Львівський футбольний клуб боротиметься за кубок Польщі?

Власники ФК «Шахтар» знову кажуть про проведення спільних турнірів українського та російського футболу... Чому в сусідніх державах футбольні клуби ведуть досить скромний спосіб життя, зате рівень життя незрівнянно вищий, ніж у нас?..

Власники ФК «Шахтар» знову кажуть про проведення спільних турнірів українського та російського футболу... Чому в сусідніх державах футбольні клуби ведуть досить скромний спосіб існування, зате рівень життя незрівнянно вищий, ніж у нас?..

Днями власники футбольного клубу «Шахтар» у черговий раз оприлюднили свої ідеїщодо проведення спільних турнірів (чи об’єднання) українського і російського футболу.

Роблять вони це не вперше, пам’ятаємо відповідні заяви Ахметова й Луческу, зроблені протягом останніх років, що викликали чималий резонанс.

Свого часу і я як людина, небайдужа до футболу загалом, і до футболу на українських теренах особливо, додав і свій голос до тієї дискусії (див. «Навіщо Ахметову слава вмерлого футболу?»).

Відтоді ситуація мало змінилася: журналісти пописують, читачі почитують, а власники «Шахтаря» гнуть своєї, мовляв, ну не може український футбол розвиватися, мати перспективу без “об’єднання з російським”.

Як на мене, їхня позиція міцно ґрунтується на відомому твердженні товариша Леніна: «При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единения о ней не может быть и речи».

Той відмовляв українцям у праві на самовизначення, а нинішні футбольні функціонери, виходить, відмовляють нам у праві мати своє власне футбольне господарство, порядкувати в ньому. Пролетарський вождь і сучасні магнати-капіталісти солідарні у своєму неприйнятті українськості. Крайнощі зійшлися на нашому футбольному полі.

Аргументація відносно того, що лише в разі об’єднання будуть у нас рейтинги, будуть глядачі, – видається, м’яко кажучи, непереконливою. Адже нині український футбол – і на рівні національної збірної, і клубів – посідає цілком пристойні місця в рейтингах ФІФА й УЄФА. Кожному грамотному вболівальнику відомо, що в актуальній таблиці коефіцієнтів УЄФА за підсумками сезонів 2006–2011 років Україна випереджає Росію (34,966 – 6 місце і 34,207 – 7 місце, відповідно), попереду лише країни «великої п’ятірки»: Англія, Іспанія, Німеччина, Італія, Франція. Звичайно, ситуація з рейтингами змінюватиметься, але ж факт є фактом: український футбол, принаймні клубний, нині на піднесенні, розвивається по висхідній і став дохідним бізнесом.

За даними дослідження Сергія Коритова (Чемпионат.ру), який провів порівняльний аналіз популярності чемпіонатів двох сусідніх країн, «за абсолютними значеннями російська Прем`єр-ліга масштабніша – її загальна аудиторія (близько 15 млн. чол.) удвічі перевищує українську. Окрім цього, ТБ-аудиторія центральних матчів турніру в Росії в середньому становить понад 7 млн., а в Україні – менше як 3,5 млн. глядачів. Але треба врахувати, що населення РФ утричі більше від населення сусіда, а за всіма відносними показниками популярності український чемпіонат перевершує російську першість. Частково й тому що в Україні 67% населення проживає в регіонах, представлених клубами в елітній лізі національного чемпіонату, тоді як у Росії аналогічна кількість жителів дорівнює 34%. Загальна аудиторія Прем`єра-ліги України сягає 17% громадян країни, старших від 10 років, а в Росії цей показник – 12%», – пише автор.

Отже, у телевізійному просторі український футбол є цілком конкурентоспроможним продуктом, привабливим для рекламодавців.

Ложкою дьогтю в усій цій ситуації можна назвати низьку відвідуваність уболівальників на стадіонах України – у середньому 11 тис. на матчах Прем’єр-ліги (за результатами минулого сезону найбільше глядачів збирав «Шахтар» – у середньому 20254, найменше «Кривбас» – 4838).

Підкреслимо тут, що ця проблема є цілком притаманною і нашим північним сусідам. Наприклад, у 2008 році, незважаючи на вдалий виступ збірної Росії на чемпіонаті Європи, відвідуваність матчів Прем’єр-ліги становила в середньому 12914 глядачів, а навесні 2009 року – 12580. За результатами чемпіонату 2009 року найвищий показник відвідуваності має «Спартак» – у середньому 21341, «Зеніт» – 18163, найгірший у «Сатурна» – 7713.

Робити висновок, що просте арифметичне складання кількості вболівальників автоматично подвоїть цифри і на матчі між українськими та російськими клубами ходитимуть удвічі більше народу, ніж на ігри національних чемпіонатів, – означає видавати бажане за дійсне. Ще можна припустити зростання інтересу на рівні матчів наших «Шахтаря», «Динамо», «Металіста» та їхніх – «Зеніту», ЦСКА. Ну, додамо сюди «Спартак» як одвічний подразник українського вболівальницького серця. Усе... Решта команд даватимуть такий самий касовий збір, як і нині.

Для прикладу, рік тому київське «Динамо» приймало в Лізі чемпіонів російського чемпіона «Рубін» з Казані, і що? – аж 15 тисяч прийшло подивитися на це диво (динамівський стадіон налічує 16,8 тисячі місць). У матчі-відповіді в Казані на стадіон прийшло 23 тисячі за наявності 28 тисяч місць.

Для розігріву глядацького інтересу, звичайно, можна вигадати чимало «заманух»: від запрошення безпосередньо на трибуни дівчат з помпонами – черлідерів і до змагання – хто з уболівальників швидше пробіжить стометрівку, не розливши кухоль пива, або влаштовувати для них катання на «Мазератті» тих футболістів, котрі показали найменшу кількість ТТД у грі.

З більш дієвих акцій – улаштування «махачів» між фанами, що додасть перцю спортивному протистоянню, з відповідними розбираннями на рівні поважних чиновників, створенням спільних комісій, наглядових рад тощо.

Утім, якщо без жартів, певен, що всілякі адміністративні заходи навряд чи можуть привести глядача на наші стадіони.

Треба визнати, що, по-перше, футбол уже давно не є монопольним володарем народних дум. Старше покоління заморочене проблемами банального виживання, кар’єрного зростання, хтось потрапив у тенета шопінгоманії, ну а молодь має великий вибір для проведення свого дозвілля. І просте двогодинне стирчання на стадіоні не є в її очах найбільш привабливим засобом, ну хіба що тут можна дати волю стадним інстинктам, відчути себе захищеним у зграї. Ті ж дві години, проведені підлітком у Інтернеті або наодинці з доступною особою протилежної статі, принесуть йому незрівнянно більший обсяг інформації чи емоцій.

По-друге, не секрет, що бюджети наших футбольних клубів аж ніяк не залежать від кількості глядачів. Якщо в регіоні завівся олігарх, то після придбання банку, телеканалу (газети) і будівельної компанії він обов’язково накине оком на місцевий футбол, незважаючи на те, чи ходить публіка на стадіон чи не ходить. Навряд чи керуватиметься якимись філантропічними резонами, бажаннями оздоровити молодь, а просто розглядатиме сферу спорту як бізнес-проект, як певний статусний рівень.

В Україні, як і в Росії, навколофутбольний бізнес є досить прибутковим, тут обертаються, причому досить далеко від ока фіскальних органів, мільйонні кошти. Головний податковий міліціонер Шейбут констатує, що багато футболістів. ховаючись від податків, мудрують, купують квартири в офшорній зоні, у тому ж Монако, прописуються там і там же сплачують податки по мінімуму. Причому це лише одна з форм ухиляння від податків, каже він.

Які ще форми приховування доходів практикуються в навколофутбольному бізнесі, які фінансові потоки тут перетікають з однієї труби в іншу, пересічний громадянин може лише здогадуватися.

Та звернімо увагу ще на один аспект проблеми: футбольні клуби в нас мають бюджети в десятки мільйонів, платять провідним гравцям-легіонерам до 100 тисяч доларів щомісяця, і водночас в Україні рівень середньої зарплати штатного працівника є одним з найнижчих у Європі (відповідно, різко заниженою є частка зарплати в собівартості продукту). Іншими словами, на футбол гроші знаходяться, на гідну оплату праці звичайної людини чи пенсію – немає.

За даними Держкомстату, станом на 1 червня обсяг невиплачених зарплат сягнув 1,887 млрд. грн. (зростання з початку року – на 28,1 %), а найбільші розміри зафіксовані, іронія долі, у нашій футбольній столиці: Донецькій області – 362,5 млн. грн., у Луганській – 171, 8 млн., Харківській – 167, 8 млн. У тому ж Донецьку, за свідченням міського голови Лук’янченка, борги з зарплати «періодично коливаються від 30 до 45 млн. грн.».

Звичайно, якщо олігарх хоче вкладати власні кошти у футбольний клуб, купити пару «латиносів» чи – його справа.

Але наскільки моральним є утримувати потужні професійні спортивні клуби, накачувати їх легіонерами в такій соціально неблагополучній країні, як наша, та ще й при цьому робити футбол знаряддям політиканства? Узагалі наскільки багатим може бути футбол у бідній країні? Чому в сусідніх постсоціалістичних державах, де футбол, люблять не менше нашого, футбольні клуби ведуть досить скромний спосіб життя, зате рівень життя незрівнянно вищий, ніж у нас?

Якби я отримав переконливі відповіді на ці питання, то, може б, і зацікавився перспективами участі львівського клубу в розіграші Кубку Польщі.

Адже за логікою керівництва «Шахтаря», яке прагне вмонтувати своє дитя в “більш просунуту”, на їхню думку, інфраструктуру однієї сусідньої держави, так само можуть вчинити й керівники якогось галицького чи волинського футбольного клубу, зголосившись грати в турнірах сусідньої їм Польщі.

Олег Савицький

УНІАН в Google News