Перші ліквідатори: Тігіпко запевняв нас, що піде до Ахметова й Пінчука і все повирішує

Нашу сотню відправили, як в атаку, з лопатами до реактора, ззаду йшли кадебісти, як НКВС за штрафбатом, у людей блювота, кровотеча, а генерали кажуть: батьківщина вас не забуде.

Чорнобиль – це історія великої трагедії. А ще Чорнобиль це історія семиста київських чоловіків, найперших ліквідаторів із батальйону 731. Їх забирали 27 квітня увечері з гуртожитків трьох великих київських заводів: «Арсеналу», «імені Патона» і «Радара», прямо в спортивних костюмах. Їм дозволяли брати з собою тільки військовий квиток і паспорт. А за два тижні безперервного перебування в зоні з п’ятнадцяти- – шістнадцятигодинним робочим днем, вже з блювотою, зубами, які випадали і кровотечею з носа й горла, їх відправляли у військовий госпіталь.

Через двадцять шість років після трагедії з 700 осіб перших ліквідаторів залишилося близько сотні. Деякі з них як і раніше залишаються жити в своїх крихітних дочорнобильских квартирках, там туляться вже три покоління. У них окрім пам'яті про перші дні аварії є ще кілька спільних рис. Усі 26 років вони зберігають у роті присмак заліза й крові.

Цих перших ліквідаторів легко порахувати, в перший місяць аварію ліквідовували тільки жителі Києва й околиць. Їх залишилося мало, але вони разом. Зустрічаються, протестують проти ліквідації пільг, іноді голодують, четверо з них протягом року вже померли.

Як усе було насправді тоді рівно 26 років тому? Про це ми говоримо з найпершими ліквідаторами 731-го батальйону (всі вони члени організації «Ніхто, крім нас»), які напередодні роковин прийшли в УНІАН.

НАС ЗАБРАЛИ В ЧОРНОБИЛЬ 27 КВІТНЯ, А ПЕРЕОДЯГНУЛИ І ПОМИЛИ ТІЛЬКИ НА ВЕЛИКДЕНЬ – ЗА ТИЖДЕНЬ

Микола Дем’янов, ліквідатор 731-го батальйону:

Микола Дем`янов

27 квітня мене забрали люди з військкомату з гуртожитку на вулиці Саперній (я працював на заводі імені Патона), сказали, сталася аварія, для вас оголошується військовий стан. Ми ж всі були військовозобов'язані, тому питань не ставили, треба – означає треба. Нас у тому гуртожитку забрали, всіх, хто був у кімнатах. Сказали узяти військовий квиток і паспорт, і повезли на Червонозоряний проспект, де формували батальйон захисту, фактично перший батальйон ліквідаторів. Моя дружина була вагітна.

Страху в нас не було. Увечері нас привезли до Чорнобиля, першу добу ми жили прямо на території станції, реактор було видно. А наступного дня командування ухвалило рішення нас відселити з Чорнобиля, але це теж була територія зони аварії. Ми вантажили пісок, свинець у парашут, і це скидали на станцію. Усього за місяць два призови нашого батальйону завантажили 50 тисяч тонн важких вантажів.

Перші дні нас дуже погано годували, води питної майже не було. У той період бували дні, коли ми засинали голодними. Ми пізніше дізналися, що іноді тиловики крали консерви. На п'ятий день почали давати йод. Працювали. Не було ніяких засобів захисту. Ходили в пилюці й грязюці. Помили і переодягнули нас вперше на Паску 4 травня.

Потім нам сказали, що почали плавитися стрижні, під реактором збиралася вода і що її треба відкачувати, інакше буде вибух. Попередили, що, якщо не відкачати, то чорнобильський вибух може повторитися і вразити все в радіусі не тридцяти, а трьохсот кілометрів. Нас вишикували. Спочатку викликали вперед комуністів, потім добровольців. Сказали, що це може бути смертельно небезпечним. І я пішов. Я думав про свою вагітну дружину, про те, що дитина повинна народитися і що я ризикую собою заради неї.

Ми пробивали реактор, добиралися до машинного відділення, відкачували важку воду. Перед відкачуванням вибили огорожу.

Уже за два тижні нас привезли у військовий госпіталь до Києва на Лесі Українки.

Упродовж наступного місяця у мене почало випадати волосся. Випадало два роки. Потім почалися інші проблеми зі здоров'ям, про які я б не хотів говорити. Зараз щомісячний пакет ліків, які підтримують життя, обходиться від семисот до півтори тисячі гривень. Лікування двічі на рік обходиться в шість тисяч гривень.

ТІГІПКО НАМ КАЖЕ: Є ВСЬОГО ТРИ КВАРТИРИ, ПІДУ ДО АХМЕТОВА Й ПІНЧУКА – І МИ ВСЕ ВИРІШИМО

Володимир Резнік, перший ліквідатор 731-го батальйону:

Володимир Резнік

731-й батальйон протягом першого місяця після аварії складався з двох призовів. Я був у другому призові, який знаходився в зоні від початку до кінця травня. Ми знімали радіоактивний грунт на території станції. До 18 травня ще довкруг на землі стояли прапорці, куди не можна заходити. А 19-го вже всі зняли, нам дали лопати в руки і кажуть: уперед, знімайте грунт.

Нашу сотню відправили, як в атаку: з лопатами до реактора. Ззаду йшли кадебісти. Йшли за нами, як НКВС за штрафбатом. Їм, до речі, теж статус ліквідаторів дали. Щоб приступити до робіт із будівництва укриття, потрібно було відкачати важку воду, прибрати графіт, грунт із території станції завглибшки в півтора лопатні багнети. Приїжджало військове командування. Нас ляскали по плечу й казали: «Зробіть усе можливе й неможливе». Іноді виникали дивні ситуації. Прилітають генерали з Москви і замість того, щоб з'ясувати, що твориться на станції, вони говорять: у вас намети стоять криво, давайте поправляйте. Або ще один військовий «дебілізм»: влаштувати безпосередньо під станцією караульну службу. Військові під прапором стояли на посту, а наші під станцією. «Навіщо? - питав я. - Люди дозу опромінювання отримують». - «А як же? Це ж армія», - відповідали мені. Прямо за тридцять метрів від реактора стоїть караульна служба. А якщо хто вип'є, то з нас як покарання знімали два-три рентгени. Ми їх нахапали багато сотень, а нас на пару штрафували. А бувала радіація і тисячу рентген на годину. Іноді тим самим заїжджим генералам комбат доповідає: весь особовий склад переопромінився, у всіх блювота, в туалет ходити не можуть. А вони у відповідь: «Батьківщина вас не забуде».

У наметах на той час було 55 градусів спеки, вночі холод до заморозків...

Цікаво, що в перших наказах про нашу доставку значилося, що «мобілізували ресурси». Ми навіть не люди. Ми – ресурси. Тоді першим ліквідаторам було обіцяно по тисячі радянських рублів, по ордену й медалі. Нічого не дали.

У мене було сім виходів на реактор. Цікаво, що ці виходи почали реєструвати тільки після 21 серпня. Про нас документи говорять дуже скупо. Як я працював? Крутилася голова, непритомнів. Лікар давав пігулку, робили півгодинну перерву і потім знову йшли.

23 травня прийшла шифровка – розформувати батальйон і перевести з військового стану на мирний. Влада наклала гриф «цілком таємно» на те, що такий батальйон був і працював на військовому стані. Нам видали посвідчення, яке, разом із військовим квитком, підтверджує нашу присутність і нашу роботу на ЧАЕС. Чому нас так зашифрували? СРСР відзвітував перед МАГАТЕ, що у нас всього 256 людей, що мають променеву хворобу. Очевидно, хотіли витримати показник. Коли члени нашого батальйону почали писати листи в Кремль, мовляв, що їх позбавили здоров'я і обдурили, їм натякнули, що у разі продовження листування на них чекає психлікарня.

Коли ми зробили спробу відновити історію батальйону, то виявили, що багато документів знищено унаслідок їх високого радіоактивного зараження. Спочатку нам довгі роки ми змушені були доводити, що ми є і ми живі, втішені ви з того чи ні... А останні два роки ми боролися за свої права. Нас хотіли на мінімальні пенсії посадити.

Все, що ми попросили, - забезпечити безкоштовне лікування, дати пенсію шість-вісім прожиткових мінімумів і квартири для трьох ліквідаторів. Ми минулого року 10 травня говорили з Тігіпком на зустрічі про квартири, і він щиро запевняв: «Усього три квартири? Хлопці, та ви що? Ми що, хлопцям три квартири не закриємо. Я сам піду до Пінчука і Ахметова, ми все вирішимо». Були два свідки цієї розмови. По квартирах нічого не вирішили. Половині наших людей дали пенсії до восьми тисяч гривень. Ще половина живе на мінімальну пенсію. За цей час дворічної боротьби за те, щоб усі наші ліквідатори одержали гроші, четверо людей померли. З Азаровим ми бачилися двічі. Останнього разу в серпні минулого року, він нам зі здивуванням: «Хлопці, а що, нічого не вирішили?» Ми кажемо: жодне питання не вирішили. Він: розходьтеся, все зробимо. Карпачова теж обіцяла. Теж — нічого.

Побачивши, як влада поводиться ми виходимо на акції протесту. Навіть ті, хто отримує пенсії виходить за товаришів, які такої пенсії не мають і не можуть встати з ліжка. Невже вони і ми, віддавши своє здоров'я, не заслужили на лікування? Чому ми боремося за визнання батальйону? Це пам'ять наша, наших товаришів, яка потрібна нашим дітям.

Записала Маша Міщенко

УНІАН в Google News