Володимир Мула: "Матеріал для фільму "Юкі" ми шукали два роки" / фото Facebook Володимир Мула

Режисер фільму "Юкі" Володимир Мула: Ми показали, що українці – не нація, яка тільки страждає і просить фінансової допомоги. Нам є, чим пишатися

18:35, 11 грудня 2020
17 хв. 4686 Інтерв'ю

Режисер фільму "Юкі" Володимир Мула в ексклюзивному інтерв’ю УНІАН розповів, як збирав матеріал для свого фільму, що стало запорукою успіху документальної картини у прокаті та який квест довелося пройти, щоб записати відео з Вейном Грецкі.

Другий тиждень в українських кінотеатрах демонструється документальний фільм «Юкі. Історія перемог вільних українців», який отримує багато схвальних відгуків як від кінокритиків, так і від глядачів. Це історія про нащадків українських емігрантів, які стали світовими зірками хокею та отримали престижний Кубок Стенлі. В ексклюзивному інтерв’ю УНІАН режисер стрічки Володимир Мула розповів про процес роботи над картиною, чому вона знімалася цілих три роки, та чого не вистачає українському кінематографу.

Розкажіть, будь ласка, як взагалі у ваше життя прийшло кіно? Адже університет ви закінчували з технічної спеціальності, а потім працювали журналістом.

Я працював на телебаченні і мав дуже багато відряджень у різні країни. І так трапилося, що під час одного з відряджень у Сполучені Штати я накопичив дуже багато відеоматеріалу про українців у США. Приїхавши назад, я зробив цикл відеорепортажів на 50 серій про українців, про американців, про їхнє ставлення до України.

Цей цикл дуже добре пішов. І я замислився над тим, аби зробити кіно і об’єднати усі ці історії в один відеофайл. Так вийшов фільм «Американська мрія». Ми показали його у двох кінотеатрах - в Києві та у Львові. Несподівано обидва покази пройшли з аншлагом. Тоді прозвучала думка про те, чому ми обрали для фільму пересічних людей, які не так багато досягли в Америці, й сюди повертатись не планують. Мовляв, може краще зняти щось про тих українців, які багато чого досягли там. Це був показник того, що люди такі історії хочуть почути.

Тож я взяв з собою оператора, і ми поїхали з ним знімати кіно вже про відомих у своїй сфері українців. Це не були українці рівня Міли Куніс, які на слуху у всіх, - ми обрали тих, хто досяг чогось у своєму виді діяльності та мав хороший імідж. Так ми зробили кіно «Американська мрія. У пошуках правди», і він вже йшов у 35-ти кінотеатрах в Україні. Це дозволило продати цей продукт і на український ринок, і на міжнародний канал. Це також було перше українське кіно, яке навіть показували у літаках Turkish Аirlines, що, звичайно, дозволило здобути додаткову прихильність глядачів.

Матеріал для третього фільму - «Юкі» - ми шукали два роки, робили дослідження, писали сценарій, проводили зйомки. І коли з’явилися кошти Держкіно, ми вже чітко знали, на що вони підуть та швидко все зняли. Зараз фільм розписаний на понад сто екранів, що для документального фільму - грандіозно.

Ви розповідали, що працювали над «Юкі» три роки. Чому це забрало стільки часу?

Насправді для документального кіно три роки – це небагато, але це багато з точки зору пошуку фінансів і мотивації. Насправді таке кіно можна зробити й за рік, якщо мати фінансування, розписаний кошторис, команду і бачення, як ти хочеш це зробити.

Матеріал для третього фільму - «Юкі» - ми шукали два роки / фото УНІАН, Віктор Ковальчук

Вийшло так, що на етапі дознімання у нас закінчилися кошти, і я звернувся у Культурний фонд за фінансуванням, проте отримав відмову. А я розумів, що без глобальної фінансової підтримки це кіно не вийде, тому що, наприклад, за архівне відео НХЛ (Національна хокейна ліга - професійна спортивна організація, яка об'єднує хокейні клуби США і Канади, – УНІАН), яке мало увійти в основу нашого фільму, треба було сплатити шалену суму грошей. А це потрібно було зробити, адже давало нам право не лише вставити ці відео у фільм, але й використовувати назви клубів, логотипи. Без контракту з НХЛ ми навіть не могли використати відеозйомку фанатів на стадіоні, яку зробили на власну ж камеру. Для нас це було важливим, адже ми хотіли показати культуру вболівання, присутню там, культуру взагалі цього виду спорту в Північній Америці. Таким чином, велика частина коштів, яку ми отримали від Держкіно, пішла саме на це.

Проте це дало змогу перевести фільм у правове поле, і тепер я знаю, що він житиме не один рік, адже у нас буде змога показувати його на всіх майданчиках по всьому світу.

А чи траплялися під час знімань якісь форс-мажорні ситуації?

Звичайно. Наприклад, я до останнього не знав, чи я запишу Вейна Грецкі (канадський хокеїст українського походження, один з найвідоміших спортсменів XX століття, – УНІАН). Я вже почав робити чек-ін на літак в Київ, і цієї миті мені приходить повідомлення, що Грецкі погодився дати інтерв’ю. Я розумію, що це класно, але також я розумію, що мені треба зробити дуже багато всього ще до цього інтерв’ю. Маю на увазі не інформаційну підготовку, а технічні та логістичні моменти. Я вже навіть оператора відпустив. Це був насправді квест. Але певне знання країни, напрацьовані контакти допомогли мені вийти з ситуації.

Володимир Мула та Вейн Грецкі / фото Facebook Володимир Мула

Я розумів, що цей фільм без Грецкі та з ним – це зовсім різні рівні. Вейн Грецкі в цьому фільмі – це як Мадонна в шоу-бізнесі. Це людина, яку хочуть зобразити на п’ятидоларовій банкноті в Канаді. Про що ми можемо тут говорити? В Україні людини такої величини немає, у світі це - одиниці. А він на камеру підтвердив своє українське походження, не цурається цього, адекватно про все розповідає, знає, що в Україні відбувається. Це дуже класно.

Яку мету ви переслідували, знімаючи цей фільм? Надихнути? Показати, що українці сильні та вміють досягати свого? Щось інше?

Основною метою було не просто надихнути українців, а взагалі відкрити їм очі на те, що наші люди за кордоном – це не тільки втікачі й емігранти, а набагато більше. Що це - велика рушійна сила, яка може допомогти нам, українцям, стати провідною нацією у всьому світі, просто ми чомусь цю допомогу не використовуємо. 

Я хотів зробити кіно, яке нікого не буде очорнювати, а буде патріотичним, позитивним, надихаючим. І яке допоможе підняти імідж України у світі та покаже, що українці не є нацією, яка тільки плаче, страждає і просить фінансової допомоги, а яка насправді має, чим пишатися, у тому числі завдяки тим людям, які зібрані у нашому фільмі.

Ваш фільм отримує багато схвальних відгуків. Чи очікували ви такого фідбеку?

Я наперед не думав про те, який фідбек буде. Я розумів, що ми робимо цікаве, патріотичне кіно. Ми хотіли зробити не кіно про хокей – він лише один з елементів. Головне що об’єднує історії всіх наших героїв в одну – це те, що в кінці вони скажуть, що пишаються бути українцями.

Серед глядачів «Юкі» лунала думка, що, хоча герої фільму й видатні люди, які зуміли досягти успіху у США та Канаді, вони зробили це вже як мешканці іншої країни. Тож ми, мовляв, не можемо пишатися ними лише через те, що вони українці за походженням. Що б ви відповіли на це?

Кадр з фільму "Юкі" / фото Facebook Володимир Мула

Тут треба говорити про те, що всі ці люди зберегли українську ідентичність, вони кажуть: «I’m proud to be Ukrainian» (я гордий бути українцем, – УНІАН). І тут важливо зрозуміти, що нам варто змінити сприйняття цих людей у світі. Це дуже велика рушійна сила і дуже великий актив, який готовий допомагати Україні й українцям, але останні не хочуть цієї допомоги та вважають, що ці люди не повинні вважати себе українцями.

Коли я створював це кіно, протягом трьох років я отримував дуже багато меседжів, зі мною намагалися зв’язатися люди, які хоч і не говорять українською, проте знають, що їхні предки з нашої країни, вони ідентифікують себе як українців, і вони мені пропонували допомогу - відкрито, щиро і без будь-яких зобов’язань. Вони просто тішилися з того, що про таких людей, як вони, зняли ціле кіно.

Те, що нашим фільмом ми можемо дати початок для більш глобальної співпраці на державному рівні, допомогти напрацювати культурні, фінансові, освітні зв’язки – це дуже класно. Міністерство закордонних справ повинне хапатися за таке кіно.

І ваш перший фільм «Американська мрія», і «Юкі» - фільми про українських мігрантів. Чи вважаєте, що ті українці, які досягають успіху в Україні, роблять це не «завдяки» чомусь, а саме «всупереч» тим умовам, в яких ми всі живемо тут?

Безумовно, це важливо, у якій країні ти знаходишся. Але ж тут треба говорити про прагнення до перемоги, чого нашим людям вистачає. Українці пристосовані до життя в будь-яких умовах і досягають результату в складних обставинах. Наприклад, якщо ми беремо Вейна Грецкі, то йому все легко не давалося. Дуже важка праця покладена в основу того, що зараз він суперзірка. Є історія, коли Вейн грав у професійному клубі в Едмонтоні, але не заробляв багато грошей, і у перші роки виступу за Едмонтон кошти йому давав батько. Це може звучати дивно, але були такі умови.

Володимир Мула розповів про українців у Канаді / фото УНІАН, Віктор Ковальчук

І всі ті українці, які приїжджали у Канаду, приїжджали, м’яко кажучи, не розважатися. Їм, з одного боку, давали землю, але її ще треба було пристосувати до того, аби там можна було жити, вирощувати овочі на продаж і так далі. Всі наші люди були більшою мірою роботягами, які не просто виживали там, а які дуже важно працювали. І те, що їхні діти у другому-третьому поколінні змогли досягти своєю працею значних вершин і зафіксувати своє ім’я на кубку Стенлі – це грандіозно, тому що передумов для цього не було.

Мало того, що «Юкі» - документальний, а не художній фільм, на широкі екрани картина вийшла не у найвдаліший для прокату час. Чи плануєте якось популяризувати його в інший спосіб? Можливо, викласти для перегляду в інтернет?

Зараз у нас закінчиться прокат в Україні, потім ще буде показ на телебаченні, і наступний вже етап – це вихід на Канаду та на Америку. Там буде обмежений прокат та стрімінгові платформи.

Взагалі ми змінили трохи тенденцію і показали, що український глядач може іти в кінотеатри і на документальний фільм. Плюс, у нас є повністю англомовна версія фільму. Ми зробили кіно, яке буде цікавим і для канадського та американського ринків, тому що у фільмі є оригінальна озвучка, всі герої впізнавані, ми маємо контракт з НХЛ. Це, як мінімум, викликає зацікавленість: «А що, це українці зняли?». Ніхто ніколи до нас такого фільму не знімав.

Герой фільму "Юкі" Кен Данейко / фото Facebook Володимир Мула

У Канаді і в Америці хокей дійсно популярніший вид спорту, ніж у нас. Проте для українського глядача спрацьовує ефект несподіванки. Він думає: «А що, справді так багато українців є володарями кубка Стенлі?». Наприклад, Вейн Грецкі ніде, окрім нашого фільму, не підтверджував, що він є українцем. Фільм же зовсім не про хокей. Але нам вдалося просвітити людей, який взагалі внесок зробили українці у цей вид спорту.

А самі герої ще не бачили готовий фільм?

Вони його побачать у наступному році, коли він транслюватиметься в Америці та Канаді. Вони чекають, питають, коли вже. Це буде дуже класно, коли вони дочекаються і самі побачать дуже багато фактів, які й для них невідомі. У нас все архівно задокументовано і підтверджено.

Ви сьогодні отримали перші дані щодо успішності фільму у прокаті за тиждень показу. І там непогані цифри. Як ви оцінюєте цей попередній результат?

Там дуже цікаві цифри (фільм обійшов художні стрічки з у рази більшими бюджетами та закріпився на сьомому місці серед усіх фільмів, які є зараз у прокаті, – УНІАН). Я думаю, якщо кінотеатри протримали б нас у такому розкладі, то цифри б навіть не подвоїлися, а потроїлися. Тому що саме зараз йде хвиля у соцмережах, дуже багато людей про це пишуть і говорять.

Кінотеатри повинні розуміти, що на документальне кіно затягнути глядача у рази складніше, ніж на художнє. І те, що ми бачимо ажіотаж навколо фільму, – це унікальна річ. Я розумію, що коли на другий тиждень кінотеатри скоротили кількість сеансів та забрали багато вечірніх, глядачам потрапити на фільм буде у рази складніше. Я не засуджую кінотеатри, але констатую факт.

Режисер переконаний, що фільм "Юкі" добре підходить для стрімінгових платформ / фото Facebook Володимир Мула

Проте я вважаю, що цифри у нас дуже хороші. Особливо у ситуації, коли глядачі в принципі стали менше відвідувати кінозали.

Взагалі, на вашу думку, чи не варто починати відмовлятися зараз від прокату на великих екранах та переходити в онлайн?

Як я вже сказав, у нас буде стрімінгова історія з Нового року. Я переконаний, що глядач, якого ми не зачепили кінотеатральним прокатом, обов’язково подивиться кіно на стрімінгах, це нормальна річ. Наше кіно добре підходить для таких платформ.

Я думаю, що наш глядач стає все більш свідомим і він готовий платити за перегляд фільмів онлайн. Платоспроможність є. Інше питання, як ти будеш фільм розкручувати. На сторінці фільму у Фейсбук у нас охоплення – понад мільйон користувачів, трейлеру – 800 тисяч. Тобто цифри вражають.

У вас є плани з часом змінити жанр і зняти художнє кіно? Чи вам подобається працювати саме у документалістиці?

По-перше, мені подобається у документалістиці працювати, а, по-друге, на художнє кіно потрібна ще більша команда і ще більший бюджет. Кошти, правда, зараз є можливість отримати від Держкіно. Але все-таки команда, сценарій – все це грає роль. Можна, звісно, казати: «О, все, я готовий знімати повнометражні художні фільми». Але хочеться все ж не просто штампувати кіно, аби воно було, а й було історично важливим. Тому що те, що роблю я, я стараюся робити так, аби фільм потенційно був цікавим великій кількості людей і міг проіснувати не один рік. Те, що мої попередні фільми й досі користуються популярністю, зокрема в Америці, - дуже важливо.

Чи не має у вас відчуття, що кінематограф занадто зосередився на екранізації історичних сюжетів та фольклору й ігнорує інші сюжети та жанри?

От ми якраз і працюємо з іншими сюжетами, тому що тема фільму «Юкі» не лежить на поверхні. Потрібен не один рік, щоб зрозуміти усі ті теми, які підіймає цей фільм. Якщо говорити про історію української еміграції до Америки та Канади, можна знайти багато нерозкритих тем, які будуть пов’язані не лише з еміграцією, а й з внеском українців у різні культури, будуть дуже цінні з історичної складової.

Який етап, на вашу думку, зараз переживає українське кіно? Чи знімаються зараз українські фільми, які можна було б вважати видатними?

На мій погляд, зараз у нас період привчання українського глядача до вітчизняного кінематографа. Багато фільмів знімається, але не так багато з них змушують глядача змінити думку про українське кіно. На мій погляд, якраз наше кіно змінює цю парадигму і дозволяє українському глядачеві змінити враження.

"Я дуже радий, що у нас виходить багато якісних фільмів", - Володимир Мула / фото УНІАН, Віктор Ковальчук

Кінематографісти повинні зрозуміти, що ми всі робимо одну річ, велику справу, і є відповідальними за те, що ми показуємо. Тому я дуже радий, що у нас виходить багато якісних фільмів, які перемагають на кінофестивалях, здобувають хороші відгуки західної преси, мають велику глядацьку аудиторію. Але хочеться, щоб продюсери підходили до цього не лише з фінансової точки зору, хоча це важливо, а й з соціальної, такої, що лишатиме слід в українській культурі.

Які ще проблеми є у нашого кінематографу?

Насправді проблема комплексна. По-перше, це брак високоякісних акторів. Хоча у нас є талановиті артисти, але український глядач просто не звик їх бачити на екрані. Тут потрібен час і хороші проекти, щоб ці люди полюбилися глядачеві. Тому що зараз ми бачимо, що у художніх фільмах акторів заміняють на співаків, артистів з розважальної сфери, з надією на те, що впізнавані обличчя затягнуть глядача до кінозалу. Я не хочу критикувати цей підхід, але він не дає надію молодому акторові, не дає йому стимулу розкритися, працювати над собою та професійно зростати.

По-друге, якщо ми беремо патріотичну складову, надзвичайно добре, що у нас багато фільмів знімається саме про українців. Але, мені здається, що у нас мало фільмів, які прославляють українську націю. Вони є, але їх небагато. От, наприклад, «Юкі» - це фільм не про плач, там ніхто не скаржиться. Так, ми підіймаємо трагічні сторінки нашої історії, ми не можемо про них не говорити, але картина спрямована на почуття піднесеності, гордості за українців, впізнаваності України, як бренду, в світі.

Оскільки, за великим рахунком, про Україну у світі дуже мало знають, такі фільми критично необхідні нам на міжнародному ринку. Про Україну є багато перекрученої та непідтвердженої інформації.

Нам вдалося зробити кіно по-доброму пропагандистським, тобто це в чистому вигляді хороша пропаганда України у світі. Це те, що, в першу чергу, повинна робити держава на міжнародному рівні.  У нас немає культури такої «правильної пропаганди». А це потрібно робити. Ми ж чомусь сподіваємось, що це хтось за нас зробить, так не буває.

Розкажіть, будь ласка, про свій наступний проект «Трендсеттеры». Що це буде і про кого?

Так, це буде на замовлення каналу «Настоящее время» у Празі. Ми зняли їм пілот ще в серпні, і зараз йде затвердження цього проекту. Це будуть невеличкі епізоди про людей, які створили в Україні якусь класну ініціативу чи запустили бізнес, якийсь проект, і це у них так класно пішло, що вони готові про це розповідати, ділитися враженнями. Це будуть люди, які задають тренди, які створюють і генерують якісь ідеї, і є тією рушійною силою, що змушує інших людей піднятися з дивану і теж зробити щось круте. Наприклад, у нас був герой, який відкрив айті-академію для дітей сиріт. Саме про людей, які створюють такі унікальні речі й потрібно розповідати.

Ольга Броскова

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
завантаження...

Чи подобається Вам сайт?
Залиште свою думку

Погоджуюся
Ми використовуємо cookies