Тарас Прохасько: Сучасна Україна – продовження УРСР

Тарас Прохасько: Сучасна Україна – продовження УРСР

"Здається, я «зафіксувався» на перебуванні в матці, тому стараюся не драматизувати життєві події..." "Моя мрія – написати щось подібне на словник, у якому були би тільки словосполучення"...

1 листопада в УНІАН відбулася зустріч зі знаменитим українським письменником Тарасом Прохаськом. Вона була умовно присвячена річниці подій «Листопадового чину» 1 листопада 1918 року у Львові, коли українці захопили владу в Галичині та проголосили створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Тож першу частину свого виступу Прохасько присвятив темі трактування історії нашої країни. І був передбачувано критичним.

– Ми живемо у великій країні, в якій співіснують різні історичні досвіди, досвіди різних регіонів, котрі жили в різних державах. Але сьогодні досвід Західної України ігнорується, не враховується у загальноукраїнському шляху, з нього просто не користаються. Сучасна Україна – це продовження УРСР. Саме з УРСР виводить традиції й тяглість нинішній офіціоз. Натомість, те, що відбувалося в моїй частині країни, сприймається як щось ненормальне, вороже. Вважається, ніби ми повинні мати якісь комплекси вини за свою іншість. Таке враження, що ми мусимо пояснювати, виправдовуватися, доводити, що нам немає в чому каятися.

Письменник вважає, що хоч ЗУНР не зуміла вповні реалізуватися як держава, вона все одно стала яскравим епізодом загальноукраїнської історії, про неї треба пам’ятати.

Тут із Тарасом Прохаськом важко не погодитися. Коротка драматична історія ЗУНР була дійсно яскравою – чого тільки варті українсько-польські бої за Львів, що їх декотрі історики назвали «останньою романтичною війною», адже ворогуючі сторони буцімто припиняли вогонь, щоб пропустити трамвай, разом грілися біля вогнищ і дозволяли мирним мешканцям проводити своєрідні екскурсії на барикади та позиції артилеристів. Проте такі цікаві й часто неоднозначні, малодосліджені епізоди дуже мало проговорюються в нашому інформаційному просторі. Взяти хоча б питання єврейських погромів у захопленому поляками Львові. Мало що може сьогодні дізнатися широкий читач про державний устрій ЗУНР, її політичні сили, економічне й дипломатичне становище тощо.

– 24 серпня 1991 року стерло пам’ять про 1 листопада 1918 року. Про цей день і про ЗУНР згадують усе менше, навіть уже в адміністраціях західних областей, – сказав Прохасько. – А без знання про історію важко дивитись у майбутнє. Більше того, з нинішнім рівнем дискусій про історію, її розуміння нам в Україні не знайти порозуміння, ця тиха «громадянська війна» між людьми різної історичної пам’яті, різних переконань триватиме й далі.

На цьому «політико-історична» частина вечора закінчилася. Якщо розмовляв і відповідав на питання Тарас Прохасько стоячи, то для того, щоб почитати уривки зі своєї прози, він сів за стіл. Власне, сідав за читання власних творів він кілька разів. А гості УНІАН змогли почути епізоди різної тематики і стилістики. Від зворушливої притчової історії про жебрака, котрий просив у селян лише ягоди калини, а вони вже самі додавали йому до тих ягід хто що міг, і до «постмодерністського» кумедного переліку «провин», які могли бути інкриміновані будь-якій людині радянською владою.

– Моя мрія – написати щось подібне на словник, у якому були би тільки словосполучення, – загадково прорік Прохасько з приводу останнього уривка.

Любов до Києва і пори року

Також письменник розповів, що його дуже цікавлять пори року та їхня філософія і фенологія, наука про сезонність у природі. Принагідно він згадав деякі події з минулого, котрим теж можна приписати сезонний характер або які відбувались у таку саму пору.

– Мені згадалося, як я вперше жив у Києві довший час, так само, як тепер. Це було в 1990-му році, коли я брав участь у «Революції на граніті». Тоді я по-справжньому закохався в Київ, відчув його красу і навіть зрозумів доти неясний мені Стусів образ бузкових грон Софії. Справді, якщо дивитися на неї з-над Майдану Незалежності, вона така і є.

–  А ще в ці дні двадцять років тому народився мій син. Мені чомусь дуже хотілося, щоб він народився саме першого листопада. Але він, як типовий українець, народжувався дуже довго і народився о другій ночі, але вже другого числа…

Дуже смішною (у позитивному розумінні) вийшла історія пана Тараса щодо народження його першого сина. Виявляється, він  так хотів, щоб він народився першого листопада, що забрав свою дружину з роддому й відвіз у сад збирати яблука, горіхи,... аби лише родила першого, проте не вийшло.

Із залу запитали, де Прохасько черпає натхнення, коли все погано?

– Я не вважаю, що все погано. Зазвичай більш-менш позитивно сприймаю навколишній світ. Є така теорія, що світосприйняття людини великою мірою залежить від того, на якій стадії перед народженням вона «зафіксувалася» – чи на спокої, затишку перебування у матці, чи на передпологовій тривозі, чи не пологових муках, чи на катарсисі виходу на світ. Здається, я «зафіксувався» на перебуванні в матці, тому стараюся не драматизувати життєві події. Не нервуватися через майбутні проблеми, поки їх іще немає. Намагаюся нічого не боятися.

– А яка ваша філософія?

– У мене є хіба що така практична, аматорська філософія – «я думаю про те, що я думаю». Пригадую, як у моєму дитинстві дорослі досить презирливо вживали слово «фільозофія» на позначення чогось несуттєвого, абстрактно-непотрібного: «То життя, а то фільозофія». Мене це обурювало, я заперечував: «Але ж філософія – теж життя!», а вони тільки махали рукою: «А! Ще одна фільозофія!».

Навіщо писати

На запитання про ставлення до перекладів його творів іншими мовами, зокрема російською (цей переклад дістав у Росії дуже багато позитивних відгуків), Тарас Прохасько сказав, що повністю довіряє перекладачам.

– Адже ідеального перекладу все одно бути не може. Один і той самий текст різними мовами завжди звучатиме по-різному. Плюс іще особистісний вплив перекладача. Тому легше то все відпустити. Перекладачі самі краще розберуться, бо вони ліпше знають свої мови. Хоча, звісно, іноді буває кумедно читати ті переклади, наприклад, «Рекреації» Андруховича російською мене дуже звеселили. А взагалі, через багато років прочитаєш іноді свій текст, хоч переклад, хоч оригінал, і лякаєшся: який невдалий текст! Або навпаки, захоплюєшся: «Оце я утнув! Так файно написав! Тепер у мене так не вийде»… Мені насправді здається, що письменник має право говорити будь-що, бо він існує для того, щоб сказати несказане. Тому не дивуйтеся, якщо він щось ляпне. У тому, що говорить письменник, немає правди і неправди, це просто слова, їхня можливість. Тож, не варто обурюватись: «От, він хоче віддати Крим». Ні, письменник просто озвучив таку можливість. Крим же можна віддати? Можна! Інше питання, чи треба, але письменник лише сказав слова, котрі потенційно існують, але не були промовлені.

Останні слова Прохаська викликали довгу дискусію з однією з глядачок, яка мала доволі суворий вираз обличчя. Вона питала, навіщо тоді взагалі бути письменником, якщо лише проголошувати заради проголошення, всіляко стверджувала інше розуміння ролі і відповідальності літератора.

– Бо проголошувати треба, – м’яко відрізав Тарас Прохасько. – А моя мотивація, навіщо взагалі бути письменником – це фіксація. Я бачу багато речей, які минають і не лишають по собі сліду, й мені хочеться їх зафіксувати, зберегти.

Дискусія поступово затихла, а жінка з суворим поглядом навіть визнала, що їй дуже сподобався прочитаний епізод про жебрака і калину. А на останок Прохасько запевнив, що магічний реалізм – не зовсім літературний стиль, «ми всі живемо в магічному реалізмі, тобто не бачимо деяких схованих ланок логічного розвитку подій».

Як і всі інші зустрічі з цим письменником, вечір в УНІАН лишив по собі відчуття спокою і «присмак» м’якого шарму Тараса Прохаська, його своєрідного почуття гумору, доброти, позитиву, чогось навіть неземного...

Олег Коцарев

Фото УНІАН

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter