«Як я провів цього літа»: комунальна драма на острові

Картину рятують безкрайні заполярні пейзажі, роздивляючись які, забуваєш про існування на безлюдному острові будь-яких живих істот… Рецензія

Картину рятують безкрайні заполярні пейзажі, роздивляючись які, забуваєш про існування на безлюдному острові будь-яких живих істот… Рецензія

…Важко сказати, за що цей фільм отримав трьох «Срібних ведмедів» на Берлінському фестивалі... Можливо, приз «за видатний внесок у кіномистецтво» був присуджений російській картині «Як я провів цього літа» режисера Олексія Попогребського завдяки розкішній пейзажній фактурі? Адже на Заході люблять усе натуральне. У будь-якому разі сюжет тут не зіграв великої ролі, оскільки він не вирізняється оригінальністю. На чукотській метеостанції завершують зміну два полярники, коли один з них вибирається у самоволку на риболовлю, з центру приходять трагічні вістки про його родину. Другий – чи то від страху, а чи з милосердя – воліє замовчати жахливу новину. Далі соціальна драма переходить у психологічний трилер, але усе це губиться на тлі величної природи чукотського краю.

Відповідно, дві інші нагороди – за краще виконання головних ролей – акторський колектив фільму в складі аж двох вищезгаданих чоловіків отримав, мабуть, за природній мінімалізм, що іноді межує з дебільністю мовчазних героїв. Заявленою, у тому числі, у концептуально-безграмотній назві картини, але будь-який «концептуалізм» на глибокодумне рішення журі навряд чи вплинув, оскільки в Берліні фільм ішов із субтитрами. Якщо ж виходити з першого припущення, яке ґрунтується на класичних уявленнях Заходу про те, що вулицями Москви досі розгулюють ведмеді (до речі, у даному фільмі теж не обійшлося без кровожерного хижака), то все зрозуміло. І застаріла техніка на полярній станції – чудова метафора нинішньої російської дійсності.

Справді, мила серцю журі, екологічно чиста стрічка «Як я провів цього літа» – з розряду спеціалізованих «атмосферних» фільмів про природу (океан, космос, джунглі) із силоміць втиснутим «психологічним» сюжетом. Будь-які слова тут зайві, дія фільму триває в урочистій мовчанці, конфлікт вимучений, зіткнення характерів малопереконливе через їхню відсутність у героїв. Утім, суто «професійних» ситуацій, подібних до тієї, що описана у фільмі Попогребського, у відповідних «спеціалізованих» локусах перебування людини, існує безліч. Кисневий голод, атмосферний тиск, відсутність жінок і календаря – усе це неабияка спокуса для режисера, який не любить заморочуватись сюжетом. У даному випадку картину рятують безкрайні заполярні пейзажі, роздивляючись які, забуваєш про існування на безлюдному острові будь-яких живих істот. Поява на океанському горизонті бляшанки з-під пива – вже шок для незайманої уяви аборигена, а браконьєрська риболовля – єдина розвага, яка нагадує про «цивілізаційний» екстрім.

Адже яка робота в наських метеорологів? Фіксуєш собі позначки термометру, і стежиш за флюгером на даху. Ну, звісно, у більш глобальних масштабах техніки, яка мало змінилася від часу першого запуску цієї станції у далекі радянські часи. Так само, до речі, працювали в СРСР описані Вєнічкой Єрофєєвим експедиції з дослідження у тайзі «кровососущего гнуса». Вистромляли було руку з намету, рахуючи по тому, скільки комарів усмокталося в неї, і звіт готовий! Інша річ, що для старшого героя стрічки – це щоденна робота, а для молодшого – виробнича практика.

А ще для молоденького героя фільму, практиканта Павла (Григорій Добригін), який не знімає навушників і жити не може без цукерок,  – це своєрідний «квест», захоплююча «броділка» і «стрілялка», адже він і на вахті грає у комп’ютерні ігри на казенному комп’ютері, гойдається на радіолокаторі, стрибає по діжках з бензином і поціляє камінцями у баняки-мішені … Словом, нудиться і шукає хоч якихось пригод на цьому Богом забутому острові, немов збираючи матеріал для шкільного твору на тему «Як я провів це літо».

Натомість для старшого героя, начальника станції Сергія (Сергій Пускепаліс), метеорологія – це сенс життя, яке, власне, тут і минуло – з дітьми, дружиною, риболовлею і маленькими житейськими хитрощами. Але він чудово пам’ятає, що станція існує від 1935-го року, і для її створення-існування люди життя поклали. Коротше, без жертв ніколи не обходилось у славній історії освоєння радянською владою заполярного краю, от лишень раніше про це не говорили – наче про згорілих космонавтів, затонулих підводників і підірваних саперів з нашого славного минулого. Віднедавна ось почали, відкривши золоту жилу ще й у цій категорії «жанрового» кіно. І конфлікт поколінь, а також улюблена тема «батьків і дітей», перемістилися з розряду шкільної тематики до рубрики соціального кіно.

Отже, крім атмосферних явищ природи, у фільмі досліджуються також природні людські слабкості, комплекси і фобії. Режисер фільму взагалі вважає, що в його стрічці мова не про конфлікт поколінь, а про те, як «парень становится мужчиной». Хоч нічого «такого», крім сцен у лазні, в картині нема. І взагалі, якби у фільмі був лише один старший полярник, або й ціла колонія свідомих свого високого покликання людей, то стрічку сміливо можна було б показувати на каналі «Природа». Але якщо у полярну ідилію потрапляє юний жевжик, то анотація до цього «атмосферного» шедевру може звучати зовсім інакше. Наприклад, ось так: «Представник загубленого покоління, вихованого на брехні, конформізмі та корупції, через власну безвідповідальність і боягузтво призводить суто виробничу історію до неминучої трагедії». Ось так, а не інакше впливають на розвиток жанру молоді кадри російського кінематографу, з якими не те що в літо чи в розвідку – в кіно ходити шкідливо для здоров’я.

Ігор Бондар-Терещенко

УНІАН в Google News