Межа людяності. Вівчарка без намордника - привід для відмови в евакуації

Історія цієї людини вразила багатьох українців. Чоловік з Херсонщини втратив усе – дружина та 5-річна донька загинули від російської ракети, дім зруйнувала велика вода. Під час евакуації з небезпечних районів його не пустили в автобус – був з вівчаркою без намордника. І тоді Олександр пішки пішов до Одеси. УНІАН зустрівся з чоловіком, щоб розповісти його історію.

Дитину розірвало уламками

Кореспондент УНІАН домовився про зустріч у віддаленому густонаселеному мікрорайоні Одеси, адже Олександр погано знає місто і прийшов сюди без нічого – ні речей, ні грошей, тільки собака на повідці та стопка підмоклих документів... Чоловік і так не надто був налаштований давати інтерв’ю, й "тягнути його в люди" було просто безтактно.

Спочатку навіть було переживання, що його не вдасться розпізнати серед натовпу. Однак, як виявилося, даремно – невисокий худорлявий чоловік із пляшкою води та велика вівчарка на повідці вирізнялися у натовпі.

"Вітаю! Це моя Кара (показує на собаку, – УНІАН). Мені – 34 роки, моїй "дівчинці" – рік і два місяці. Давайте тепер без імен та прізвищ. Все вам розповім, але зніматися не буду – не хочу, щоби на вулиці мене впізнавали й починали жаліти", - пояснює хлопець.

На пропозицію щось поїсти, новий знайомий скромно опускає очі, трохи червоніє – видно, голодний, але йому незручно... Потім тихо просить купити шаурму, бажано без курки та гострого соусу, бо собаці таке не можна... Взявши фастфуд, він розгортає лаваш, дістає яловичину, частину овочів і… підносить собаці. Кара злизує частування і обережно сідає поруч із господарем. Сашко відкриває пляшку з водою, пропонує вівчарці попити й сам доїдає залишки шаурми. Водночас гладить собаку, заглядає їй в очі, щось шепоче, перевіряє нашийник. Переконавшись, що з нею все гаразд, починає свою розповідь.

Ще шестирічним Олександр став сиротою – мати померла, про батька не згадує. Був ще брат, але і його вже немає в живих. Родичів не знайшлося, і хлопчик ріс у інтернатському середовищі…

Дорослим зустрів своє кохання: йшов вулицею і побачив "русалку" – гарну дівчину з копицею дуже довгого волосся. Хлопця ніби струмом ударило: підкравшись ззаду, тицьнувся обличчям у її "шевелюру", чим страшенно налякав незнайомку. Але ця не зовсім проста зустріч закінчилася весіллям.

"Ми побралися, я мріяв про маленьку доньку. Навіть купив спеціальний календар та відзначав потрібні дні [овуляції]. І, знаєте, Бог почув: дав нам дитину. Чого я міг ще побажати? Все було для щастя. Навіть маленький бізнес – магазинчик, оформлений на дружину. Я працював зварювальником і освоїв ще чотири спеціальності – маляра-штукатура, столяра, токаря та слюсаря механоскладальних робіт", - розповів Олександр.

Але все зруйнувала російська ракета.

Біда сталася цьогоріч у квітні. Сашко був на роботі, коли зателефонувала дружина, сказавши, що вони з донькою прямують до супермаркету "АТБ". Це була їхня остання розмова. Через якийсь час з телефону дружини знову пролунав дзвінок – невідомий чоловік представився поліцейським і поставив купу запитань: "Ваше ім'я? Чи є дитина? Скільки їй років? Ви можете негайно приїхати?...".

Не розуміючи, що відбувається, Олександр покинув роботу і кинувся за адресою, яку назвали в поліції. Приїхавши на місце, побачив руїни, вирву в землі. Ще було багато людей, у тому числі у спецодязі, психологів. Виявилося, що внаслідок обстрілу тут загинули цивільні, але тіла вже забрали...

"Тоді й дізнався – мої дівчата до "АТБ" не доїхали. Донечку зрешетило уламками – майже розірвало навпіл. Кажуть, вона одразу померла – не мучилася... А дружина ще трохи жила, але до лікарні не дотягнула… Ще довго не міг повірити, що їх більше нема. Все чекав – ось відчиняться двері, і вони увійдуть", - каже Олександр крізь сльози.

"До автобусів з вівчаркою не можна"

Він відвертається, мабуть, незручно за сльози... Зате Кара дивиться прямо в очі якось не по-собачому – так, що стає ніяково. Сашко тріпає їй вухо, з долоні напуває водою і розповідає, що цю чистокровну німецьку вівчарку взяли з дружиною ще цуценям. Купили спеціально для доньки, яка й дала вірній подрузі таке незвичайне ім'я. Кару водили до професійного кінолога, навчали, зокрема, спілкуватися з дітьми. Як розповів чоловік, "малюки росли разом" і могутня Кара була не лише другом, а й захистом для дитини. Вони не розлучалися ні на хвилину.

"А після того, як трапилося лихо, Кара ні на крок не відходить уже від мене. Так було й 6 червня, коли після підриву Каховської греблі стався потоп. Тоді затопило Приозерне – наше село... Пам'ятаю, як вранці прокинувся, а води в хаті по кісточки… Побіг до сусідки, яка без чоловіка, одна виховує трьох дочок. Крикнув, щоби збиралися, допоміг евакуюватися – відправив їх у бік Білозерки. Повернувся додому, а вода вже по груди. Кинувся за документами, вони, промоклі, плавали по хаті…", - згадує Сашко.

Потім вони з Карою зустріли волонтерів на "бусі". Олександр просив, щоб їх вивезли у безпечне місце – вода все затопила, жити було ніде...

"А водій запитав, мовляв, чи є у собаки намордник? Який намордник? Його й не було ніколи – найдобріша тварина, обожнює дітей та постійно з людьми... Він говорив, що пустить мене без собаки! Ну, як вам пояснити: я раніше нікого ні про що не просив, а тут почав благати… Ну, не міг я залишити Кару, вона б точно загинула! Казав людині: "Намордник уже ніде не знайду, усі сусіди поїхали!". Але він: "Нізащо"", – констатує чоловік.

Тоді чоловік з вівчаркою самі вирушили у дорогу. Пішки – з Приозерного до Миколаєва. Йшли понад 12 годин. Увесь час Кара вела господаря, натягуючи повідець, ніби боялася, що сили залишать його і він не зможе рушити з місця. А Олександр намагався прикрити "подругу" від сонця – спека для собаки дуже небезпечна… Кілька разів вони зупинялися перепочити та йшли далі, нічого не ївши.

"Поїли, коли прийшли до Миколаєва. Пожалів один чоловік – купив воду та трохи їжі… У Миколаєві ми знайшли автовокзал. І просились до автобусів на Одесу. Але знову відмова: "З вівчаркою не можна", і все... При цьому я пояснював ситуацію: залишився ні з чим, собаку не кину, вона не кусається, ми можемо забитися в якомусь кутку і нікому не заважати... Навіть пропонував як плату вимити автобус. Реакції – нуль", - ділиться пережитим чоловік.

Перепочивши, вони знову вирушили в дорогу. Йшли майже три доби.

На запитання, чому йшли саме до Одеси, пояснює, що в одному з санаторіїв на Французькому бульварі вони раніше відпочивали родиною. Одеса сподобалася доньці. З того часу дитина весь час просилася назад. Ось він і хотів сюди – до міста, яке запам'яталося щастям.

"Мені пропонували залишити собаку"

Для жителя Херсонщини єдиним орієнтиром в Одесі був залізничний вокзал, але, коли вони з Карою прийшли, був пізній вечір – наближалася комендантська година. Поруч із вокзалом є сквер, в якому Сашко й вирішив пересидіти до ранку. Розуміючи, що дуже втомився і може просто заснути на лавці, він пристебнув повідець до своєї ноги. За його словами, так він робить часто, бо дуже боїться втратити собаку.

"Так, пристебнутими, ми й сиділи у сквері. І я таки "вирубався". Прийшов до тями, коли мене смикнула Кара. Бачу – жінка переді мною. Вирішивши, що я п'яний, розтормошила, мовляв, настав час йти додому, а то в поліцію заберуть. Пояснив їй, що прийшов із Херсона, йти просто нікуди і попросив нагодувати Кару...", - розповів Олександр.

Одеситка принесла їжі для обох. Підказала, що на вокзалі зранку чергують волонтери, які можуть допомогти. Саме так він і вирішив вчинити, адже вже розумів: без сторонньої допомоги просто не виживе. Вівчарку потрібно регулярно годувати, а у нього – ні грошей, ні житла, ні роботи.

Вже наступного дня, розшукуючи волонтерів, він поспілкувався із працівниками вокзалу, а ті сказали, мовляв, без тварини йому було б простіше. Іншими словами, краще її десь залишити...

"Залишити?!", - обличчя співрозмовника спотворюється судомою.

Через саму думку про розлучення з Карою чоловік шаленіє. Якби не ця тварина, він би давно наклав на себе руки. Це одразу зрозуміли і волонтери, які гідно оцінили взаємну відданість Саші та Кари.

Одного з них – психолога Тетяну – чоловік вважає своїм янголом-охоронцем. Жінка сама підійшла до нього на вокзалі. Потім, дізнавшись про долю "мандрівників", знайшла для них тимчасове житло – таке, щоб вони були вдвох. Інші волонтери привезли корм, нашийник та намордник для собаки, а також речі першої потреби для її власника.

Сашко зізнався, що після загибелі близьких страшенно сумує. Якщо вдень ще може відволіктися, то ночами від горя буквально божеволіє. Майже не спить, думає про дружину та доньку, дивиться на їхні фотографії в телефоні та згадує кожен щасливий момент із життя, яке вже не повернути.

УНІАН в Google News