Докази "для Гааги": всі свідчення важливі

Українці прагнуть справедливості. І хоча притягнення росіян до відповідальності за скоєні в Україні воєнні злочини – довгий процес, який розтягнеться навіть не на місяці, а на роки, його вже розпочато. Надважлива роль у цьому процесі у постраждалих та свідків. А докази, зібрані сьогодні, стануть фундаментом, завдяки якому правосуддя має здійснитися.

*Матеріал підготовлено в рамках кампанії "Мости солідарності та відновлення: звільнені та прифронтові міста" за підтримки благодійної організації "Смарт Ангел".

Представники Російської Федерації щодня вчиняють воєнні злочини на території України. Цю цифру важко осягнути, але з лютого 2022 року в Україні зареєстровано вже понад 95 тисяч відповідних кримінальних проваджень. На жаль, це лише початок.

Злочинці мають бути покарані

Загальний перелік воєнних злочинів закріплений у Статуті Міжнародного кримінального суду (Римському статуті). І, певно, по кожному пункту з цього переліку можна висувати претензії до росіян. На міжнародному рівні справи щодо притягнення осіб до відповідальності за воєнні злочини розглядає Міжнародний кримінальний суд (МКС), розташований у Гаазі.

Росія не ратифікувала Римський статут, тож не співпрацює з МКС. Та це не означає, що винні у вчиненні воєнних злочинів не понесуть відповідальності.

По-перше, тому, що такі злочини не мають терміну давності. Тобто, і окремі російські військові, і їхні командири, які вчиняли воєнні злочини на території України чи навіть не докладали зусиль до їх припинення, можуть бути покарані будь-коли, незалежно від того, скільки часу мине.

По-друге, відсутність співпраці РФ з Міжнародним кримінальним судом та іншими міжнародними інстанціями лише сприяє створенню спеціального трибуналу для розслідування російських злочинів проти України.

По-третє, за скоєння воєнних злочинів передбачено кримінальну відповідальність не лише на міжнародному, а й на національному рівні. І хоча українське законодавство не містить визначення поняття "воєнний злочин", в Кримінальному кодексі України передбачена відповідальність за порушення законів та звичаїв війни, серед яких мародерство, насильство над населенням у районі воєнних дій, погане поводження з військовополоненими  тощо.

Як розповів начальник "департаменту війни" Офісу Генпрокурора (Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту) Юрій Бєлоусов, повністю покладатися на "чарівні" міжнародні інстанції у засуджені російських злочинців не варто.

"Жодна міжнародна інституція ніколи не розслідує все те, що відбувається в Україні. Дійсно, Міжнародний кримінальний суд може зробити те, чого не може зробити Україна. Наприклад, ми не можемо притягти до відповідальності Путіна, Лаврова, Мішустіна, адже вони мають імунітет. МКС може цей імунітет "перебити". А решту справ ми маємо розслідувати самостійно", - зазначає він.

Простими словами, Міжнародний кримінальний суд у Гаазі з усього масиву воєнних злочинів, скоєних росіянами в Україні, може розслідувати лише кількадесят епізодів. І притягнути до відповідальності 10-20 воєнних злочинців з вищих щаблів російської влади. Решта – справа України.

"Наше завдання зафіксувати й розслідувати все. Хоча ми теж дивимось, де може бути потенційне дублювання", - зазначає Юрій Бєлоусов.

Після обстрілу якогось з населених пунктів люди, які, наприклад, втратили майно, подають заяви про вчинення злочину. Такі заяви можуть бути зареєєстровані в різних районах, ба навіть в різних областях України, адже постраждалі виїжджають далі від небезпеки. Проте під час розслідування виявляється, що справи пов’язані між собою. Зокрема, вчинені однією російською військовою частиною, якою командує один командир, що й віддав наказ.

"Ракетні удари по торгівельному центру в Кременчуці та по багатоповерхівці в Дніпрі були здійснені 52-м авіаційним полком у складі ВПС РФ. Спочатку ці справи розслідувались як окремі, але згодом ми побачили, що всі ракети пускав один полк. Накази щодо ракетних ударів робив командир цього полку. Таким чином, різні справи стали окремими епізодами одного кримінального провадження", - розповідає начальник "департаменту війни" Офісу генпрокурора.

За його словами, на сьогодні за статтею 438 Кримінального кодексу України "Порушення правил і звичаїв війни" підозру вже оголошено 368 особам. З них щодо 219 обвинувальні акти вже направлені до суду. А з цих 219 вже маємо 53 вироки національних судів.

Крім того, Україна збирає докази й щодо злочину агресії, відповідальність за який передбачена статтею 437 Кримінального кодексу України. В таких справах суб’єктами є не рядові чи командири нижчої ланки російської армії, а люди, які "планують війну".

"Це командири дивізій, округів, ті, хто мають генеральські посади. Також це депутати Держдуми РФ, міністри і так далі. По них є окремі провадження. Всього по злочину агресії є 673 підозрюваних", - розповідає Юрій Бєлоусов.

Не буває неважливих свідчень

За усіма цими цифрами – конкретні життя, конкретні долі українців. Тому усі ці справи важливі – від руйнування об’єктів культурної спадщини до вбивств, катувань, викрадення чи депортації дітей. Однак, щоб довести їх до суду й вироку, потрібні докази.

За словами юристки ГО "Регіональний центр прав людини", учасників Коаліції "Україна. П’ята ранку" Дарини Підгорної, доволі часто безпосередні учасники страшних подій можуть боятися давати свідчення.

"Ми збираємо докази по гарячих слідах ще з 2014 року. І, з досвіду, зіштовхнулися з тим, що, по-перше, люди, які виїхали з окупованих територій, бояться говорити відкрито. Адже є побоювання, що їхніх родичів чи друзів, які залишилися на окупованих територіях може переслідувати ФСБ та інші російські організації. Ба більше, постраждалі від дій росіян побоюються, що їх можуть навіть "перехопити" десь за кордоном", - розповідає вона.

Другий момент, постраждалі від дій російської армії бояться говорити, тому що не хочуть поглиблювати психологічну травму через спогади.

Третє – свідки російських злочинів (таких, які були скоєні до 2022 року), бояться, що їхні свідчення не будуть сприйняті й не будуть враховані в майбутніх справах, якщо такі будуть відкриті, оскільки вони незначні, чи не суттєві.

"Люди переживають, що зараз вони дадуть свідчення українським або міжнародним правоохоронним органам, а справа "ляже на поличку" й буде збирати там пил роками, якщо не десятиліттями. Люди думають, що, на фоні таких масових злочинів, як Ірпінь чи Буча, ніхто не буде звертати увагу на потерпілого, який втік с анексованого півострова через загрозу мобілізації до лав ворожої армії. Бояться, що їх поставлять на нижчу ланку, наприклад, від людини, у якої загинули найближчі родичі. Бояться такого умовного ранжування", - розповідає правозахисниця.

Поза тим, правоохоронці та представники громадських організацій зазначають, що важливо не втратити жодного доказу.

Віцепрезидентка "Ла Страда – Україна" Марина Легенька нагадує, що, наприклад, сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, є воєнним злочином, який не має строків давності: "За цей злочин злочинець може бути притягнутий до відповідальності через рік, п’ять, десять та навіть двадцять років. Тобто, якщо людина зможе повідомити про злочин через 20 років, то це буде через 20 років. Система має бути до цього готова. Однак через роки все буде значно складніше з доказами".

Наприклад, навесні 2022 року на Київщині факти статевого насильства – це не про задоволення статевої пристрасті, а саме класичний воєнний злочин. Статеве насильство вчинялося як метод ведення війни, для залякування цивільного населення, щоб приборкати будь-яку можливість спротиву.

"Однак все це документувалося, фіксувалося на електронні носії (як тих людей, які потерпали від насилля, так і тих, хто вчиняв цей злочин), це розповсюджувалось. Тобто, доказова база збиралася навіть самими злочинцями. На сьогодні такого масового фіксування й викладання в мережу доказів самими особами, які вчиняють злочини, вже немає. На жаль, це не говорить про те, що зменшилася кількість сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Але саме збір доказової бази кривдниками проти самих себе вже не має такого поширення", - розповідає Марина Легенька.

Тому, за її словами, хоча такі злочини не мають строків давності, якщо є можливість, варто подбати про мінімальні докази. Це можуть бути покази свідків, звернення до медичних установ, звернення до правоохоронних органів…

"Але треба розуміти, що постраждала особа має бути готова. Має мати підтримку, щоб проходити слідчі дії й не отримати ще більше додаткової травматизації", - підкреслює вона.

Свідки мають бути захищені

Чого найперше потребують люди, які пережили травматичні події? Головне – безпека.

"Психологічна допомога – важлива складова, одна з головних. Однак з нашого досвіду: якщо людина не відчуває себе у безпеці, вона не має довіри. Тож треба давати людині час на адаптацію. На це впливає дуже багато зовнішніх чинників. Наприклад, чи залишається людина на деокупованій території, чи виїхала з умовного Херсона в умовний Нікополь, де під обстрілами складно відчути себе у безпеці. Тобто важливо і в якому регіоні буде постраждала, і в якому оточенні, і так далі", - розповідає директорка проекту "Поруч з тобою" (проект надає допомогу жінкам, які зазнали сексуального насильства з боку російських військових), що втілює організація "Елеос – Україна", Тетяна Іванова.

Наступна після безпеки потреба постраждалих – медична допомога.

"В нашій роботі дуже великий медичний компонент. Це – питання здоров’я нації, адже велика кількість постраждалих – це жінки репродуктивного віку. Наразі співпрацюємо з шістьма клініками – приватними та медичними. Але бачимо потребу збільшення таких програм. При цьому важливим є навчання лікарів толерантності та сенситивній комунікації під час роботи з постраждалими", - розповідає директорка проекта "Поруч з тобою".

Тетяна Іванова розповідає, що, головним чином, постраждалим жінкам потрібна гінекологія. Також через пережите дають про себе знати всі хронічні хвороби. Люди, які пройшли через тортури, мають багато проблем з внутрішніми органами, втрачають зір. І майже 100% жінок потребують стоматологічної допомоги.

"В питанні допомоги постраждалим від сексуального насильства наразі найкраща практика в світі – боснійський приклад. Постраждалим жінкам вони забезпечили пожиттєве медичне страхування. І це – те, до чого нам треба прагнути. Щоб жінки, які пережили таку трагедію, були захищені на все своє життя", - підкреслює Тетяна Іванова.

Дійсно, така допомога дуже важлива, особливо, зважаючи, що процедура компенсацій для постраждалих від воєнних злочинів – неврегульована проблема не лише України, а й світу. Існує кілька механізмів, на які потерпілі потенційно можуть розраховувати, але все ж варто не плекати надмірної надії щодо них.

Так, перший механізм – ЄСПЛ – був доступний в повному обсязі лише до вересня 2022 року. Але, як зазначає юристка ГО "Регіональний центр прав людини" Дарина Підгорна, на сьогодні навіть ті індивідуальні позови, які українці подали вчасно, заморожені до моменту розгляду міждержавної скарги.

Другий механізм – механізм Міжнародного кримінального суду. На сайті суду є посилання, через яке потерпілі можуть особисто подати свідчення щодо конкретних злочинів росіян.

"Однак варто пам’ятати: ці свідчення акумулюються, але не будуть розглянуті, поки конкретна справа не перейде до рук прокурорів та суддів. При цьому, суд виносить рішення про репарації та компенсації, які зазвичай розраховані на державу. Тобто їх мають розподілити між гуманітарними інстанціями. Що стосується індивідуальних компенсацій, в деяких випадках МКС, за клопотанням деяких прокурорів, може їх присудити. Але це – винятки. Таких було, можливо, у 2-3 рішеннях", - нагадує правозахисниця.

Третій механізм – Міжнародний суд ООН. Тут також немає практики індивідуальних компенсацій. Якщо рішення приймають, то компенсація йде державі, а далі держава розподіляє на власний розсуд.

Ще один механізм - фонди цільової підтримки різних інституцій (Агентство ООН у справах біженців (UNHCR), фонд Save Ukraine тощо).

"Вони беруть якусь окрему категорію постраждалих, у них є певна процедура, як і де можна попросити про компенсацію чи сатисфакцію. Але, які там компенсації та як вони розподіляються, треба дивитись по кожному з фондів", - зазначає Дарина Підгорна.

І останній механізм – національне судочинство. На жаль, тут теж не все добре, адже через обмеженість ресурсів компенсацію треба буде чекати дуже довго.

"Це можуть бути десятки років. Але надію втрачати не треба", - підкреслює правозахисниця.

У будь-якому разі, фіксувати кожну подію, кожен злочин росіян надважливо. І для того, щоб надалі постраждалі могли отримати відшкодування заподіяної шкоди, і для того, щоб отримати моральну сатисфакцію, і для того, щоб зібрати якомога більше деталей про російську агресію в Україні.

Тому, якщо людина має ресурс свідчити, варто це зробити. І навіть якщо є сили лише на анонімне повідомлення, це також важливо. Його можна зробити, зокрема, через "Ла Страда – Україна" (через "гарячу лінію" чи чат-бот). Адже навіть така інформація – великий внесок, який допомагає правоохоронним органам вимальовувати загальну картину.

Тетяна Урбанська

УНІАН в Google News