Українці на Роттердамському фестивалі: почин дорожчий за гроші

Українці на Роттердамському фестивалі: почин дорожчий за гроші

Вперше в конкурсній програмі бере участь український фільм «Las Meninas». 75% картини знято через дзеркала... Інтерв`ю з режисером фільму Ігорем Подольчаком та його дружиною Тамарою, за сумісництвом продюсером

У ці дні в Голландії закінчується 37-й Роттердамський міжнародний кінофестиваль, який уже ввійшов до історії вітчизняного кіно тим, що вперше в конкурсній програмі бере участь фільм українського режисера Ігоря Подольчака «Las Meninas». І не просто бере участь, а саме тут, на цьому фестивалі відбулася його світова прем`єра.

На зустріч з кореспондентом УНІАН Ігор прийшов разом з дружиною Тамарою, яка виступила в ролі асоційованого продюсера і супервайзера на знімальному майданчику.

Ігорю, розкажіть, будь ласка, як народилася ідея зняти кіно, і як Ви, художник, графік, взагалі зважилися на такий великий проект в абсолютно новому для Вас виді мистецтва?

Ігор: Як ви знаєте, я займався фотографією, живописом, графікою, багато виставлявся, зокрема, за кордоном. Але якоїсь миті просто зрозумів, що той інструментарій, який у мене був, художній, він вичерпався. І мені захотілося його розширити. А кіно – це саме той вид мистецтва, де всі можливості, весь інструментарій для художника - дуже широкий. Можна працювати акторами, камерою, світлом, звуком, режисурою, сценарієм і таке інше. Це, власне кажучи, і є основною передумовою того, що мені захотілося зайнятися кіно, а тільки захотілося, так негайно життя підкинуло ідею. Мій друг, невропатолог, розповів мені про дивну сім`ю, яка періодично у нього консультується. Ця сім`я живе на околиці Львова в такому дещо дивному будинку. Звичайно, те, що вийшло в кіно, вже не дуже співвідноситься з цією розповіддю, оскільки там ішлося про абсолютно конкретну ситуацію, а мені хотілося перетворити її на універсальну. І, відштовхуючись від цієї розповіді, я написав сценарій, а потім зняв кіно.

Напевно, не обійшлося без складнощів?

Ігор: Ну це як сказати. Технічно і технологічно – це був, справді, досить складний фільм. Сам процес зйомок був доволі складним, оскільки 70-75% фільму зняті через дзеркала, а це, звичайно ж, приносить додаткові труднощі, оскільки треба кудись ховати всю групу, кабелі, освітлення, щоб це все не віддзеркалювалось. А оскільки у нас на майданчику було не одне дзеркало, через яке ми знімали, а багато дзеркальних площин, то це було неабияк складно технічно заховати. Решта всіх складнощів – це, скоріше, творчі складнощі, які здаються мені абсолютно нормальними і навіть приємними.

Взагалі самі зйомки забрали місяць. Чотири знімальні дні ми присвятили екстер`єрним зйомкам у Пуші-Водиці, а решту - в павільйоні. Будували декорації, до речі, всі декорації були збудовані спеціально для фільму, і це теж один з складних моментів. В першу чергу, для групи, тому що протягом місяця щодня по 12 годин (а стільки триває знімальна зміна) з одним вихідним на тиждень проводити в одному приміщенні - дуже складно психологічно.

Тамара: Складно було мені (посміхається). Адже люди деякі як думають: «А, ось прийшла дружина на майданчик тут, почала командувати». Ну а я ж, звичайно, маю в усе вникати, за всім стежити просто черкез роботу, яка на мене була покладена. І потім... режисер на майданчику – Бог, і часто я не могла підійти до нього і щось сказати. А бувало, що бачиш якісь помилки, які він не бачить, тому що зараз дивиться зовсім в інший бік, але які потім буде неможливо виправити – ось у цьому складність. Мені треба було якось так вивернутися, тихенько шепнути, якось смикнути, якось наполягти, якимось чином це виправити. Доходило, звичайно, до скандалів: і вдома, і на майданчику. Було таке, що просто виганяв з майданчика (сміється). Ну а потім ще і півночі розбори: хто був правий, хто був неправий, чому це так, чому це не так.

До розлучення скандали не доходили?

Тамара: До розлучення ні, але до того, що я виїду, - доходили, думала: «Кину все і поїду, порайся сам» (сміється). Знаєте, яке в мене прізвисько було на майданчику? Берія.

А чому?

Ігор: Тамара відповідала за художньо-постановочну частину, а це такий великий комплекс роботи, зокрема спілкування з постановниками, які це все будують, тобто з кінобудівельниками, а це своя специфіка, їх треба тримати в рамках, їх треба примушувати, їх треба ганяти, треба за всім стежити. Це така робота, що вимагає певного складу характеру, який у Тамари і є.

Тамара: Розумієте, якщо щось не готове - робота затримується, а гроші йдуть, тому все повинно бути чітко. У нас була ситуація: завтра - перший день зйомок, а майданчик не готовий. Вранці о 8 годині починається зйомка. Цілу ніч сиділа на майданчику, всіх шикувала, до ранку майданчик був готовий.

Тамаро, оскільки для Вас це теж був перший досвід роботи в кіно, як би Ви його оцінили?

Тамара: Так, для мене це теж був перший досвід, і я думаю, що я впоралася. Зазвичай, будь-яка ситуація, будь-який певний проект, а ми багато проектів робили, вони кожен дають свій досвід і його завжди можна перевести на подальші проекти. І нині я дуже задоволена, що картина тут, у Роттердамі.

Ігорю, у Вашому фільмі велика частина акторів не є професіоналами (наприклад, відомий журналіст Микола Вересень). Це була свідома установка – відмовитися від роботи з професійними артистами?

Ігор: Ні, тут не було якогось спеціального рішення – просто так склався кастинг. Я проводив відбір, і у мене не було якихось преференцій, але так просто склалося. Я дію, виходячи із специфіки сценарію, і мені набагато важливіша відповідність актора персонажеві, ніж, як це часто буває, коли робиться ставка на актора, що дає можливість потім окупати фільм: люди ходять на акторів тощо. Але я поки що намагаюся триматися в більш такому художньому, так би мовити, руслі: нехай актор буде невідомий або взагалі непрофесійний актор, але якась максимальна відповідність персонажеві й моєму розумінню персонажа буде присутня.

Ну і знову ж, оскільки фільм достатньо складний психологічно, у мене один актор і одна актриса, яких я спочатку планував знімати і які чудово розуміли, які емоції їм потрібно зіграти, просто відмовилися. Розумієте, людина яка віддається роботі, вона настільки переносить усе на себе, що потім складно вийти. Ось один актор запитав у мене: добре, місяць зйомки, а скільки мені потім треба буде часу на реабілітацію? Непрофесійному акторові було набагато простіше в цьому фільмі.

У Вашому фільмі знімаються двоє дітей: хлопчик і дівчинка.  Зазвичай кажуть, що з дітьми завжди складно працювати...

Ігор: Мені пощастило, я працював з такою кінематографічною сім`єю – чудова сім`я, в якій 8 дітей, і там повний набір дітей для кіно: у перший знімальний день у них народилася восьма дитина. Тобто від зовсім маленького - до 14 років. Крім того, вони цілком досвідчені, бо часто знімаються у рекламі, і вони вже професіонали, вони знають специфіку, чудово витримують всі тяготи знімального процесу. А це складно, іноді почати знімальний день о 6 ранку і закінчити об 11 вечора, тим більше для дитини 7-8 років, та навіть і для дівчинки дванадцяти років – це досить складна робота. Але вони чудово з нею впоралися.

Тут, у Роттердамі, вже чути доволі багато висловів критиків про Ваш фільм, а як би Ви самі схарактеризували його в трьох словах або в трьох реченнях?

Ігор: Універсальний, складний, глибокий, якщо в трьох словах. Універсальний – у сенсі ситуації, яку я змальовую, складний – за конструкцією побудови фільму, а глибокий – щодо відчуттів, які я хотів в ньому висловити.

Ігорю, що Ви відчули, коли одержали запрошення на Роттердамський фестиваль?

Ігор: Що я відчув? Відчуття щастя, тому що, справді, Роттердамський фестиваль - один з найвпливовіших і особливо для такого роду фільмів як мій.

Ви спеціально добирали фестиваль для свого фільму?

Ігор: У певному розуміннні ми орієнтувалися на Роттердамський фестиваль, хоча спочатку планували раніше закінчити кіно і спробувати подати заявку на Венеціанський кінофестиваль, але просто не вклалися за часом, і так, абсолютно органічно, вийшов Роттердам. Після Роттердаму в нас вже є низка пропозицій і на інші фестивалі, частину пропозицій ми одержали вже тут, у Голландії. Знаєте, так влаштовано, що, якщо фільм вже пройшов відбір Роттердамського фестивалю, то багато фестивалів майже автоматично запрошують. Зараз трохи відійдемо від Роттердама і дооформимо нашу фестивальну програму. Ми вже відіслали наш матеріал на «Трайбек» – це такий відомий американський кінофестиваль у Нью-Йорку, думаю, найближчим часом дізнаємося результат.

Наскільки великий інтерес до фільму Ви відчуваєте тут, на фестивалі, адже, напевно є якісь об`єктивні критерії, за якимиможна визначити: подобається чи не подобається робота глядачам?

Ігор: Так, звичайно. Знаєте, коли на публічних показах зала заповнена, мінімум, на чотири п`ятих – це показник, особливо при тій щільності програми і кількості подій, які тут відбуваються. При цьому тільки 10%-15% йдуть з фільму. І це цілком природно, коли люди йдуть з фільму, і я усвідомлюю, що не всім цей фільм може подобатися, оскільки він такий... дивний. Але, коли йде так мало людей – це показник того, що фільм цікавий глядачам. Крім того, після показу тут відбувається дискусія з глядачами, і коли ще половина присутніх залишається для участі в дискусії – мені здається, це достатньо високий інтерес.

І які питання, переважно, ставлять люди?

Ігор: Різні, але, переважно, дуже смислові. Тобто люди розуміють фільм, розуміють досить глибоко, і хочуть ще глибше в ньому розібратися.

Чи є режисер, чия думка була б для Вас не тільки цікавою, а й важливою?

Ігор: Взагалі, чужа думка цікава. А чия важлива. Ну, якби Джоел та Ітан Коени щось сказали про фільм, мені було б це дуже важливо і цікаво. Хоча, у будь-якому разі, моїм найголовнішим критиком, напевно, залишається Тамара.

Тамара: Так, але, мабуть, я і найбільший шанувальник. Тому і критик. Оскільки я завжди хочу, не для себе, звісно, а для нього хочу, щоб це завжди було краще, щоб не закралася ніяка помилочка, ніяке нерозуміння. Ну й, можливо, не знайдеться другої такої людини, яка скаже це відверто і тицьне пальцем.

А Ви вже готуєтеся знімати новий фільм?

Ігор: Так, у мене вже практично готовий сценарій, він базується на повісті відомого польського письменника Вітольда Гомбровича «Космос». Якщо все складеться фінансово вдало, оскільки кіно завжди і дуже сильно залежить від грошей, я сподіваюся, що навесні ми почнемо підготовку до виробництва, а оскільки вся дія фільму відбувається влітку, то нам вдасться влітку і зняти його. Цей фільм, я сподіваюся, буде трохи більш комерційним, але не за рахунок художності, звичайно. Оскільки мій перший фільм взагалі не наративний, тобто, по суті, там просто відсутня історія, яка безпосередньо розповідається у фільмі. У наступному ж фільмі все-таки буде історія і навіть частково детективна або напівдетективна. Можливо, ми зніматимемо його разом з польськими колегами, оскільки йдеться про матеріал польського письменника. Поки що, це все в стадії попередніх переговорів і накреслень.

До речі, про гроші. Наскільки складно було знайти гроші на Ваш перший фільм і яким є бюджет «Менін»?

Ігор: Ну-у-у, гроші завжди складно шукати, хоча, в даному разі, мені було простіше, бо переважно вкладався я в цей фільм, а лопомагали мені друзі. Я поки що не став би називати загальнйи бюджет фільму, бо він ще не закінчений остаточно, і, я содіваюся, ми ще зможемо отримати державну допомогу від Міністерства культури на завершальну фазу пост-продакшена, створення копій, приведення в різні типи форматів: цифрова проекція, виведення на плівку, а з цим пов’язане уточнення кольорокорекції тощо... Крім того, деякі речі просто не піддаються підрахункам. Наприклад, декілька організацій допомогли нам знайти справжню антикварну обстановку для зйомок абсолютно безкоштовно. Якби ми орендували всі ці антикварні меблі, то це коштувало б десятки тисяч доларів.

А коли Ваш фільм зможуть побачити українці?

Ігор: Думаю, якщо все складеться добре, то десь наприкінці весни ми проведемо в Києві національну прем`єру. Звичайно, складно говорити про те, який може бути прокат, тому що я розумію, що фільм для прокатників не дуже зручний, і чи буде хтось його показувати, поки що сказати складно.

Ігорю, кіно – це надовго для Вас?

Ігор: У зв`язку з тим, що я вже кілька разів міняв жанри, в яких я працював, я думаю, що кіно, - це не останній вид мистецтва, яким я займаюся, оскільки для мене особисто дуже важливо – розвиватися. І розвиваєшся – це, коли дерешся на гору. І коли видираєшся до якогось певного рівня, перед тобою відкривається плато і встає питання: чи то ти зараз просто підеш цим плато і почнеш сам себе відтворювати, повторювати, чи то ти знову знайдеш якусь гору і почнеш дертися. Ось мені більше цікавий процес вилізання на гору, ніж приємне проходження по плато. Але з кіно я ще остаточно не розібрався. А далі – життя покаже.

Розмовляв Сергій Воропаєв

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter