Екс-міністр освіти Василь Кремень: навіщо розповідати дітям про чесну конкуренцію?

Сьогоднішні пільги - це до певної міри ведмежа послуга цим дітям. Багатьох з них після перших сесій просто відрахують з університетів... Інтерв`ю

Екс-міністр освіти, президент Академії педагогічних наук Василь Кремень поділився з УНІАН своїм баченням останніх реформ в галузі освіти.

Василю Григоровичу, "піфагорові штани" раптом стали заледве не темою номер один в ЗМІ. Це після того, як був оприлюднений невтішний звіт про результати тестів, що їх здавали випускники. (70% учасників тестування не вміють застосовувати теореми косинусів, Фалеса та Піфагора, а 38% - не знають, коли прийняли Конституцію України і Акт проголошення Незалежності - авт.) Як Ви гадаєте, чому так усе погано?

На превеликий жаль, наша освіта часто зорієнтована на формальне засвоєння знань. Ми по 10 років вчимо іноземну мову, і далеко не всі володіють нею.

Коли я був міністром, ми аналізували виступи наших учнів на міжнародних предметних олімпіадах і прийшли до висновку: там, де треба було продемонструвати суму знань, наші діти доволі успішні. За сумою знань, яку освоюють учні, і зараз українська школа є однією з потужних середніх освіт Європи і світу. А ось за вмінням отримані знання використати під час якоїсь нетрадиційної ситуації - тут ми слабкі.

Нам потрібно поліпшувати методи тестування і самі тести.

А які Ви бачите недоліки тестування?

Я б запропонував від Академії, окрім тестів предметних, які є зараз, ввести (спочатку в якості експерименту, як ми власне вводили тестування в 2003-04 роках) тест на здатність навчатися у вищій школі, тест на здібності. Це також допомогло б орієнтувати дитину, в тому числі у виборі напрямку навчання.

Звіт також засвідчив, що далеко не всі навчальні заклади підтверджують свій статус ліцеїв і гімназій. До того ж результати тестів другий рік поспіль свідчать: знання сільських і міських школярів практично не різняться. Тож чи варто батькам викидати шалені гроші, якщо рівень освіти майже однаковий?

Я вважаю, що все таки різниця є. Хоча, безумовно, є і виключення. Я аналізував - в спеціалізованих навчальних закладах діти більш успішні в тестуванні. Але тут є нюанси.

Я вважаю, що не повинно бути спеціалізації навчання з першого класу чи навіть з п’ятого. Початкова школа і базова повинні бути в цілому однакові за освітніми програмами. А профільність, спеціалізація мають розпочинатися у старшій школі - 10-12 клас. Перехід до 12 річного навчання – це одна з найбільших реформ в середній освіті, яка саме передбачає, що 10-12 класи будуть профільними.

Чому шкідлива спеціалізація з першого класу? Дитина ще не знає свої таланти, здібності, нахили, так само їх ще не знають батьки. Це саме можна сказати і про п’ятий клас. Десь в 8-9 класі треба проводити профорієнтаційну роботу. А вже в 10-му ділити дітей за профілями. Передбачається 6 профілів: фізико-математичний, природничо-науковий, технологічний, гуманітарний, спортивний і художній. Червоною ниткою через усе реформування середньої, і не тільки середньої, школи повинне бути максимальне наближення освіти і навчання дитини до конкретних здібностей кожної дитини. Це я називаю дитиноцентризм. Вчитель повинен орієнтуватися на конкретну дитину з її здібностями, талантами, психологічними та іншими особливостями, а не зачісувати всіх під один гребінець. Тут багато треба зробити, починаючи від зменшення наповненості класів. 20-25 дітей в класі – це має бути максимальна кількість, а в початкових класах - ще менше.

Що стосується сільської школи - там профільність забезпечити значно важче. Там учнів старших класів повинні підвозити у школи, де є достатній викладацький штат, де є умови для отримання гарної освіти. Що краще: якщо дитина буде ходити за 300 метрів в малокомплектну школу в своєму селі, де один вчитель буде викладати 5 предметів, чи учень на комфортабельному автобусі буде підвезений за 7-10 км, де отримає достойну освіту і по закінченню школи за бажаннями зможе вступити до університету? Сільській школі доведеться певний час застосовувати непрофільне навчання. Традиційний тип підготовки залишається там, де створити умови для профільного навчання немає можливості.

І все ж, чи є сенс віддавати дитину у престижний ліцей чи гімназію, де навчання іноді коштує дорожче, ніж у вишах?

Як казав Мао Цзедун: “Пусть цветет сто цветов”. Хай будуть різні форми навчальних закладів, в тому числі засновані і на приватній власності. Отримуючи від батьків кошти, ці навчальні заклади певним чином розвантажують освітній бюджет району чи міста, і зекономлені кошти можуть піти на інші потреби в інші школи. До того ж, в приватних ліцеях чи гімназіях часто формуються новаторські колективи, які легше йдуть на всілякі зміни, бо не обтяжені традиційним підходом до навчання.

Але не завжди краще там, де платять. У нас дуже багато традиційних шкіл, де підготовка ведеться ліпше, аніж в тих навчальних закладах, які виникли нещодавно і беруть досить великі гроші. Вирішувати питання, куди відправляти навчатися свою дитину, онука чи онучку треба індивідуально. Я переконаний, що в початковій школі треба орієнтуватися виключно на вчителя. Може бути середненька школа, а вчитель – прекрасний. І навпаки.

А де Ваші онуки навчаються?

Онука навчається в звичайній середній школі, найближчій до місця проживання. Це школа №89 на Печерську. Я обирав не стільки школу, скільки вчительку. Одна моя внучка навчається зараз в четвертому класі, інша ще дошкільниця.

Ви проповідуєте ідею так званого дитиноцентризму, яка в ідеалі повинна застосовуватися у кожній школі. Радянська система передбачала уніфікований підхід педагогів до учнів, для всіх були однакові норми і нормативи. Західна модель пропонує індивідуальний підхід. Від радянської системи наші педагоги поступово відійшли, але до західної нам ще далеко. Який педагогічний підхід сповідують сьогоднішні українські вчителі?

Я проти посипання попелом голови з приводу нашої освіти. Люди, які кажуть, яка була прекрасна радянська освіта, не розуміють, що вона була гарна для свого часу, для тієї системи суспільних відносин, для того прогресу, для індустріального етапу розвитку країни. Але перенесення її на сучасність- безперспективне.

У нас вчитель асоціюється з суворою жінкою в суворому костюмі зі вказівкою, як це зображено на малюнках і фотокартках, а діти в класі завжди сидять склавши руки перед собою на парті і бояться не тільки повернути голову у бік, але й очима повести. Таке дресирування - наче зовнішнє закріпачення, але за цим зовнішнім - закріпачення внутрішнє. Ми повинні зробити школу для дитини природною, такою, яка б подобалася дитина. Адже в перший клас абсолютна більшість дітей йде з великим бажанням. А потім з кожним роком це бажання повертатися до школи після канікул поступово зменшується. Якщо 10-12 років дитина перебуває в авторитарному середовищі, вона часто формується як носій авторитарних відносин, неповаги до людини. Доки більшість випускників нашої школи не будуть виходити людьми, здатними жити в демократичному суспільстві, доти ми не будемо мати стабільної розвинутої демократії.

Найбільша проблема минуло- і цьогорічної вступних кампаній у вузи – велика кількість пільговиків. Який Ви бачите шлях вирішення цієї проблеми?

Можливо, найкращий варіант - щоби взагалі пільг не було. Але я розумію, що у сироти чи дитини-інваліда з об’єктивних причин не було достатніх умов для повноцінного навчання у середній школі. Треба суттєво зменшити число категорій пільговиків. Ті, кого залишать, повинні після закінчення школи разом з іншими учнями вступати без будь-яких пільг. А вже для тих, хто не проходить на навчання по конкурсу, держава повинна створити при певних університетах так звані підготовчі відділення, подібно до того, як було свого часу для дітей робітників, селян і військовослужбовців. Ці діти повинні отримати стипендію, гуртожиток і 7-8 місяців навчатися з тих предметів, які необхідні для вступу на ту чи іншу спеціальність. По закінченню курсів ці дітки разом з випускниками школи знову складають тест, і якщо вони отримали необхідні знання, мають високі бали, то автоматично вступають на загальних підставах до будь-якого університету. Якщо цього немає, значить ця дитина неспроможна чи не хоче навчатися у вищій школі. Це було б справедливо.

Сьогоднішні пільги - це в певній мірі ведмежа послуга цим дітям. Багато хто з них після перших сесій будуть просто відраховані з університетів.

Існуючою системою пільг ми визнаємо, що можна навчатися у будь-якому університеті на будь-якій спеціальності, не маючи знань. Я вже не кажу про те, що дискредитується саме тестування і необхідність навчатись. Коли в провідних університетах діти зі 195 балами з кожного предмету не могли вступити, а діти зі 125 вступали, то навіщо розповідати дітям про чесну конкуренцію?

В Міносвіти кажуть, що не проти скасування всіх пільг, але наголошують, що це - компетенція виключно Верховної Ради. Зрозуміло, що напередодні виборів жоден політик не стане ініціатором скасування пільг. Ви, як екс-депутат, вважаєте, що ВР зможе протягнути проект за скасування хоча б певних категорій пільговиків?

За великим рахунком, обмеження пільг може бути підтримано громадськістю, особливо на тлі вступу цього року.

Депутати можуть подати проект закону, а може Міністерство освіти підготувати відповідні зміни до законів і подати через Кабмін Верховній Раді. Але острах непопулярних нібито кроків, хоча і назрілих, утримує і одних, і других від того, щоб це зробити.

У нас немає жодного українського вишу, який би входив до міжнародних чи європейських рейтингів. І в той же час не можна сказати, що середньостатистичний українець менш освічений, ніж американець чи європеєць. Чому наші виші не є конкурентноспроможними на європейському ринку?

У нас є університети, які на тлі європейських і світових вузів по суті, а не по рейтингах. виглядають достойно. Це і рідний мені Національний університет імені Т. Шевченка, КПІ, і чимало ще. Але при складанні рейтингів враховуються показники, які мають ключове значення. Один з них - фінансовий стан університету, незалежно від того, яким чином наповнюється його бюджет: з держави чи за кошти самих студентів. В силу багатьох причин тут наші показники дуже слабкі.

Я в кінці жовтня запрошений до Шанхаю на конференцію, де буде здійснюватися нове рейтингування вузів цього року. Я хочу сам подивитися, яка тенденція там панує.

Ви зачепили надзвичайно болюче питання для нашої освіти - питання існування неконкурентноспроможних ВНЗ. Справа не тільки в тому, що у нас більше 350 університетів, а з вузами 1-2 рівня акредитації - більше 800. Справа в тому, що багато університетів мають 2-3 тисячі студентів. Це означає, що немає ані потужних кафедр, ані серйозних наукових досліджень, ані умов для формування студента як сучасного спеціаліста. Смішно, коли в районному центрі на одній вулиці стоїть декілька університетів. Якщо ми не хочемо виглядати страусами, які ховають голову у пісок, потрібно йти на непопулярний крок - і на базі, перш за все, вузів в регіонах створювати укрупнені національні регіональні університети. І не боятися, що в одному університеті буде йти підготовка спеціалістів різного напрямку: і медиків, і аграріїв, і інженерів. Це всесвітня практика. В Україні повинно бути не більше 100 університетів, а краще - 50. Це цілком можливо. Університет імені Т. Шевченка, КПІ, ХПІ чи Львівська політехніка, чи Національний гірничий університет – це вузи, які визнають у всьому світі, які мають потужні наукові школи, достойні педагогічні колективи. Які б ми реформи не робили в рамках Болонського процесу, але ми не можемо якісь кулуарні регіональні університети утвердити як рівноправних гравців на Європейському освітньому просторі.

Вже кілька років ринок праці перенасичений юристами, економістами, психологами. Але абітурієнти продовжують атакувати ці факультети. Як заохотити випускників вступати на спеціальності, яких дійсно потребує держава? Чи є для цього якісь важелі впливу чи стимули?

Що стосується державного замовлення, то держава повинна його регулювати в контексті своїх потреб: скільки треба інженерів, юристів і т.д. Інша річ, що потреби держави зараз мало вивчаються, і, м’яко кажучи, мало хто знає, які вони будуть через 5 років.

Що стосується навчання за власні кошти. Держава повинна говорити, що перспектива влаштування інженером краща, ніж юристом. Але в цілому - це особиста справа дітей і батьків.

Сьогодні змінюється роль вищої освіти. Раніше вища освіта - це був спосіб підготовки фахівців, як називалось, - для народного господарства. Ця функція залишається. Але поряд з цим вища освіта стає все більш обов’язковим етапом у розвитку особистості. Ви бачите, як зростає кількість часу, який витрачає кожне покоління на навчання. Ще 100 років тому було великою заслугою УНР, коли проголосили обов’язкову початкову освіту. Пізніше, в Радянський період, спочатку проголосили обов’язкову неповну освіту, згодом - повну середню. Зараз більше половини дітей в Україні навчаються у вищій школі. Ми майже втричі за роки незалежності збільшили число студентів. Це дуже добре. Світ переходить на такі технології, які проростають на потужній інтелектуальній базі. А інтелектуальна база нації складається з інтелектуального розвитку кожного громадянина. І чим більше у нас буде громадян в Україні з максимально високою фаховою освітою і загальним розвитком, тим скоріше Україна буде серед передових країн Європи і світу.

Розмовляла Анна Ященко

УНІАН в Google News