Ви знаєте, що тим, кому сьогодні 80, в сорок першому було лише 14 років?!

Нинішні ветерани – це ті, хто приписував собі роки, прагнучи потрапити на війну. Більшість солдатів, які живуть сьогодні, були на той час тими самими синами і доньками, що йдуть в бій, одягнені “во всё не по росту”. Розповіді ветеранів

Якось так виявилось, що сьогодні  практично не залишилося людей, які потрапили на фронт за призовом. Нинішні ветерани – це ті, хто приписував собі роки, щоб потрапити на війну, адже тим, кому сьогодні вісімдесят, в сорок першому було лише чотирнадцять. Більшість солдатів, які живуть сьогодні, були на той час тими самими синами і дочками, що йдуть в бій, одягнені “во всё не по росту”. Дорослі прагнули мірою сил пом`якшувати їхню долю, але це нітрохи не зменшує їх головного подвигу - вони з власної волі пішли на найбільш кровопролитну за історію людства війну. Сьогодні слово їм.

«З нашої підпільної організації залишився живим тільки я»

Василь Коньков, голова Комісії у справах колишніх партизан ВВВ при Верховній Раді України:

- Я прилучився до підпільної партизанської боротьби в чотирнадцять років в сорок другому. Тоді жив в селі Водяне, що було тоді в Київській області. І до підпільної роботи мене залучила директор школи, оскільки я був старанним учнем. Я став зв`язковим між двома підпільними організаціями, які очолювала сама директор школи. Потім був зв`язковим у партизанському загоні імені Кутузова, де й одержав осколкове поранення. Так воював до сорок третього року, до Корсунь-Шевченківської операції, в якій теж брав участь. Потім потрапив на фронт і вже служив в регулярних частинах. Закінчив війну в Польщі.

Згадуючи минуле, скажу, що найскладніше було служити в підпіллі, де доводилося стерегтися не тільки чужих, а й своїх. Підпільник не мав при собі ні зброї, ні ціаністого калію, щоб уникнути схоплення. За статистикою, в нас всього було 105 тисяч підпільників. З них загинуло вісімдесят відсотків, а смерть підпільника завжди болісна. У нашій підпільній організації було 12 чоловік, з яких залишився один я. У сусідньому селі було 14 підпільників, з них залишилося одна жінка, але вона зараз вже померла.

«Діточки, у нас партизанське з`єднання, а не дитячий сад»

Валентина Кожемякіна:

- Війна застала мене в шістнадцять років в Білорусії. Це був сорок другий рік. В одне селище вночі прийшли партизани – з`єднання Ковпака-Сабурова, вже вранці я прийшла записуватися до них. А мені комісар говорить: «Діточки, у нас партизанське з`єднання, а не дитячий сад». А я говорю: «Я не дитячий сад, я в комсомолі». Він питає: «А квиток?» Показала: він у мене був за пазухою підшитий.

Мене все таки взяли в загін, а за два тижні я стала членом бюро комсомольської організації, ще за місяць - секретарем комсомольської організації. Керувала комсомольцями, зокрема хлопцями, які були значно старші за мене, і я їх боялася. Коли прийшли регулярні війська, нас почали розподіляти: кого в армію, кого відпускали додому – серед партизан було багато літніх жінок і чоловів. Мені виповнилося вісімнадцять років, і я хотіла піти воювати далі, але мене призначили секретарем Комаринського райкому комсомолу тоді Поліської області, нині вона називається Гомельською. Що сьогодні згадується перш за все, це те, що навіть в сорок першому році, коли ще ніхто нічого не знав, завжди казала: німці ніколи нас не переможуть.

На боці повсталих словаків було навіть небо

Борис Звєрєв:

- Я нащадок старовинного козачого роду. У моєї бабці по матері прізвище Дорошенко, я з дитинства грав шаблями з лози. І, напевно, не дивно, що мені довелося воювати. Хоча коли почалася війна, я закінчив тільки сьомий клас, мені було чотирнадцять років. Це було в моєму місті Нікополі – там я крутився серед поранених. Мене зловив комісар і запитав: «Чого ти тут крутишся? Умієш читати-писати?» «Умію». «Читай пораненим газети, пиши листи. А я тебе поставлю на військове забезпечення». Так я став обслуговувати поранених, а мені видали червоноармійську форму, зарахували на постачання. Це був госпітальний вагон, на якому я проїхав дві з половиною тисячі кілометрів.

Спочатку через Донбас, потім далі на схід, до Уралу. Але вже в сорок другому нас відправили до Воронежа, а вже звідти до Саратова, потім в Енгельс. Там я закінчив служити в госпіталі, перейшов до батальйону аеродромного обслуговування. І коли мені стало шістнадцять, я здав на права шофера і по аеродрому водив водомаслозаправник, заправляв літаки. У сорок четвертому мене відправили до Першого Московського військово-технічного авіаційного училища зв`язку. Закінчивши його, потрапив на фронт. Довелося політати на бомбардувальнику П-2 як стрілець-радист. У нас на аеродромі, розташованому в Польщі, якось сіли німецькі машини з чехословацьким екіпажем. Виявляється, це чехи і словаки попросили нас допомогти чехословацькому повстанню. І командир виділив для цієї мети дев`ять машин. Ми бомбили фашистські доти, а потім в Нижніх Татрах у вузькій долині наша дев`ятка бомбила німецьку танкову колону, яка рухалася на повсталих словаків. Незабаром я одержав чотири поранення при бомбардуванні нашого аеродрому. Після чого потрапив в госпіталь, звідки мене відправили до Москви, в своє училище, де склав іспити. Там і зустрів Перемогу.

Записав Антон Зікора

УНІАН в Google News