"Зараз триває, як і хотів Путін, винищування еліти українського народу", - спецпризначинець Тарас Деяк

Командир підрозділу "Карпатська Січ" у складі Сил спеціальних операцій ЗСУ Тарас Деяк в інтерв’ю УНІАН розповів про свій досвід боїв за Бахмут, участь в операції з підриву управління ФСБ в Ростові, чому українська армія – найсильніша в світі та як покращити темпи мобілізації.

Тарасе, розкажіть, як виник підрозділ "Карпатська Січ"?  

В листопаді 2010 року ми з однодумцями 17-18 років, надихнувшись діяльністю наших предків-січовиків у 1938-1939-му, вирішили створити спортивно-патріотичну організацію "Карпатська Січ", хотіли об'єднати патріотично налаштовану молодь краю.

"Карпатська Січ" брала активну участь у Майдані, а після вторгнення Росії в Україну в 2014-му на східні рубежі нашої держави поїхали, в тому числі, й січовики з Закарпаття. Почали виконувати свої перші бойові задачі безпосередньо в Пісках, поблизу донецького аеропорту, як 5-те відділення 1-ї штурмової окремої роти ДУК "Правий сектор". Я був командиром. Було важко, було страшно, було багато незрозумілого. Бо, по суті, ми потрапили з вулиці в окопи, і хай після певних тренувань, але все ж – на війну, де стріляють і вбивають. Але ми пішли воювати, бо треба було комусь захищати країну.

Відтак були ротації, відпочинок, знову бої, страшні втрати друзів, побратимів, однодумців. Окремі бійці "Карпатської Січі" були серед "кіборгів", брали участь у спільних операціях з батальйонами "Айдар", "Донбас", "Азов" та іншими.

Зараз "Карпатська Січ" – це підрозділ Сил спеціальних операцій, у якому нараховуються дві тактичні групи спецназу і одна група мінометної батареї – всі закарпатці та франківчани. З лютого 2022 року ми різними групами воювали на Київщині, Луганщині, Херсонщині, з січня по травень 2023-го стояли в Бахмуті, на цьому напрямі залишаємося й зараз.

Кому підпорядковується "Карпатська Січ"? Хто вас споряджає, забезпечує?

По військовій вертикалі підпорядковуємось командувачу Сил спеціальних операцій ЗСУ. Держава допомагає в озброєнні, техніці, засобах ураження, значну підтримку маємо від Закарпатської ОВА, багато в чому завдячуємо волонтерам, різним фондам, рідним. А ще я приємно вражений тим, як нас підтримують діти, тільки уявіть: учні кількох шкіл Закарпаття провели низку патріотичних акцій і зібрали за останні місяці для нашого підрозділу понад 200 тисяч гривень!

Якщо обов’язки піхоти чи артилерії біль-менш зрозумілі загалу, то що входить до обов’язків ССО?   

Я би відповів так: коли на фронті спілкуюся з побратимами з інших підрозділів – піхотинцями, тероборонівцями, спецпризначенцями ГУР, – то розумію, що протягом останніх місяців, відколи триває контрнаступ, усі ми зайняті одним і тим самим: штурм – зачистка, штурм – зачистка, штурм – зачистка. Водночас, враховуючи, що спецпризначенці не є підрозділом лінійної оборони, нас завжди залучають у ті місця, де є проблема.

Наприклад, як я вже згадував, із січня й по кінець травня 2023-го "Карпатська Січ" стояла у Бахмуті. Як керівник підрозділу ССО я особисто двічі на день доповідав головнокомандувачу, де є проблема і де слід вживати певних заходів. Відповідно, отримуючи погодження, реагували: якщо на певній ділянці виникала потреба в підсиленні позицій, ми направлялись туди. Часом стояли на позиції разом із певним підрозділом до того моменту, поки не відбудеться ротація. Також спецпризначенці заводили "свіжі" сили на нові рубежі оборони, першими заходили в так звані "сірі" зони тощо.

Наскільки знаю, ви займалися й розвідкою?

Це взагалі окремий великий напрям діяльності ССО – розвідка й дорозвідка. Це було і є серед пріоритетів підрозділу. Наше завдання – знати передній край нашої оборони та передній край противника, а саме: де він, де його вогневі точки, де він накопичує сили і буде проводити певні дії, де зберігає техніку. Важливу роль в цьому питанні відіграє аеророзвідка, адже в нашому підрозділі є розвідувальні крила, дрони, які частково виконують функцію розвідки (частково ж і ми самі – на власні очі!), а також коригування далекобійної артилерії. Маємо бомбардувальники, FPV дрони-камікадзе, за допомогою яких б'ємо по живій силі противника, складах боєкомплектів, техніці тощо. 

Підсумовуючи, завдання підрозділу ССО "Карпатська Січ" - володіти реальною ситуацією, обстановкою всього сектора, який міг простягатися на відстань і до 10 кілометрів (і за день ми мали бути в кожній позиції).

Реальна ситуація – це буквально, скільки в якого воїна набоїв?    

І це також. Але насправді не уявляєте, як це важливо – володіти реальною ситуацією. Скажу так: я пішов на цей етап війни вже командиром, бо мав бойовий досвід з часів 2014-го, але я пам’ятаю себе, коли вперше потрапив на передову, коли отримав першу бойову задачу. Мені буквально сказали: ось окоп – сиди, ось там противник – стріляй. При цьому мені не пояснили, де мої сусіди, я не знав, що робити, якщо, не дай Боже, у нас будуть поранені чи вбиті, куди евакуюватись у разі потреби, не було як такого зв’язку… І я добре пригадую ті свої відчуття, коли зрозумів, що тут, на "нульовій" позиції, ми можемо вмерти і ніхто про це навіть не згадає! Тоді ж чітко усвідомив, що треба вчитись розбиратися в ситуації.   

Але вчитись самому – це одне, при цьому треба вчити й інших. Як командир, ставлю це у вершині кута. Ми зіштовхувались із ситуаціями, коли командири батальйонів не володіли реальною картиною, не знали, що в конкретного бійця на конкретній позиції, хай буде навіть так, як ви й питали: скільки у якого воїна набоїв. Тому одним із завдань січовиків було те, що я казав – побувати в кожній "точці", тобто в буквальному сенсі піти до кожного військовослужбовця на позиції, дізнатися його стан, настрій, запаси, пояснити, що де і як відбувається. Буквально на планшеті показувати: "Ось ти – тут, зліва стільки-то СП (спостережних пунктів), а справа – стільки, засоби та сили такі й такі". Це все і є в моєму понятті "володіти реальною ситуацією".

Вважаю, що треба завжди говорити бійцеві правду, бо коли він знає правду, то він впевненіший у собі, має кращий бойових дух. Причому ця правда має включати всю інформацію – і про сильні, і про слабкі сторони конкретної позиції.

І в тому числі, вочевидь, бійцеві слід мати інформацію про те, куди евакуюватися в разі відступу…

Це окрема важлива тема розмови. Це ми говоримо про планову запасну позицію. У тому ж таки Бахмуті ми, перш за все, в кожного командира питали, чи є в нього такі запасні позиції? Якщо, не дай Боже, ворожа артилерія розбиває бліндаж чи будівлю, куди військовослужбовці повинні відступати? Адже коли накриває вогнем, нерідко починається паніка, і якщо командир не скоординує, основні сили можуть відійти на кілометр чи й більше, окремі бійці можуть залишитися і не знати, в який бік рухатись. Так і відбуваються втрати. Саме з огляду на таке ми завжди просимо командування того чи іншого підрозділу, який у зоні нашої відповідальності: "Будуй другу лінію, будуй запасну позицію, щоб твій боєць знав, що в разі незрозумілої ситуації він відступив на ту запасну позицію, закріпився там і вижив, а вже потім або відновлював втрачену позицію або переплановував дії".

Хочете сказати, цьому не всі вчать? Тобто, в окремих підрозділах не все добре з планування, бракує взаємодії від командира до бійця?

Щодо взаємодії, то з нею справді біда, і з такими випадками ми часто зіштовхувалися. Тому своєю здачею вважали й те, щоб у нашій зоні відповідальності не тільки кожен командир та боєць, а й кожен підрозділ знав, де і хто стоїть, які в нього сили, можливості, а також, які в нього проблеми.

З цією метою постійно звертався до керівників суміжних підрозділів: діліться інформацією, ми маємо співпрацювати, бо на кого нам ще сподіватися, як не один на одного? Ситуації можуть бути різні, то хто врятує, як не свої ж?

Це прозвучало так, що мимоволі закралася думка: невже там, на передовій, відмовляли в допомозі?

Як вам сказати? Не про відмову як таку йдеться, а про недолугі команди, замовчування реального стану речей, приховування інформації, що в підсумку й призводить до біди. Багато чого розкажемо після нашої перемоги, але те, що іноді я був шокований з окремих рішень певних командирів, це правда.

Наприклад? Можемо щось озвучити?

Наприклад, якось зустріли підрозділ, який приступив до виконання завдань, а в хлопців по чотири магазини патронів на людину. І це в Бахмуті! Їм не сказали, де вони, хлопці ж думали, напевно, що їх вночі висадили десь у Дружківці. Вони не були готові морально й матеріально, вони були без рацій, без додаткового важкого озброєння (кулеметів, гранатометів, тепловізорів тощо), їх поставили лицем до лиця з ворогом в реальний бій. Коли ми це побачили й почули, я доповів "на гору" про ситуацію і попередив, що результат буде поганий. Так і вийшло. Невдовзі хлопці втратили вісім позицій, і коли один із суміжників нам по рації почав кричати, щоб наші припинили їм стріляти в спину, ми відповіли: "То вже не наші, а противник, ви в оточенні…".

А чому так вийшло? Бо командувач підрозділу не доповів, що в нього реальна проблема з забезпеченням, в нього бракує зв'язку, боєприпасів, морального духу. А чому не доповів? Боявся, що з нього погони полетять?

Слава Богу, в цьому підрозділі, про який згадую, недолугого командира швидко зняли, щодо нього почали перевірку. А підрозділу дали такого командира, за допомогою якого і боєприпаси в підрозділі з’явилися, і зброя нормальна, і моральний дух.

Тому я не втомлююся повторяти: на цій війні знання та володіння реальною ситуацією, а також обмін нею не тільки дають кращу ефективність, а й рятують життя.

Напрошується висновок, що командирів бракує? 

Бракує. При всій повазі до військових кафедр, але когось готують краще, когось гірше, хтось взагалі виявляється не готовим до війни…

Моя думка: якщо є бажання, то можна навчитись. Ми теж не народилися для війни, але кожного дня вчимося, тренуємося, читаємо, спілкуємося, думаємо, обговорюємо, де зробили помилку і чи можна б ту чи іншу операцію провести інакше. 

Вчимося воювати, щоб вижити, прожити і виграти цю війну.

"Карпатська Січ" разом з іншими підрозділами п’ять місяців обороняла Бахмут. Але чи справді такою необхідною була його оборона? Чи вартували ті зусилля, які поклала Україна в оборону міста, результату?

100% вартували. Враховуючи, що Бахмут не був готовий до оборони (хоча було зрозуміло з втратою Попасної, що це слід робити – будувати укріплення, окопи тощо), але місто виконало свою основну роль: в ньому ЗСУ перемололи і знищили штурмові загони елітних підрозділів ПВК "Вагнер", які справді були добре підготовленими та мотивованими противниками і діяли професійно.

Ви кажете про професійність ворога, отже, дарма їх час від часу висміювали в соцмережах.

Так, "вагнерівці" – сильний противник, не варто з них сміятися, наводити в приклад якогось "чмоню". Хоча поодинокі з них і були вдягнуті абияк і виглядали не дуже, та все ж переважна більшість мала добру форму, оснащення, зброю, добре володіла тактикою.

Коли ми двох "вагнерівців" узяли в полон, вони розповіли, що за два місяці війни їм обіцяли видати "білий" квиток. Відповідно, як вони самі зізнавались, "…ми боремося за свою свободу". Тож і мотивація у них була дієва.

Окремо скажу про ворожу артилерію: такої кількості мін, яка була у "Вагнера", я ще не бачив. І коли Пригожин кричав, що йому бракує боєприпасів, уже було очевидно, що це якась політична гра, адже "вагнерівська" артилерія не зупинялася ні вдень, ні вночі. А як темніло, то завжди в хід йшли фосфорні бомби, які спалюють будинки і все навколо. Вночі зазвичай місто просто палало.

Через те, що ворог просто стирав Бахмут з лиця землі, в ньому не було де тримати оборону. Тому, коли хтось каже, що треба було ще там стояти, я завжди відповідаю: ЗСУ не тікали з міста, ЗСУ позиційно планово відходили на більш укріплені позиції, зберігали людей і зброю, бо в зрівняному із землею місті нереально було б без втрат тримати оборону. 

Але повторю ще раз: Бахмут на всі 100% виконав свою функцію – перемолов вагому ворожу силу.

Яким було співвідношення втрат?

Можу назвати тільки ті цифри, які я бачив. З огляду на звітність частини наших підрозділів, які обороняли Бахмут: втрати противника були 1 до 7 на нашу користь.  

Розкажіть про "ростовську" операцію з підриву управління ФСБ, вона ж теж була спланована в Бахмуті?

Так. Ми часто планували диверсії. Не буду вдаватись у подробиці, але якось за допомогою дуже талановитих саперів замінували систему Javelin, причому зробили це так, щоб заряд здетонував при відкритті безпосередньо тубуса. Відтак Javelin із додатково встановленим GPS-трекером (поділились з СБУ) поклали в коробку, біля неї підготували кілька пляшок горілки, пива, накидали документів із печатками, розбитий ноубтук, облаштували все так, щоб був вигляд покинутого командного пункту, який нібито залишали поспіхом через наступ супротивника. Все це поклали в одній із будівель у Бахмуті, яку ось-ось мали захопити вороги. Вони й захопили.

Відверто, про той "подарунок" у вирі боїв ми й забули, аж якось, за кілька тижнів потому, мені зателефонував знайомий полковник СБУ і кричить в трубку: "Спрацювало!". Я одразу й не збагнув, про що мова. А коли він порадив глянути новини і підказав, що трекер з Javelin відстежили, тоді й виявилося, що йдеться про підрив будівлі управління ФСБ у Ростові-на-Дону. Росіяни тоді повідомили, що відбулося в них замикання електропроводки, внаслідок чого трапився вибух і ніби один чи двоє військових загинули. Ми ж розуміємо (і сподіваємось), що там, де Росія говорить про одного-двох, може бути більше. Але головне, що спрацювала наша "качка".

Про цю операцію написали звіт, бачив його й генерал Сирський, думаю, саме ця подія стала ключовою при ухваленні рішення про присвоєння нам із побратимом Анатолієм "Варваром" Тегзою нагороди від Залужного – "Золотого хреста головнокомандувача Збройних сил України". Жаль тільки, що "Варвар" – мій побратим-командир, з яким планували операцію – на Бахмутському напрямку загинув. Клопочемо тепер про присвоєння йому посмертно "Героя України"…

Бахмут все ще у ворога. Але Андріївка та Кліщіївка на півдні від міста - звільнені. Яке стратегічне значення це має? 

Українці на цих позиціях завдали втрати противнику, зайняли хороші позиції, але зараз ЗСУ треба рухатися далі, щоб зайняті стратегічні висоти, які наразі все ще частково окуповані росіянами.

З протилежного боку від Бахмута – село Берхівка, за нею на узвишші – Красна гора, яка теж є стратегічною висотою. До речі, брати такі позиції апріорі нелегко. Бійці "Карпатської Січі" зараз саме на цьому напрямі виконують бойові завдання.   

Так розумію, що ви зараз на відкритій території. Скажіть, де важче воювати: в населених пунктах чи "в полі"?

Зараз наші сили біля Берхівки, а це лісопосадки, простір, і тут набагато складніше воювати, ніж у місті. У прямому сенсі важко фізично, бо тут суцільні яри, перепади висот, їх нелегко проходити, будувати укріплення, складно будувати логістику…   

Ще й багато інформації про те, що ворог сильно окопався. Чи ви з цим зіштовхувалися? 

Ви навіть не уявляєте, як вони копають! Маленьку вирву з-під міни бачать, застрибують у неї і копають так, наче кроти! Якщо ми будуємо лінії окопів, то вони просто риють нори! Ідеш полем, а тут і там нори, і не знаєш, до якої наближатися, яка замінована, яка порожня, а в якій ворог зачаївся і відповз підземним тунелем… Часом по три гранати кинемо в таку нору, і навіть після цього ще думаємо, заходити чи ні.

Вороги копають, мінують все, що бачать, ховаються і підступно чекають. Розуміють, що тільки тоді кожен клаптик нашої землі буде звільнений, коли наша нога по ньому пройде. Багато хлопців підривається, на жаль…

На вашу думку, чи звільнимо Бахмут? Коли? 

Стратегічно я бачу це так: зараз краще рухатися на Берхівському напрямку аж до траси "Слов'янськ-Бахмут", захоплювати її та брати Красну гору, з якої можна буде перекрити північ Бахмута. Якщо з боку Кліщіївки так само будуть зайняті висоти, тоді можна буде зайти в місто. Вже після цього – рух у бік Соледара… Задум ми бачимо, але це на словах так просто, а реально це – тяжка праця.

Тарасе, ми з вами вже згадували про брак якісних кадрів у війську, і хоча цьому є об’єктивні причини, все ж хочеться почути вашу думку з приводу підготовки бійців за кордоном. Невдовзі зможемо говорити про якісне наповнення ЗСУ?

Я б не хотів, щоб мої слова сприймалися як суцільна критика, бо є прорахунки, є й успіхи, але основна проблема в тім, що ми не сильно готувалися до цієї війни. По суті, зараз ЗСУ виборюють час для нової української армії, яка вчиться на тренувальних базах Європи і, впевнений, принесе Україні перемогу.

Але я маю питання до формування нових батальйонів, полків: так, це будуть навчені фахівці на новій техніці, але здебільшого без бойового досвіду. Чи не краще б формувати нові підрозділи, приміром, 50 на 50 з професіоналів із сильних бригад та новачків? Бо якщо дивитися правді у вічі, то чому саме, крім нових технологій та нової зброї, можуть нас навчити європейські військові? Новій тактиці? А де вони воювали? Треба розуміти, що зараз саме українська армія найсильніша й найдосвідченіша у світі, бо має реальний бойовий досвід, ми могли би європейців більше навчити, при всій до них повазі!  

Вважаю, треба оснащувати західною зброєю і технікою реальні бойові бригади, які воюють з 2014-го, тоді ефекту буде більше. Можливо, вищому командуванню краще знати, я висловлюю свою думку.

Маємо проблеми з мобілізацією до війська. На вашу думку, справді нема кому воювати?  

Вважаю, держава мусить придумати хорошу пропаганду і заохочення, щоб люди не боялися тренуватися, вчитися військовій справі, а в майбутньому, щоб не боялися йти у військкомат. Адже захисники, які давно воюють, потребують перепочинку, а змінити їх нема кому, і це справді болісне питання.

Нещодавно в одній із шкіл на уроці мужності вчителька мене питає: "Скільки буде тривати війна, у нас уже сил немає…". Не хотілося при дітях казати, але моя перша думка була така: а в хлопців на передовій питають, чи мають вони сили? А ви знаєте, скільки українців воює? Мільйон? А де ще 10 мільйонів? Погоджуюсь, не всі можуть воювати морально, хтось утік за кордон, і мені їх шкода, але де інші? Чому нема заміни тим, хто вже півтора року в окопах?

Бачимо, як Київ, Одеса та інші міста гуляють по вечірках і привселюдно це виставляють. Я зараз дома на лікуванні й так само бачу, що потенціалу вистачає, але люди замість того, щоб використати час на підготовку до боротьби, думають, як тікати, ховатися чи робити собі третю групу інвалідності.

Але війна не скінчилася! Війна триває і вона буде стосуватися кожної української сім'ї, як би ми не хотіли інакше! Воювати будуть всі.

Як стимулювати цих людей іти вчитися для майбутнього захисту України?

На мою думку, люди не хочуть опановувати військових фах тому, що вони не знають, скільки часу будуть служити і де саме. 

Розшифрую позицію "скільки часу": сам військовослужбовець був би морально, можливо, більш ефективнішим і боєздатним, якби знав, наприклад, яким буде термін його служби і що він матиме після цього. Наприклад, нам би хотілося почути дату, коли буде демобілізація, адже вкрай потрібно дати відпочити хлопцям, які вже півтора року служать. І водночас хотілося б почути чітку позицію, що саме держава зможе запропонувати військовослужбовцям після офіційної демобілізації, за результатами якої вже сам військовий зможе обирати, як йому діяти далі: підписувати контракт (знову ж таки, на чіткий термін) чи йти на заслужений відпочинок. 

Друге – місце служби: невідомість щодо місця проходження служби лякає багатьох. Скільки ми чуємо такого, що чудовому програмісту дали до рук лопату, автомат і відправили в штурмовики замість того, щоб використовувати його знання та вміння там, де вони справді потрібні. І це в той час, коли в якомусь підрозділі вкрай бракує програміста, оператора дронів тощо.

Який вихід? Приміром, є ж чудова програма "Дія", якою захоплюються в усій Європі, чому б не використати її, чи не створити аналог для ТЦК з метою реєстрації вмінь чи навичок потенційних військовослужбовців? Як би це могло працювати, на мою думку: наприклад, хтось ховається, бо не знає, у який підрозділ потрапить, але зайшов у програму і побачив можливість мобілізації саме за обраним фахом в обраний підрозділ, то, можливо, і зацікавився б. Або ж зареєструвався для здобуття освіти за обраним військовим фахом (можуть бути для цього державні стимули), вивчився і пішов захищати країну вже підготовленим санінструктором чи оператором дрона, навідником чи штурмовиком. І служити за тим фахом, який до душі! Тоді ж і завдання будуть виконані якісніше!

Розуміння, скільки і ким служити, дасть упевненість у завтрашньому дні. Впевнений, це зніме певну напругу.

І ще: державі треба продумати варіант, як вербувати людей. Але пропаганда не має обмежуватися постами в соцмережах зі змалюванням красивих боїв та викриками "Ми – герої". Це все добре, але це все не так, треба чітко давати розуміти населенню: ще немає переможеньки! У нас триває війна, ми – країна, яка воює, це не треба забувати ні на мить і відповідно вести пропаганду.

До слова, а чи можна приєднатися до січовиків?

Чимало людей звертаються через соцмережі, питають, чи можна вступити до наших лав. Досі ми відмовляли, бо рухаємося своїм монолітним колективом. З іншого боку, важко брати на себе відповідальність за людей, але ми розуміємо, що війна надовго, тож, відповідно, доведеться розширятися. Гадаю, будемо відкривати певну рекрутингову систему, яка включатиме співбесіду, наші військові навчання і тільки після цього – призов. Людина, яка буде з нами, має бути ідейно підкована, духовита й підготована.

Чи можна війну з Росією називати священною для українців?

Ми її так і називаємо. В одному зі звернень перед важкою операцією у Бахмуті я сказав підрозділу, що у нас священна війна. Ми не воюємо за звання, зарплати чи якісь нагороди – ми розуміємо, що воюємо за майбутнє й існування нашої нації. Бо зараз реально триває, як і хотів Путін, винищування еліти українського народу, адже щодня гинуть командири батальйонів, лідери громадських думок, культурні діячі, патріоти, реально гине цвіт нації, відбувається геноцид українського народу!

Коли ворог ракетами вбиває цивільне населення, вбиває наших дітей – то що це, як не священна війна? І вона буде тривати до того часу, поки військово-політичне керівництво РФ не буде знищене й існуючий політичний режим не буде змінений.

Тарасе, скажіть, вам буває страшно?

Буває, бо війна – це страшно. Але ми, наше покоління, не хотіли воювати, не обирали цю долю – воювати. В 2014-му році я й уявити собі не міг, що колись служитиму в елітних військах і отримуватиму високі державні нагороди. Я не міг собі подумати, що ми дійдемо до такого рівня, що будемо планувати унікальні спецоперації, використовувати надсучасну техніку, виживати під артобстрілами… Але бажання, мотивація і розуміння того, що хто, як не ми, допомогли збудувати реально сильний підрозділ, який дає ефективний результат на війні проти серйозного противника.

Зараз ви на реабілітації після поранення вдома. Що болить, крім рани?

Нещирість. Брехня. Болить, що окремі чиновники, прикриваючись жовто-блакитними стягами, роблять селфі та розказують, як вони втомилися... 

Болить, коли бачу ставлення до родин полеглих військових. Мій двоюрідний брат пропав на війні й знаєте, як про це повідомили рідних? Поставили папірець в огорожу… Це так має родина отримувати таку страшну звістку? Не можна знайти когось у військовій формі, взяти психолога, посадити в машину, і приїхати до батьків зниклого? А потім рідні з тим папірцем ідуть в військкомат і щодня чують одне й те ж саме: "Завтра прийдіть, бо завтра прийомний день…". Це просто жах, невже ми не можемо по-людськи допомогти таким родинам?

Або ж уявіть іншу картину: роковини, лейтенант, купа нагород. Каже мати: "Знаєш, Тарасе, я йду з тією довідкою кудись, а мене не чують, я хочу спитати, як отримати ту пільгу, а переді мною закривають двері...". І мені соромно чути це, адже її загиблий син так любив цю державу!

Болить, коли некомпетентні люди сидять не на своїх місцях і не знають, що таке війна.

Поки не було війни, скільки було активістів? Де вони тепер? Хто на місці залишився, допоможіть людям. Як так?

Болить те, що кудись зникла, немає тієї єдності, яка була 24 лютого, бракує її катастрофічно!  

Маю велику надію, що Україна невдовзі переможе і ми зможемо це змінити.

Наталія Петерварі

Наталія Петерварі

УНІАН в Google News