Останній романтик? Президент Качинський та Україна

Останній романтик? Президент Качинський та Україна

Він продовжував традицію Пілсудського, Гєдройца та Мєрошевського, намагався не піддаватися польським екстремістам, наголошував, що Польща співпрацюватиме з кожним українським урядом

Президент Лех Качинський походив з родини незалежницьких традицій. Він також від кінця 70-х років був пов`язаний з демократичною опозицією – Комітетом Охорони Робітників, а пізніше «Солідарністю». Цей досвід вплинув на його політику щодо України. Качинський певною мірою продовжував традицію Пілсудського, Гєдройца та Мєрошевського. Хотів розвивати відносини Польщі з республіками колишнього Радянського Союзу – не лише із східними сусідами, але також з іншими державами регіону.

Він робив це будучи переконаним, що співпраця Польщі, України, Литви, Грузії та інших держав регіону є ключовою умовою зміцнення їх незалежності та позиції на міжнародній арені. На відміну від західноєвропейських і деяких польських політиків відкрито застерігав перед намаганнями Росії домінувати в регіоні. Незважаючи на це не мав сумнівів, аби поїхати туди 10 квітня 2010 року.

У 1989-2005 роках його політична діяльність сконцентровувалася на внутрішніх справах. У ключовому 1991-му році, коли розпався Радянський Союз, а Україна відновила незалежність, він працював міністром зі справ національної безпеки за президентства Леха Валенси. У 2004 році, будучи президентом Варшави, відвідав під час Помаранчевої революції Київ. Це стало символічним початком його української політики як майбутнього голови держави.

Качинський ще в день складення присяги 24 грудня 2005 року висловився за продовження "стратегічного союзу з Україною", підкреслюючи, що "він повинен набрати більш конкретних обрисів". Новий Президент, незважаючи на політичні різниці, які ділили його з попередником Олександром Кваснєвським, почав з ним співпрацювати в українському напрямку, оцінюючи його добрі знання про країну. Поміж лютим та березнем 2006 року Качинський відвідав Україну з першим офіційним візитом. За наступні кілька років провів більше десятка зустрічей з Президентом Ющенком.

Важливим елементом їхньої співпраці стало продовження процесу історичного єднання. У травні 2006 року обидва Президенти зустрілися у Павлокомі (Підкарпатське воєводство), де відкривали пам’ятник українцям, які в січні 1945 року загинули в цій місцевості з рук представників польського підпілля. У квітні 2007 року Качинський та Ющенко спільно віддали шану у Варшаві жертвам операції "Вісла" – українцям і лемкам, виселеним з південно-східних земель Польщі в 1947 році. У лютому 2009 року обидва Президенти взяли участь у заходах в Гуті Пєняцькій (Львівська область), де в 1944 році загинули польські мешканці.

Качинський намагався не піддаватися польським екстремістам, котрі не хотіли співпраці з Україною – у 2008 році відмовився від участі в заходах з нагоди Волинської трагедії, співорганізаторами якого в липні у Варшаві були кресові середовища.

З часом через зростаючі історичні контроверсії між обома країнами це було щораз складніше.

 

Незважаючи на очікування у вересні 2009 року не відвідав разом з Ющенком Сагринь (Любельське воєводство), мешканців якого знищили польські бойові організації. Він був дуже розчарований рішенням свого українського колеги надати звання Героя України Степану Бандері, який для багатьох поляків залишається символом трагедії на Волині в 1943-1944 роках.

Спільно з українськими партнерами Качинський намагався розвивати енергетичну співпрацю, котра, зокрема, дозволила би зменшити залежність від Росії. Під час першого свого візиту до Києва підписав спільно з Ющенком декларацію щодо розвитку співпраці в енергетичних справах. У документі визначено бажання модернізувати існуючу транзитну інфраструктуру та вивчити можливості нових шляхів поставок газу з Центральної Азії до Європи.

Там також підкреслено, що енергетична співпраця "є одним із пріоритетних компонентів стратегічного партнерства Польщі та України".

Качинський та Ющенко пробували також активувати проект "Одеса-Броди", який мав служити для поставки каспійської нафти на Західну Україну – а після його продовження – далі до Польщі.

Обидві держави діяли для активізації співпраці держав регіону в цій справі, яким сприяли енергетичні саміти, у котрих брали участь, серед інших, представники Польщі, України, а також Литви, Грузії, Азербайджану й котрі відбулися в 2007 році в Кракові та рік пізніше – у Києві.

Солідарність країн регіону найкраще було видно в серпні 2008 року, коли Качинський з Ющенком та представниками Балтійських держав однозначно підтримали президента Михаїла Саакашвілі під час російсько-грузинської війни.

Качинський однозначно підтримав прагнення України (чи щонайменше Президента Ющенка) вступити до НАТО та ЄС. На саміті в Бухаресті в квітні 2008 року рішуче домагався із представниками інших держав Східної Європи надання Україні Плану дій щодо членства в Альянсі. Цілі не вдалося досягнути, але тим не менше Північноатлантична рада визнала – хоча й без указання дати – що Україна та Грузія вступлять у майбутньому в НАТО.

В оточенні Леха Качинського – в канцелярії Президента та ще більше в партії "Право та справедливість", якої він був першим лідером, виросло щонайменше кілька політиків, які активно діяли для польсько-українського зближення та промоції інтересів України в світі.

Варто тут згадати Міхала Камінського (1972 року народження), автора резолюції Європейського парламенту в 2007 році, в якій євродепутати висловилися за надання Україні перспективи членства в Євросоюзі, чи Павла Коваля (1975 року народження), який добре знається на східній тематиці та в 2006–2007 роках був заступником міністра закордонних справ Польщі.

Президент Качинський неодноразово сперечався з нинішнім польським урядом щодо закордонної політики, у тому числі в справі стосунків з Україною. Видається, що він мав враження, що команда Дональда Туска не надає достатньої уваги для стосунків із східним сусідом. Водночас він умів сприймати добрі ініціативи, як запропонована Польщею в 2008 році та офіційно затверджена рік пізніше Євросоюзом програма "Східне партнерство", котра має на меті зближення до ЄС держав Східної Європи (в тому числі, України) та Південного Кавказу.

Українську політику Качинського нерідко критикували, закидаючи надто персоналізовані контакти з Ющенком. Президент Польщі, звичайно, волів би бачити у владі в Україні "команду реформ", тобто так звану Помаранчеву коаліцію. Водночас він підкреслював, що Польща буде співпрацювати з кожним українським урядом.

Вважалося, що його політика – у тому числі в українському контексті – є антиросійською, а його дії (в справах розширення НАТО, Євросоюзу, розвитку енергетичної співпраці і так далі) не приносять вимірних ефектів.

Це не змінює факту, що Качинський усе своє президентство був щиро прив`язаний до співпраці з Україною.

Він вважав розвиток політики в "південно-східному напрямку" (Україна, Грузія, Азербайджан) важливими здобутками Польщі після 2005 року. Для польського Президента добрі стосунки з Україною були цінними самими собою – у першу чергу з геополітичних причин та історичних зв`язків, котрі поєднують обидві держави.

Це відрізняло його від нинішнього польського уряду, який оцінює нинішні стосунки в інший спосіб – розуміє значення України, але вважає, що польсько-українська співпраця повинна ставити реалістичні цілі, котрі вписуються в основи закордонної політики та приносять конкретні результати.

Цю останню позицію один із польських публіцистів назвав "прагматизмом" протиставляючи його "романтизмові" Президента Качинського та його оточення. Власне таким був Лех Качинський – вірив у ідеали, у свої переконання; вірив теж в Україну та значення двосторонніх відносин, часто всупереч своїм політичним інтересам та очевидним фактам.

Анджей Шептицький, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету (для УНІАН)

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter