Як зробити краще, щоб не вийшло як завжди?

Усі представники вітчизняного політикуму, безумовно, „хочуть як краще” для України... Президент, Юля, донецькі, Литвин... Може, вони нарешті придумають кардинально новий стратегічний сценарій?..

Хто ж не знає продовження загальновідомого афоризму! Так само, як за багато років посол Росії Віктор Черномирдін став невід’ємним атрибутом політичного та економічного буття України, його „мулька” „хотіли, як краще, а вийшло, як завжди” з нелегкої руки славного своєю неповторною елоквенцією екс-прем’єра РФ стала незмінним принципом життя та діяльності української еліти.

Адже сьогодні всі представники „топу” вітчизняного політикуму, безумовно, „хочуть як краще” для України. От, скажімо, Юлія Володимирівна зі своєю гордою комісарсько-месіанською поставою і невідпорною косою явно плекає щонайщиріші наміри навчити нарешті українців бути щасливими. Тільки вона знає, як це зробити якісно і неймовірно швидко. Рік – і всі призовники з жахливих лап старшин та прапорщиків потрапляють у ніжні обійми люблячих матусь. Два роки – і всі спалені інфляцією ощадвклади радянських часів за помахом чарівної палички знову опиняються у кишенях постраждалих українців. Ну, і ще ціла низка чудес такого ж казкового штибу: чудеса конституційні, демографічні, антикорупційні, транзитні і навіть, пардон, енергоефективні. Усього – сакральна дюжина. А для того, щоб ця чарівна казка, відповідно до відомої агітаційної пісні 30-х років минулого сторіччя, стала бувальщиною, необхідно й достатньо вдруге призначити Юлію Володимирівну прем’єр-міністром. І все буде тіп-топ, Україну прорве дванадцятикратно – і процент жирів у молоці зросте до неймовірної висоти.

Господи, як хочеться вірити у чудо! А невблаганний Віктор Степанович нав’язливо бубонить десь у підсвідомості „хотіли як краще...” Либонь, знову спроби „реприватизації”, ручного управління економікою, м’які, але рішучі голоси „недоумкуватих” лібералів із Заходу, яким не до тями, що вбити дракона можна лише тоді, коли станеш драконищем і відростиш собі удвічі більше зубастих голів. „Криворіжсталь” від індусів переходить до малайців – аби, як то кажуть, свіжа копійка. Потім „бензинова”, „м’ясна”, „цукрова” кризи (ясна річ, організовані запроданцями-олігархами). Щоправда, на ковзанах покататися новий-старий уряд Тимошенко може не встигнути, до зими ще дожити потрібно. Але нічого, на те є скейт-борди й ролики.

Потім вервечкою слідують одна за одною інформаційні спецоперації „син Бога-12”, „дружина Бога”, „брат Бога”, „дочка Бога”, „онучка Бога” і „бджілка Бога”. На телеекран виходить Зінченко, обтрушуючи нафталін з парадного костюма. За ним бовваніють, чекаючи своєї черги Томенко та Турчинов. Змінюється набір „любих друзів”, але незмінною залишається вбивчо-викривальна риторика. Нічого особистого, просто помаранчевий Болівар не винесе двох.

Знову гнів „гаранта”, нічна нарада на дачі Юлії Володимирівни. Вона проривається до кабінету на Банковій і, охоплена надзвичайно сильним почуттям дежавю, ніжно бере Віктора Андрійовича за руку. А у двері традиційно „весь у сльозах і соплях” влітає головний на даний момент „любий друзь” (хто там зайняв місце Петі?)...

А хіба не хоче Віктор Андрійович як краще для „своєї нації” і „маленьких українців”? Щиросердо прагне. Без жартів. І на всі сто впевнений, що задля світлого майбутнього всі українці мають вчинити згідно з заповітом Великого Кобзаря – „Обнімітеся, брати мої, молю вас, благаю!” – та слоганом його друга Панька Куліша – „До гурту, паненята з мужичатами!” Тобто багатий має допомогти бідному, український вовк – виплюнути українське ягнятко, а єнакіївський шахтар – поєднатися в єдиному патріотичному пориві з закарпатським вівчарем. Про все це має бути докладно розписано в пухлому Універсалі національної єдності-2, під яким кровію своєю повинні розписатися всі ключові політики незалежної України. От тільки поєднаються в кращому разі єнакіївський рекетир із закарпатським контрабандистом.

Бо потім усе вийде, як завжди. Як тільки політична пилюка трохи уляжеться, на Універсал донецькі хлопці наплюють, знову почнуть чинити експансію: приватизувати за копійки підприємства, рейдерствувати, шантажувати „клятих бандер” референдумами про мову й НАТО, совати шалені „бабки” депутатам з інших фракцій, конституційну більшість збирати. Президент обурюватиметься такою ницістю своїх союзників і відстрілюватиметься войовничими указами.

І річ не в тім, що „регіонали” не хочуть як краще. Вони дуже хочуть. Для них слова „стабільність”, „передбачуваність” і „зростання” – не пустий звук. Це запорука успішного розвитку їхнього велетенського бізнесу. Вони щиро впевнені, що саме через розвиток цього напівфабрикатного або й відверто сировинного бізнесу буде принесено „мир і благоденствіє” для цієї країни. Але де рефлекси первісні подівати – „зірвати, ухопити й побігти”? Шапку, акції, землю... Інстинкти сидять надто глибоко і надто міцно. І ніякі IPO та Лондонські біржі їх не витравлять.

Либонь, Володимир Литвин теж хоче як краще для України. І дуже мріє розіграти свою позолочену акцію (його невеличка фракція буде потрібною великим гравцям для результативних голосувань). От візьмуть та оберуть спікером цього „нейтрального миротворця”. Ну, щоб було краще Україні. Але ж, як завжди, демократи і недемократи поперемінно почнуть „валити” одне одному голосування, блокувати трибуну, ламати мікрофони, кидатися предметами. Обіллятий водою Литвин, тримаючись за голову, знову скиглитиме „Мені болить Україна!”

Господи, невже всі сценарії ведуть по якомусь зачарованому колу? „Хотіли як краще, а вийшло як завжди”. Може, нарешті найкращі уми й найвпливовіші політики України зберуться всі разом і придумають кардинально новий стратегічний сценарій? Але ж і вони, блін, хотітимуть як краще...

Микола Писарчук

УНІАН в Google News