Анатолій Біленко про культурну прірву українських інтровертів

Я можу перекладати без гонорару, бо повинен тримати себе у формі... Не робіть із перекладачів місіонерів-самостійників, вони й без цього місіонери... Інтерв`ю з письменником

Анатолій Біленко – член Національної спілки письменників України, перекладач на англійську мову творів О. Гончара, А. Головка, Є. Шабліовського, О. Довженка, В. Земляка, Р. Самбука, Г. Тютюнника, В. Нестайка та ін. Жив у Німеччині та США, де переважно здобув загальну освіту. Закінчив факультет романо-германської філології Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Лауреат премії ім. Івана Франка.

Анатолію Миколайовичу, сучасні комунікації, глобалізаційні процеси, здається, зближують народи. Проте я знаю, що Ви маєте на це особливу думку…

Прірва між країнами стає дедалі глибшою й ширшою. Особливо, країн колишнього Союзу. Я маю на увазі, що в одній країні не знають того, що відбувається в іншій. Немає знання того, що робиться в зовнішньому світі.

Коли Радянський Союз на початку сімдесятих років підписав Конвенцію про авторські права (на книги зокрема, не на пресу) був ще загальний всесоюзний спонсор – «керуюча і спрямовуюча сила», тобто Компартія. Вона мала національну політику (нібито на засадах так званого ленінізму), і тому виділялися кошти. Нехай навіть за залишковим принципом.

Але цього залишку вистачало?

Вистачало, чи ні, але він був. Сьогодні немає. В Україні от уже сімнадцять років немає чіткої національної політики, розуміння культурної політики.

Місію подолання прірви, згаданої на початку, мусять виконувати зокрема, чи навіть в основному, перекладачі, тобто Ви…

Не робіть із перекладачів місіонерів-самостійників. Вони й без цього місіонери. Але вони нічого не варті, якщо в їх безпосередньому оточенні немає того, хто їх підтримує, розуміє. Перекладач – людина творча, а митець може прожити одинаком все своє життя, аби у нього було мінімум два замовники, краще – три… У світовій культурі є такі приклади. Скажімо, Чайковський. Ви гадаєте, йому допомагала царська влада, дім Романових? Ні, він знайшов одного спонсора – жінку. Вона кохалася в його музиці, вона створювала йому умови, а Петро Ілліч творив.

Те ж саме перекладач, – він місіонер і без цього. Я, наприклад, можу перекладати без гонорару, бо повинен тримати себе у формі, повинен мати друковані праці, повинен підтримувати своє ім’я. Але це можна зробити один раз, двічі, тричі… А на четвертий раз життя тебе наздожене – людині треба чимось жити… Я веду до того, що переклад – винятково урядова справа. Усі європейські уряди підтримують культуру. Не держава підтримує, як це звикли у нас говорити, а уряд. Точніше – уряди, бо кожна одиниця системи самоврядування – це також місцевий уряд.

Ви проводите чітку межу між цими термінами?

На нещодавньому Міжнародному форумі письменників «Слово без кордонів» польський колега Войчех Пестка говорив, зокрема, про видання регіональних журналів. Так от, це часописи, які виходять у світ саме завдяки підтримці місцевих громад.

Підтримання себе у формі, про що Ви говорили, передбачає постійну роботу над перекладом. Ви обираєте твір на свій смак?

Звичайно, в цьому ж і є творчість – дивитися на твір і відчувати його, розуміти думку автора. Письменник пише про себе і для себе. Це – ознака самодостатності будь-яких літератур. Візьмімо, приміром, Німеччину, в якої свої традиції в літературі (дай Боже, іншим народам мати такі традиції). За статистикою, в середньому видається 2400 книг художньої літератури. З них перекладається максимум сорок творів. Відповідно, навіть дуже освічений німець не знає, що робиться, наприклад, у французькій літературі, француз не відає, що пишуть скандинавські письменники. Така ж ситуація і в нас. За радянських часів український журнал «Всесвіт», або «Иностранная литература» в Москві хоча б щось друкували. Зараз це майже неможливо, бо законодавство в галузі захисту інтелектуальної власності передбачає придбання прав на твори, тобто, необхідність платити.

Якщо немає підтримку уряду, то читач навіть вище середнього рівня не може ознайомитися з із зарубіжними творами. Скажу навіть гостріше – уже близько тридцяти років у нас інформаційний вакуум, наприклад, щодо процесів в американській літературі. Ми не знаємо, що в них видається. А там виходять тисячі романів письменниць, і вони виявилися набагато цікавішими за твори письменників-чоловіків. Ми ж не знаємо навіть їхніх імен…

Найвидатніші імена нам відомі. А крім того, всі цікавляться творами Нобелівських лауреатів. Пам’ятаєте, коли я, дізнавшись із Інтернету про цьогорічну лауреатку, спробував Вас «перевірити»? Загнати на слизьке Вас не вдалося…

Так, я вже знав про Доріс Лесінг. Це класик, 88-річний представник старого покоління. Вона творила, знаючи живих класиків початку двадцятого століття. І я переконаний, що її ім’я відоме шанувальникам художнього слова у Великобританії. Адже у західному світі й за океаном навіть у газетах, далеких від мистецтва, повідомляється про новинки літератури.

Скажімо, «Нью-Йорк таймс», «Вашингтон Пост» визначають кращого письменника року. Кожен творить свою версію літературного буття, називає бестселери і за принципом комерційності, і за принципом читацьких симпатій.

Відповідно, йде розголос, – згадується ім’я письменника, називаються його твори… Хай навіть в одному рейтингу якогось письменника назвуть на п’ятій позиції, в іншому – на двадцять п’ятій, ще десь – узагалі оминуть.

Тобто, ім’я популяризується. У нас популяризації книги в пресі майже немає. Навіть за радянських часів, якщо в центральній газеті з’явиться якась критика – значить, письменник або вийшов за лінію партії, або ж треба щось спаплюжити у творчості автора, вдарити його. А вся іноземна преса, кожна серйозна газета має щоденну рубрику, присвячену художній і нехудожній літературі. Здавалося б, яке відношення відома лондонська економічна газета «Файненшнел таймс» має до літератури, кіно, театру. А тим не менше щодня у ній друкуються рецензії на книги – художня література, соціально-політична, економічна.

А ці рецензії відрізняються від наших, доволі часто наповнених таким собі розшаркуванням, хвалебними одами?

Пишуть рецензенти з національним престижем, яких не можна звинуватити у догідництві автору. Рецензії коротенькі, але жорсткі: якщо розгром – то різкий, якщо похвала – то щира. Причому, наскільки це все сконденсовано, що я не знаю, чи доживе колись «Літературна Україна» до цього.

Повертаючись до Вашої перекладацької діяльності… До яких авторів нині прихильна Ваша муза – класиків, чи сучасних?

Не хотів би конкретизувати, бо як і кожен перекладач, (та й узагалі будь-яка творча людина) все-таки з роками стаю забобонним. От перекладеш – а воно довго не публікується… Але, звісно, беру те, що лягає на душу, що вкладається в рамки іншої мови, яка має свої правила.

До речі про мову – престиж перекладача в Європейському Союзі піднявся до шалених висот. Усі виступаючі в Європарламенті говорять своїми мовами – діє закон, який стоїть на сторожі національної самобутності народів. Відповідно, всі виступи з будь-яких мов перекладаються.

Престиж перекладача зміцнюється ще й тим, що в Європі ледь не щотижня відбуваються перекладацькі семінари, конференції, зустрічі…

У нас же, коли узагальнити, ніхто не знає перекладача, навіть більше того – ніхто й не бажає знати.

Мій співвітчизник – страшний інтроверт, і цьому є об’єктивні й суб’єктивні причини. Серед об’єктивних – колишній поділ країни між імперіями, що, звісно, наклало відбиток такої «відірваності» на нашу психологію. Культурна прірва українських інтровертів – ось так би я означив проблему, яка сьогодні гостро стоїть перед нами.

Розмовляв Сергій Соловйов