Наслідки бойових дій у Чернігові / фото УНІАН

"Бо можемо": як волонтери відновлюють знищені росіянами будинки в Чернігові

11:10, 24.03.2023
16 хв.

Гуртувати суспільство, а не плодити потерпілих – такий девіз у групи добровольців з Чернігова, які об’єднались в організацію "Бо можемо!". Вони допомагають відновлювати пошкоджені та знищені внаслідок бомбардувань окупантів будинки місцевих жителів, розповідають про власний досвід, пережитий під час вторгнення Росії та підіймають дух людям, які залишились без житла.

Торік, з 24 лютого і до початку квітня, Чернігів перебував у блокаді російських військ, зазнаючи постійних артилерійських обстрілів та авіаційних ударів. Найбільше від російських атак постраждали передмістя обласного центру, які опинилися фактично на лінії вогню, тут були серйозно пошкоджені цілі вулиці. Найближчі до міста села – Новоселівка, Старий Білоус, Киїнка, власне міські мікрорайони Бобровиця, Зарічне та інші мають сотні приватних будинків, знищених росіянами.

Однак замість руйнувань і спустошення, які були під час облоги, поступово приходять відновлення та надія. А творцями цих важливих змін стають звичайні чернігівці, які не можуть лишатися осторонь й активно працюють над відновленням пошкодженого та зруйнованого житла, а на питання: "Чому допомагаєте іншим?", відповідають – "Бо можемо!". Таку назву має й об’єднання добровольців, які розбирають завали, ремонтують пошкоджені дахи, відновлюють стіни, вікна, двері тощо. Серед засновників громадської організації – чернігівці Андрій Галюга, Валентин Бобир та Андрій Олексієнко.

"Ти розумієш, що не все втрачено": добровольці допомагають молодій мамі з сином

Будинок 26-річної чернігівки Марини Казанник розташований на Бобровиці. Молода жінка, яка сама виховує 5-річного сина Мирона, успадкувала житло від своєї бабусі. За півроку до війни розпочала там ремонт, що торік у лютому наближався до завершення. Але прийшла війна.

Відео дня
Чернігівки Марина Казанник сама виховує 5-річного сина Мирона / фото надані Мариною Казанник

Марина згадує, що війна застала їх із сином у Києві, де Мирону зробили операцію. 24 лютого вони дісталися Чернігова, але ледь не з першого дня їхній мікрорайон обстрілювали російські війська, які намагалися зайти в Чернігів. Перші чотири дні Марина з Мироном провели у підвалі.

"Деякий час після видалення аденоїдів у дитини ми залишалися у Києві, щоб обмежити спілкування. А коли повернулися, то опинилися в прохолодному підвалі з пилюкою та стресом. І син захворів, тому наступний тиждень, попри небезпеку через постійні обстріли, до підвалу вже не спускалися", - говорить Марина.

Але залишатися на Бобровиці ставало все більш небезпечно, тому вирішили тікати. Вона зазначає, що Мирон, попри вік, тримався дуже мужньо, і постійно її заспокоював, бо вона дуже нервувалася. Транспорт не знайшли, 50 км з дитиною долали самі: спочатку йшли ярами, виходячи з Чернігова, потім волонтери переправили човном через річку, далі хтось забрав дитину в авто на руки, а Марина їхала до села в причепі. Після всього пережитого хлопчик мав віддалені наслідки стресу під час обстрілів – руки пітніли й дитина тремтіла, наразі він відновився.

На початку квітня в мережі з’явилися відео вигляду мікрорайону Бобровиці після обстрілів, і Марина, яка постійно жила з надією, що її будинок вцілів, зрозуміла: жодних шансів немає.

Будинок родини не вцілів / фото надані Мариною Казанник

7 квітня вона повернулася до Чернігова і побачила замість свого будинку обгорілі стіни – у будівлю влучив снаряд. Сусідка їй сказала, що будинок горів останнім на вулиці – за кілька днів до відступу росіян з-під Чернігова. Молода жінка зізнається, що після цього часто приїздила в Чернігів, щоб "побути вдома" і поплакати на згарищі. Представники різних служб, які відвідували її двір, говорили, що потрібно все зносити і будувати з "нуля". Але вона не наважувалася – ніби щось тримало. Потім написала волонтерам.

Жінка побачила замість свого будинку обгорілі стіни / фото надані Мариною Казанник

Сама теж волонтерила в місті – ходила розбирати завали, пізніше – робити окопні свічки, плести маскувальні сітки. Марина зізнається, що залучення до цієї діяльності допомогло їй подолати депресивний стан, який вона мала після руйнування будинку.

Потім разом із Андрієм Галюгою вирішили розбирати і її будинок – розібрали завали, підготували все до будівництва. Одну стіну відновили, іншу укріпили, звели дах, встановили вінка, двері.

Зараз у будинку Марини проводяться вже внутрішні відновлювальні роботи. А поки вони з сином винаймають кімнату в гуртожитку. Іноді, як випадає нагода, Марина допомагає сусідам, які будуються з "нуля". Вона зізнається, що завдяки волонтерам змогла повернутися до життя, знайшла опору і віру в майбутнє.

Зараз у будинку Марини проводяться внутрішні відновлювальні роботи / фото надані Мариною Казанник

"Жодна валер’янка і психолог не допоможуть так, як хлопці (волонтери, – УНІАН). Вони приходять і роблять, а ти відчуваєш, що не все втрачено, і поступово повертаєшся до життя", - підкреслює вона.

"Не дозволили опустити руки": історія родини Осипенків, які вижили під час бомбардування

Світлана і Валентин Осипенки – теж жителі мікрорайону Бобровиця в Чернігові, одружені 20 років, мають дорослого сина-студента. До війни Світлана працювала економістом в одній з місцевих лікарень, чоловік – газозварювальником. Будинок отримали в подарунок від мами Світлани. Щоб покращити зручності, зробили до нього прибудову. Придбали автомобіль. Але усе це – і будинок, й авто родини Осипенків - торік у березні знищили росіяни.

До війни Світлана працювала економістом / фото надані Світланою Осипенко

Жінка пригадує, що через постійні обстріли ночували в підвалі. 15 березня після вечері збиралися знову спускатися у підвал. Але почалося бомбардування і вони не встигли. Літаки летіли доволі низько. Вони скинули неподалік мікрорайону три авіабомби, хоча тут не було ані військових об’єктів, ані військової техніки. Світлана прикрила собою свого похресника, її чоловік – їхнього сина. Вони з чоловіком зазнали серйозних поранень, а кум Сергій Гринько, який був поряд, загинув. Внаслідок авіаудару згоріли чотири будівлі, будинок їхньої родини зруйнувала ударна хвиля.

"Коли підняла голову, побачила, що будинків нема, все горить навкруги. Перша думка була: відбудуємося, головне, що живі. Потім нас відвезли до лікарні. Мене забрали в одну операційну, чоловіка – в іншу, я просила лікарів врятувати чоловіка, його стан був дуже тяжкий", - написала Світлана Осипенко на своїй сторінці у Facebook у річницю бомбардування.

Будинок родина отримала в подарунок від мами Світлани / фото надані Світланою Осипенко

Світлана з Валентином провели у лікарні тривалий час. Світлана – 3,5 місяці та перенесла три операції. Її чоловік – 7 місяців, йому лікарі провели п’ять оперативних втручань. Світлана спочатку пересувалася на милицях, але навіть у такому стані ходила розбирати завали, допомагала іншим. Там і познайомилася з Андрієм Галюгою. Її чоловік спочатку був у візку, зараз із милицями, але вже повернувся до роботи. Хоча вимушений був змінити рід занять – наразі працює за комп’ютером, оператором виробництва.

Будинок їхньої родини зруйнувала ударна хвиля від авіабомб / фото надані Світланою Осипенко

Світлана Осипенко розповідає, що влітку волонтери "Бо можемо!" більше допомагали самотнім літнім людям, прагнули першочергово розв’язати їхні проблеми. Вона, попри свій стан після серйозних травм, била цеглу, допомагала навантажувати.

"Я робила те, що могла, те, що було під силу. Чоловік ще був у лікарні, то вдень йшла до нього, а ввечері – до волонтерів", - говорить жінка.

Волонтери розібрали завали буквально за чотири дні / фото надані Світланою Осипенко

Жили із сином спочатку в знайомих, а коли сусіди виїхали до Польщі, то в їхньому будинку. Також Світлана волонтерила на складах міськради, де видавали будівельні матеріали для відновлення пошкоджених і зруйнованих будівель.

Наприкінці літа Андрій Галюга запропонував розібрати завали й на їхньому подвір’ї. Світлана пригадує, що була зневірена, адже все потрібно було вирішувати самій. Син якраз вступав до університету "Чернігівська політехніка".

Зараз триває відновлення будинку Осипенків / фото надані Світланою Осипенко

Але на початку вересня гуртом (працювали від 20 до 40 волонтерів) все зробили буквально за чотири дні. Зараз триває відновлення будинку Осипенків, щодня Світлана з сином працюють вже над опоряджувальними, внутрішніми роботами. Жінка зізнається, що зараз майстерно, не гірше чоловіків, прикручує гіпсокартон до стін. На відбудову родина використовує свої заощадження, для окремих робіт наймають спеціалістів. Волонтери допомогли зі встановленням вікон, дверей, утеплювачем, з міськради надали профнастил, цеглу та інші будматеріали, друзі родини придбали ліс для відбудови.

Уже цього року родина житиме в своєму будинку / фото надані Світланою Осипенко

Жінка всім вдячна за допомогу і підтримку, яка дозволяє відродитися і духовно, і фізично. 

"Я дякую волонтерам "Бо можемо!", що не дозволили опустити руки, допомогли десь словом, десь ділом. Вони – великі молодці!", - наголошує Світлана Осипенко.

Вона вірить, що вже цього року їхня родина житиме у своєму будинку.

"Мотивують небайдужі люди": співзасновник "Бо можемо!" про свою діяльність

Андрій Галюга народився в селі Верба на Чернігівщині. З юних років знайомий з сільською роботою – косив, орав, двоюрідні діди дали навички столяра, теслі, навчили будівельних робіт. Він зауважує, що в родині виховували за принципом: якщо можеш комусь допомогти, то допоможи. Тому завжди тягнувся до людей, які більше робили, аніж говорили. Ймовірно, саме це і стало підґрунтям нинішньої діяльності Андрія та створеного об’єднання добровольців "Бо можемо!".

Андрій Галюга створив об’єднання добровольців «Бо можемо!» / фото з Facebook Андрія Галюги

За фахом чоловік – інженер-енергетик, закінчив Чернігівський технологічний університет, увесь час працював за спеціальністю. До війни – начальник служби діагностики в одній з енергетичних компаній міста. Торік взимку він почав працювати на новій посаді, і не дуже переймався розмовами про ймовірний напад Росії.

"Я не вірив до останнього, що це можливо. Доки на власні очі не побачив залпи "Градів" по Чернігову", - зазначає Андрій.

Увесь час облоги залишався в місті, перші дні навіть ходив на роботу. Пізніше дружина з 8-річною донькою виїхали з Чернігова у більш безпечне місце, а він підключався до ліквідації наслідків обстрілів – відновлення електропостачання. Життя в облозі, за його словами, усіх зрівнювало, бо снаряди не обирали жертв за віком, статтю, освітою чи соціальним статусом. Всі були просто людьми, які виживали на війні.

Андрій зауважує, що після звільнення міста у нього з’явилося трохи вільного часу, який можна було витратити на відпочинок або на допомогу тим, хто сам собі допомогти був не спроможний. Чоловік спочатку розміщував оголошення про виконання робіт в квартирах і будинках на кшталт "чоловік на годину" – поставити вікна, відновити електрику тощо. Займався цим після роботи чи у вихідні.

"Мені ставало легше від того, що можу комусь допомогти. І я не концентрувався на негативі", - зазначає він.

Андрій увесь час облоги залишався в місті / фото з Facebook Андрія Галюги

Андрій пригадує, що одній із перших допоміг самотній жінці у сусідньому будинку, у якому під час обстрілів повилітали всі вікна. Він знайшов скло і засклив вікна. Далі вже традицією стало у вихідні їхати в якийсь з мікрорайонів Чернігова й відновлювати електропостачання у 3-4 квартирах. А потім побачив, що допомоги потребують дуже багато людей, і так само немало небайдужих, готових допомогти.

За його словами, одного дня почав розбирати завал будинку на вул. Ніни Сагайдак, але потім зрозумів, що самостійно буде це робити занадто довго. На другий день після Великодня розмістив повідомлення про необхідність провести толоку, щоб розібрати будинок. Серед тих, хто відгукнувся, були чернігівці Валентин Бобир та Андрій Олексієнко. Вони – фотографи, тож почали писати і розміщувати фото про необхідні роботи в соцмережах. Спочатку на об’єкти приходили двоє, четверо, шестеро людей, а потім 20-30. Почали працювати одночасно не на одному, а двох і більше будинках. Інструменти та візки на початку діяльності в когось позичали, а згодом з’явилися благодійники, які придбали інструменти, стали допомагати будівельними матеріалами тощо. Так і сформувалося об’єднання добровольців "Бо можемо!". Ідея назви належить Валентину Бобиру.

Волонтери прагнуть допомогти тим, хто не здається / фото зі сторінки «Бо можемо!» у Facebook

""Бо можемо!" – так можна і так має бути. Я б назвав цю рису людськість, не людяність, бо людяність – це про щось високе, а людськість – це те, що має бути в кожному з нас. Це просто характеристика людини", - філософськи розмірковує Андрій, який не вбачає у своїй діяльності чогось надзвичайного.

Він переконаний, що виховання відрізняє людину від нелюдів, "які здатні розстріляти беззбройного просто за слова "Слава Україні"".

Як пояснює співзасновник об’єднання, вони прагнуть допомогти тим, хто не здається, хто самостійно намагається щось зробити, а не займає позицію "жертви", чи "мені всі винні". Серед тих, хто волонтерить з "Бо можемо!", чимало людей мають проблеми з власним житлом, однак насамперед прагнуть допомогти іншим. Найчастіше волонтери самі шукають, кому допомогти.

"Гуртувати суспільство, а не плодити потерпілих", - говорить про мету своєї діяльності Андрій Галюга.

Галюга категорично проти соціальної реклами їхньої роботи / фото зі сторінки об’єднання «Бо можемо!» у Facebook

Він також переконаний, що час гуманітарної допомоги минув для Чернігова ще торік, коли запрацювали продуктові крамниці, це питання варто закрити.

"Гуманітарна допомога має бути надана вчасно. Якщо в людини немає будинку, то їй потрібен будинок. Якщо немає чим прогодувати сім’ю, то потрібні умови, де можна заробити", - вважає Галюга.

Він категорично проти соціальної реклами їхньої роботи, адже не бачить сенсу, коли хтось допомагає на дві гривні, а розповідає, що на мільйон. Тим часом, результати роботи добровольців є суттєвими – за час своєї діяльності відремонтували понад 100 дахів, розібрали завали теж понад 100 приватних будівель, вставили вікна у приблизно 200 будинках. У більшості випадків йдеться про допомогу з відновлення й умови, в яких можна жити, а не про те, "як було до війни".

Добровольці зосереджуються на середніх і тяжких пошкодженнях / фото зі сторінки об’єднання «Бо можемо!» у Facebook

Добровольці "Бо можемо!" зосереджуються на середніх і тяжких пошкодженнях. Андрій бачить проблему у тому, що майже ніхто з фондів та організацій не хоче займатися відновленням з "нуля". Тому в них є окремі спроби допомогти і з цим. Звісно, й господарі не залишаються осторонь.

За його оцінками, у передмістях Чернігова тотально зруйновано до 700 приватних будинків. Наразі відновлено мізерну кількість. Ще залишається значний обсяг робіт, але головним, з точки зору Андрія Галюги, має стати принцип – розібрати завали не задля того, щоб розібрати, а щоб будувати. І з цим поки проблематично. Працюють добровольці в селах поблизу Чернігова – Новоселівка, Киїнка, Старий Білоус, мікрорайонах міста Бобровиця, Масани, Зарічне тощо. Наймасовіша толока влітку зібрала 250 людей, у тому числі з громад Чернігівщини.

Андрій зізнається, що за майже рік діяльності зустрівся з багатьма людьми. Окремі історії чіпляють. Дідусь із села Трисвятська Слобода, який мав вік під 90 років, сам бив цеглу та "городив" кухню для дружини. Літній чоловік після втрати житла хотів звести рахунки з життям, а коли волонтери почали допомагати, то збадьорився і навіть почав запрошувати хлопців на пригощання. Інша історія двох літніх сестер із Кукушанки (частина мікрорайону Бобровиця), які жили в… курнику. Коли волонтери прийшли на допомогу, то теж не споглядали на роботу, а намагалися долучитися до неї. Були випадки, коли чернігівці спочатку ставилися з недовірою до волонтерів, а "потім запалювалася іскра і починали ворушитися, відбудовуватися, відновлюватися".

За час своєї діяльності волонтери відремонтували понад 100 дахів / фото зі сторінки об’єднання «Бо можемо!» у Facebook

Зараз "Бо можемо!" має намір розширити напрями своєї діяльності, зокрема, щодо виготовлення окопних свічок, маскувальних сіток, сухих продуктових наборів (супи, борщі) тощо.

Андрій Галюга зізнається, що продовжувати діяльність його найбільше мотивують небайдужі люди. І звісно, підтримка родини: "Якщо житимуть люди, небайдужі один до одного, небайдужі до свого міста, то їм ніхто не зможе втюхати щось міфічне й ефемерне, їх не куплять ковбасою за 2,20. Наявність таких людей мотивує".

Ірина Синельник

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся