Колекціонери Харкова марять музеями

Колекціонери Харкова марять музеями

Столиця Слобожанщини не має жодної приватної виставки. Експозиція Художнього музею вміщує лише 14 % своїх фондів. Проблему могли б розв’язувати приватні колекції. Проте влада Харкова не може  знайти  для них бодай одне приміщення...

Магія давніх речей

У Харкові – «колекціонерний» бум. Люди збирають все – картини, монети, поштові листівки, зброю, Георгієвські хрести, старі фотографії, фарфорові статуетки і навіть фантики від цукерок. У Харкові – «колекціонерний» бум. Люди збирають все – картини, монети, поштові листівки, зброю, Георгієвські хрести, старі фотографії, фарфорові статуетки і навіть фантики від цукерок. Давнина манить, розчулює до сліз, спустошує гаманці і засмоктує, як фатальна трясовина.  Невинне хобі з часом навіть для дуже успішної в миру людини може стати справою всього життя, потіснивши решту її  інтересів. Нерідко зібрання таких колекціонерів  настільки  ідейно і тематично виважені, що за історичною і культурною цінністю можуть сміливо конкурувати з експозиціями діючих музеїв. Саме тому на зміну «колекціонерному» буму у Харкові вже готовий прийти бум музейний. Бракує лише такої  дрібниці, як дах та стіни, що гарантували б раритетам надійну охорону, постійну прописку  у місті і вільний доступ для огляду.

Спадок невизнаних геніїв

Років тридцять тому доктор технічних наук Ілля Лучковський  вирішив зібрати власну колекцію живопису і зіткнувся з досить парадоксальним фактом - переважна більшість картин в асортименті  комісійних магазинів Харкова була відвертою підробкою. Тоді він розпрощався з надією придбати справжню класику, пішов приватним шляхом і зрештою зробив  для себе дивовижне  відкриття. Виявляється, у майстернях художників, приватних колекціях, а то й десь на горищах можна було знайти чимало унікальних полотен, які не мали жодного шансу вписатися в офіційні рамки соцреалізму. Їх не купували музеї, перед ними були зачинені двері мистецьких виставок. Це, скажімо, сьогодні на Заході Роберта Фалька (учня Коровіна і Сєрова, що входив до відомої московської групи «Бубновий валет») називають видатним майстром, «який об’єднав у своїй творчості шляхи російського модернізму та авангарду». На престижних мистецьких аукціонах його картини тепер вважаються рідкісними, тому коштують дуже дорого. У радянські ж часи «філософ живопису», «предтеча неофіційного мистецтва», що все своє життя шукав глибинну суть речей, змушений був задовольнитися роллю «натхненника тихої мистецької опозиції». У колекції ж Лучковського є одразу дві його роботи – «Чоловічий пляж. Гурзуф» і «Поселення на Україні». Фахівці припускають, що остання картина у 1908 році була написана під враженням від поїздок до слобідського Лебедина, де Фальк познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною Купріною.

До речі, завдяки їй та її друзям Ілля Лучковський зміг поповнити свою колекцію роботами інших відомих «бубновалетців» - Купріна та Рождественського, після чого творчість художників  цієї групи авангардистів стала для нього предметом особливого інтересу. Тепер у зібранні харків’янина є роботи фактично всіх новаторів з вищезгаданої бунтівної когорти, а також  картини інших митців, які творили у першій половині минулого століття і були викинуті  радянською цензурою на задвірки мистецького процесу. Картини цих художників у кращому випадку перекочували за кордон або до приватних колекцій, у гіршому – загинули десь у підвалах. Тому сьогодні у Харкові  збереглися  в основному ті полотна «знехтуваних» системою майстрів, які встиг придбати саме пан Лучковський. Тепер його зібрання, що нараховує понад тисячу картин, є найбільш повною колекцією робіт художників першої половини минулого століття. Найвідоміший харківський колекціонер зберіг для міста фактично цілий пласт  культури, який міг би канути в Лету під тиском ідеологічних метаморфоз і політичної заангажованості блюстителів радянської моралі.

Взагалі причин не потрапити до реєстру офіційно визнаних «бонз» на той час було більше, ніж досить. Скажімо, картинам Зінаїди Серебрякової не знайшлося місця у Художньому музеї лише тому, що мистецтвознавці не змогли підібрати для її робіт зал. Народилася і тривалий час працювала художниця у селищі Нескучному під Харковом, але потім емігрувала до Франції. То ж складна дилема – до  якого відділу помістити «не нашу» в ідеологічному сенсі  людину, так і залишилася не розв’язаною.

І з «бубновалетців» живим Ілля Лучковський застав лише Германа Федорова. На прохання колекціонера показати свої роботи, вже 90-річний чоловік дістав з-під дивана геть почорніле полотно, полив на нього з чайника водою і після того, як на вимитій плямі проступила фарба, захоплено вигукнув: «О! Ця робота була на першій виставці «Бубнового валету».  Останню, як відомо,  організували в Москві у 1910 році представники ранньої течії  авангарду, кинувши виклик консервативному напрямку російського мистецтва.

Віддам справу життя у надійні руки

Будь-яка картина із колекції Іллі Лучковського  сьогодні може вирішити не одну його фінансову проблему. Зібранням харків’янина не раз цікавилися  «музейники» Москви, де зараз вітчизняний авангард в особливій ціні. Але він категорично відмовляється дробити свою унікальну, цілісну  колекцію, оскільки  переконаний, що вона повинна стати надбанням саме його рідного міста. До того ж колекцію, яку з радістю прийняв би будь-який художній музей Європи за великі гроші, Лучковський готовий просто подарувати. Але за умови, що Харків знайде під його проект окреме приміщення, відкривши перший у місті державний чи муніципальний музей приватних колекцій. Поповнити його експозицію своїми картинами дали згоду ще одинадцять харків’ян. Більше того, за словами засновника галереї «Вітальня на Дворянській» Людмили Рубаненко, яка опікується цією справою, на сьогодні вже розроблено статут майбутнього мистецького закладу. З його проектом наразі познайомилися члени комісії міськради з культури і доручили аналогічному управлінню мерії підготувати і винести це питання на сесію міськради. Але оскільки пошук приміщення так нічим і не завершився, депутати статут і досі не розглянули.

Принаймні, так ситуація виглядає зараз. А взагалі подарувати Харкову свої картини пан Лучковський намагається вже добрих двадцять років. Харків дар не приймає, незалежно від того, хто стоїть біля його керма. Власне, з батьками міста завжди трапляється приблизно одна і таж історія. Спочатку вони довго і нудно просто «в’їжджають» у тему (для наглядної доказовості ентузіасти справи влаштовують, як правило не одну виставку картин Лучковського), а коли вже нарешті проймаються важливістю ідеї, на їхнє місце приходить хтось інший. Найбільший прорив стався  позаминулого року, коли на організацію музею вдалося вибити у міському бюджеті  320 тисяч гривень. Але оскільки ця подія співпала з черговою зміною влади, гроші так і залишилися невикористаними. «Тепер, - говорить пані Рубаненко, - ми боремося за бюджет наступного року».

На її думку, справа стоїть на місці через неправильно обрану послідовність вирішення цієї проблеми. Управлінці говорять, що спочатку треба знайти приміщення для музею, а вже потім визначатися з дозволом на його створення.  Але Людмила  Рубаненко дотримується якраз протилежної думки. Добре знаючи управлінську кухню (сама тривалий час працювала у міськвиконкомі, вона переконана – як тільки чиновники отримають на руки відповідне рішення, пристойний будинок для мистецького закладу знайдеться набагато швидше. Поки що ж свою колекцію  Ілля Лучковський передав на зберігання до сховища Художнього музею.  Його квартира вже замала для такої кількості полотен та й сам колекціонер свідомий того, що володіє багатством, яке не може належати тільки йому.

Військовий проект художника

Момент істини, коли необхідно визначитися з подальшою долею свого зібрання,  неминуче настає у житті кожного колекціонера. Причому за якоюсь дивною традицією їм фактично ніколи не вдається знайти послідовників своєї справи серед членів власних родин. Тобто бажаючі розпродати «історію» по частинах звичайно є. А охочих зберегти і продовжити пошук – одиниці. Харківський збирач і продавець предметів давнини Євген (своє прізвище назвати він відмовився) говорить, що колекціонери, аби не дробити цілісну підбірку (на пошук  складових нерідко витрачаються роки), віддають її за досить символічну суму  побратимам по «цеху». Напевно саме тому власники великих колекцій доволі часто приймають рішення про передачу своїх зібрань музеям в обмін на скромне місце в історії. І оскільки мистецькі заклади через брак коштів досить рідко поповнюють свої фонди, подібні дарунки долі приймаються ними з великою вдячністю. За словами Людмили Рубаненко, в Європі не було жодного випадку, коли б місто чи музей проігнорували жертовний порух душі збирача давнини. Українських же чиновників, на думку ще одного харківського колекціонера Дмитра Дідоренка, подібні клопоти просто дратують. По-перше, до кінця не виписаний механізм передачі приватних колекцій у державну власність. А по-друге, все, що не приносить особистих дивідендів, управлінців,як правило, не цікавить в принципі. Зрештою, особняк у центральній частині міста можливо тому і не знаходиться для музею так довго, що потенційно може бути переданий комусь за дуже прибутковою схемою. Віддалена перспектива, а тим більше загальні інтереси міської громади для чиновника невиправдане дивацтво.

Колекціонери ж не бояться бути диваками, тому нерідко предметом їхньої цікавості стають речі, які гідно можуть бути оцінені лише через багато років. Ті ж авангардисти із зібрання Лучковського на пост-радянському просторі стали зрозумілими тільки недавно. А, скажімо, колекція армійської  атрибутики часів першої світової війни Дмитра Дідоренка з ідеологічно «неправильною» для нинішньої України  назвою «Історія російської армії», напевно, отримає визнання і поготів нескоро.

Але справжні колекціонери такою дрібницею як невідповідність запитам часу, переймаються рідко. А все тому, що знайдені і придбані ними раритети збагачують духовно та інформаційно перш за все їх самих. Поки Ілля Лучковський збирав свою колекцію, він став краєзнавцем, дослідником  біографій художників, неперевершеним знавцем живопису і автором графічних, поп-артівських композицій. Для відомого ж харківського художника Дмитра Дідоренка, який шістнадцять років тому  повністю втратив зір, історичні пам’ятки столітньої давності – щось на зразок машини часу. «Я беру до рук листівку, фотографію або, наприклад, польову обстріляну кружку, - говорить він, - і ці предмети відкривають мені дорогу у минуле. Сьогодні мій інформаційний голод вгамовують в основному дві речі – подорожі світом і експонати військової колекції».  

Під враженням від останньої Дмитро вже створив «армійську» серію картин і тепер готується до чергової персональної виставки. Його художню експозицію доповнюватимуть стенди, на яких автор розмістить предмети власної  колекції. У різножанрового коктейлю - конкретне візуальне призначення. «Єдине чого я прагну, - говорить художник, - так це проілюструвати відому істину: поки там, на горі, політики вирішують свої парчово-золоті справи, внизу посеред крові, вошей та пацюків помирають прості люди. І якщо провести паралель з теперішньою ситуацією у нашій країні, то за великим рахунком особливо нічого  не змінилося».

У колекції Дмитра Дідоренка є, на перший погляд, абсолютно звичайне фото російського солдата – втомлений погляд, грубі ботинки, обвітрена папаха. Словом, справжній трудівник фронту, який фактично не вилазить з окопів, розтрачаючи власне життя на вдоволення примх незговірливих імператорів. А на звороті – напис його, скоріш за все, вже немолодої доньки: «Рідненький мій таточку, де ти, мій любий. Як же мені тяжко без тебе». Напевно їй здається, що коли б батько повернувся з війни, її б доля склалася зовсім по-іншому. Тому музей, де б світова бойня фігурувала у якості однієї великої людської трагедії, з часом напевно таки з’явиться у Харкові. Незважаючи на сумнівну з ідеологічної точки зору назву.

Музеїв багато не буває

Двісті три роки тому Василь Каразін, долаючи на санях мороз та віхолу, привіз із Санкт-Петербурга цінну графічну колекцію, яку придбав за власний кошт для щойно створеного харківського університету у Фрідріха Аделунга – біографа, видавця, вихователя синів Олександра I. Колекція вміщувала оригінали видатних майстрів західноєвропейського мистецтва ХVI-XVIII і згодом стала основою для заснування у місті Художнього музею. Пізніше його фонди поповнили 543 живописних полотен із зібрання видавця часопису «Молодик» Івана Бецького, більше 3 тисяч полотен, акварелей, малюнків та гравюр, подарованих мистецтвознавцем Аркадієм Алфьоровим, колекція фарфорової пластики Катерини Шпектор.

Цей перелік можна продовжувати і далі (традиції меценатства у Харкові досить міцні), але головне сьогодні полягає в іншому. За словами директора Художнього музею Валентини Мизгіної,  сьогодні цей мистецький заклад в рамках постійно діючої експозиції може розмістити у кращому випадку  14 відсотків власних фондів. Решта шедеврів роками чекає виходу на люди, оскільки  демонструють їх  виключно у порядку черги. Багато років поспіль один з найстаріших музеїв України домагається переїзду до більш просторого особняка, але чиновники за якоюсь непереборною традицією ігнорують цю проблему.

А між тим вже готовий з’явитися у місті не лише музей приватних колекцій, а й історії фотографії. У Харкові творила не одна плеяда напрочуд талановитих фотохудожників (у тому числі і піонерів - першопрохідців), роботи яких отримали визнання на багатьох міжнародних виставках. Ентузіасти, що зібрали колекцію для майбутнього мистецького закладу і готові зайнятися його створенням, у місті є. Але знову ж таки немає приміщення.

Насправді дивна склалася ситуація. Одні харків’яни заради духовного росту рідного міста готові пожертвувати власним статком, що збирався нерідко ціною неабияких фінансових жертв.  Інші не спроможні прийняти готове, хоча подібний клопіт безпосередньо входить до переліку їхніх службових обов’язків. До речі, приватні колекції, за словами фахівців, - справжня знахідка для музейної справи, оскільки їхні власники у тематичний підбір раритетів вкладають не лише кошти та власний інтелект,  а й часточку власної душі.

Лариса САЛІМОНОВИЧ.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter