високим рівнем матеріального забезпечення (за самовідчуттям).

Середні позиції в рейтингу найбільш привабливих сусідів української молоді займають мусульмани, євреї, іммігранти, іноземні робітники. А найбільш бажаними сусідами української молоді є дипломати, відомі діячі культури, політики та іноземні студенти.

Цікаво те, що  іноземні студенти є такими ж бажаними сусідами для української молоді як і політики. Лише кожен п’ятий молодий респондент відповів що не бажає жити поруч з ними.

Таким чином, в молодіжному середовищі недовіра проявляється швидше до соціальних груп  не за етнічними ознаками, а за соціальними – до груп, які потенційно загрожують безпеці особистості.

 Що стосується можливості сусідства з різними етнічними групами, то молодь менш за все хотіла би жити з представниками ромів. 81% респондентів незалежно від віку та типу поселення виявили своє небажання жити поряд з представниками цієї групи.

Люди з вищою освітою і матеріальним статком вище середнього (за самооцінкою) проявляють більшу толерантність по відношенню до іммігрантів, іноземних працівників, євреїв, мусульман.

Найбільш ксенофобські та антисемітські настрої поширені серед молоді віком 14-17 рр. та серед сільської молоді.

Важливим є те, що настрої середньостатистичного молодого українця кардинально відрізняються від представника тієї частини молоді, яка не працює і не зайнята пошуками роботи (сюди не відносяться студенти, учні, та ті, які не працюють за станом здоров’я).  Мігрантофобів серед них більше в 2 рази, а антисемітів – в 1,5.

На щастя, сьогодні в Україні (на відміну від багатьох країн Західної Європи) ця категорія є відносно невеликою. За даними останнього опитування ДІРСМ, молодь, яка не працює і не зайнята пошуками роботи  складає 2,8% української молоді.

До речі, саме така молодь найчастіше є учасниками неформальних молодіжних об’єднань. Але проблема в тому, що навіть якщо це всього і ложка дьогтю, то вона, як відомо, може дуже підпсувати бочку меду.

У відношенні до іммігрантів у молодіжному середовищі існують різні погляди.  Третина опитаних в 2007 році молодих респондентів відповіли, що потрібно суворо обмежити кількість іноземних громадян, які приїздять до нас працювати.

Ще 12% – заборонити людям з інших країн приїздити сюди працювати. Одночасно, біля половини молоді дотримується протилежної точки зору.

Більше третини – 36% – відповіли, що іммігрантам у нашій країні необхідна підтримка. Головними мотивами для них є: співчуття цим людям (52%), «це в інтересах суспільства» (45%) .

Ось така різна, але загалом толерантна по відношенню до іноземців молодь України.

Звісно, автори усвідомлюють, що для більш об’єктивної оцінки неможливо обмежитися лише аналізом даних соціологічних опитувань. На разі потрібні і якісні дослідження – проведення фокус-груп серед іноземних та українських студентів, глибинних інтерв’ю з учасниками праворадикальних молодіжних організацій, експертні оцінки тощо.

P.S. або ДЕКІЛЬКА ПИТАНЬ ДЛЯ РОЗДУМІВ

Сьогодні ми можемо спостерігати картину, коли в столиці країни, яка понесла найбільші жертви у війні з фашизмом, під стінами Святої Софії, яка на своєму тисячолітньому віку бачила самі різні марші і демарші (половців і монголо-татар, бійки  священників різних конфесій і політиків різних партій) відбувається цілком легально марш право радикальних організацій з лозунгами „За білу Європу вільних націй”, „Не пустимо чужинців на нашу землю”. При цьому використовуються „чомусь” атрибути УПА. Складається враження, що „комусь” дуже хочеться прив’язати діяльність УПА до фашизму (це вже трохи інша, до речі, не менш важлива тема) .

На щастя, спостерігачів цього дійства було на багато більше ніж учасників. Але в мене, як спостерігача, виникає кілька питань.

По-перше, де межа, за якою право на свободу слова однієї людини (що є, безумовно, ознакою громадянського суспільства) порушує право на життя людини іншої?

По-друге, яка соціальна база подібних організацій? Сьогодні їх акції скоріше схожі на „междусобойчики”. А завтра? Навряд чи молодий хлопець, який отримав гарну освіту, має нормальний соціальний статус і перспективу кар’єрного росту поповнить лави неофашистських організацій. І це підтверджується не тільки здоровим глуздом, а й даними соціологічних досліджень, викладеними вище.

Акції неофашистських молодіжних організацій в Україні відрізняються і від Росії, і від Європи. В Росії їх підтримує певна частина громадян, вони є більш масовими. Не цураються їх підтримувати і політики. Як приклад – виступ депутата Госдуми Андрія Савельєва на руському марші 4 жовтня.

В Європі дещо інша картина. Формат приблизно такий: 50 неофашистів – 500 антифашистів/пацифістів – 5000 поліцейських. Хоча як показала передвиборча кампанія в Швейцарії,  і тут відбуваються кардинальні зміни.

По-третє, хто фінансує подібні організації, діяльність яких стала більш помітною в останній час? За інформацією МВС в Україні офіційно зареєстровано (саме так, це не описка) 500 скінхедів. Організації „Петровські тигри”, „Дозор 88” літературу отримують із Москви та Петербургу.

По-четверте, чи проводилася Міністерством юстиції – а) оцінка на відповідність подібних лозунгів Конституції України, б) чи відповідає їх діяльність офіційно зареєстрованому статуту?

І найголовніше – чи матимуть соціальну підтримку неофашистські організації в майбутньому?

P.P.S. Через 10 років 14-літніми стануть ті, хто родився після трагічних подій 11 вересня. Граючись HotWeels, Barbie або Baby Born, вони слухали і чули (а чують вони на багато краще, ніж ми, дорослі) про антитерористичну кампанію в світі, війни в Чечні і в Іраці.

Вони дивилися і бачили (а бачать вони також краще) як якісь тьоті і дяді в краватках весь час сваряться і б’ються у великій красивій залі, і як один із них говорив „да пашли ви..”, хоча вихователька в садочку говорить, що це так казати не можна і ставить в куток за це.

І ще чомусь весь час насміхаються над тим, хто говорить „любі друзі”, а не кричить „шановний”.

Так ось, через 5-10 років кому вони повірять: нам – тим, хто говорить про любов, взаєморозуміння і толерантність, а в житті демонструє протилежне, чи їм – тим, хто кричить „бій нігера!” і влаштовує мордобої?

 Ірина Жданова,  Марина Костючок,  Державний інститут розвитку сім’ї та молоді