"Через забруднення, спричинені війною, можемо втратити окремі джерела питної води в Україні на десятиліття, або й назавжди", - гідролог Оксана Коноваленко

Керівниця напряму "Вода" WWF-Україна, кандидатка географічних наук Оксана Коноваленко в інтерв’ю УНІАН розповіла про забруднення водойм в Україні через війну, чи залишиться частина країни без води після знищення Каховського водосховища, і чи варто влітку чекати спалахів холери.

Пані Оксано, в нашому суспільстві існує вкорінена думка, що Україна – дуже багата на водні ресурси, тому, мовляв, ні кліматичні зміни, ні навіть катаклізми, спричинені війною, не призведуть до того, що ми залишимось без води. Чи це насправді так?

Україна ніколи не була країною, яку можна було б назвати багатою на водні ресурси. Так, ми маємо велике природне різноманіття, кілька кліматичних зон, великі річки, два моря. Проте наші водні ресурси розподілені нерівномірно.

Україна має один із найнижчих серед європейських країн показників забезпеченості власними водними ресурсами — лише одна тисяча кубометрів місцевого стоку на одного жителя, тоді як, наприклад, у Канаді цей показник становить 94,3 тис. куб. м, США — 7,4 тис. куб. м, Німеччині — 1,9 тис. куб. м. Забезпеченість місцевими водними ресурсами по окремих областях України відрізняється майже в 60 разів: від 0,14 км3/рік у Херсонській області до 7,92 км3/рік – у Закарпатській.

Річки — це, по суті, відображення кліматичних умов регіону. Їхнє існування, повноводність і режим живлення безпосередньо залежать від кількості опадів та рівня зволоження території. Так, у північних і західних регіонах України кліматичні умови сприяють стабільному водному режиму протягом року — там випадає достатня кількість опадів, що забезпечує наповнення річок, озер і водоносних горизонтів.

Східні й південні області, навпаки, мають посушливіші кліматичні умови, з меншою кількістю опадів і періодами тривалого дефіциту вологи. Тому річкова мережа там менш розвинена, а водні ресурси — значно вразливіші до змін клімату та людського втручання.

Нещодавно бачила звіт кліматологів Європейського центру з питань зміни клімату Copernicus Climate Change Service (C3S) про те, що температура в Європі поступово збільшується і вже перевищує середній доіндустріальний рівень. В Україні теж останнім часом можна почути протемпературу, вищу за кліматичну норму. Як зміни клімату впливають на водні ресурси нашої країни? Наскільки вони критичні?

Ще на початку 2000-х років наукова спільнота активно обговорювала зміни клімату. Завдяки накопиченню регулярних спостережень за опадами, коливаннями температури, випаровуванням та іншими кліматичними показниками було сформовано поняття кліматичної норми. Це дало змогу проводити статистичне моделювання можливих сценаріїв майбутніх змін. Деякі з них мали песимістичний характер, інші — більш оптимістичний, однак головний висновок такий: клімат змінюється, і це факт.

Водночас важливо усвідомлювати, що кліматичні та гідрологічні зміни мають циклічну природу. Наприклад, на початку 2000-х років Україна перебувала у фазі високої водності. Згодом розпочався перехід до фази низької водності, в якій ми перебуваємо зараз. І хоча в перспективі можливе повернення до фази з вищими рівнями водності, очікувати, що ситуація буде ідентичною тій, що була 30 років тому, не варто.

Навіть при, здавалося б, однаковій кількості опадів гідрологічні процеси зазнають змін. Ми дедалі частіше спостерігаємо більш різкі коливання: потужні паводки можуть за короткий проміжок часу змінюватися на тривалі періоди посухи. Це свідчить про зміну не лише кількісних, а й якісних характеристик клімату й водного режиму.

Нещодавно минуло два роки з теракту, влаштованого російськими військовими на дамбі Каховської ГЕС. Тоді великі обсяги води – з мулом, усіма шкідливими речовинами, які в ньому були "законсервовані" багато років - ринули до гирла Дніпра і моря. Чи можемо вже говорити про наслідки цього для такої великої річки? Які ризики для водних ресурсів країни несе втрата такого великого водосховища?

Це прозвучить дуже просто, навіть банально, однак: доки йдуть опади, річки будуть текти. А що стосується вашого питання, тут варто розуміти інше: війна в Україні впливає не стільки на сам факт наявності води, скільки на доступ до неї та інфраструктуру водозабезпечення, що формувалась роками.

Ще до повномасштабного вторгнення в Україні були регіони з хронічним дефіцитом води. Для його подолання у XX столітті було збудовано систему водосховищ, які забезпечували потреби населення, промисловості та сільського господарства. Зараз, внаслідок війни, ми вже втратили низку критично важливих водосховищ — не лише Каховське (в середній і нижній частинах басейну Дніпра), а й, наприклад, на річці Оскіл поблизу Харкова.

Так, навіть за мирного часу повний обсяг Каховського водосховища не використовувався. Але ключовим є інше: разом із водосховищем було втрачено стратегічний запас води, який був акумульований і розподілений під конкретні потреби. Це були не лише побутові чи аграрні потреби — водосховище забезпечувало функціонування великих промислових підприємств, теплоелектроцентралей (ТЕЦ), систем зрошення, збудованих з розрахунком саме на цей водний ресурс.

Інфраструктура, яка десятиліттями формувалася навколо Каховського водосховища, була глибоко інтегрована в економіку регіону. Тож втрата такого джерела води — це не просто технічне чи екологічне питання, а серйозний удар по стійкості цілих галузей.

Можливо, за інших умов можна було б шукати альтернативні джерела водопостачання. Але сьогодні відсутність Каховського водосховища вже відчувається як критична — і для економіки, і для екосистеми, і для тисяч людей, які залежали від цієї системи.

Але ж раніше, до заповнення цього водосховища у 1955-1958 роках, люди жили без нього?

Річ у тім, що вже є кілька поколінь, які не знають і не пам’ятають той регіон до моменту будівництва Каховського водосховища. Тобто, у людей немає історичної пам’яті про те, як цей край жив в умовах, які були до.

До створення водосховища існував зовсім інший ландшафт: інша гідрологія, сільське господарство, транспортні маршрути... Будівництво водосховища радикально змінило економічну модель, систему водопостачання, вплинуло на розташування населених пунктів і промислових об’єктів. 

Тож, хоча технічно люди колись жили без Каховського водосховища, повернення до того стану зараз можна вважати неможливим — ні фізично, ні економічно, ні соціально. Це як сказати: "Але ж колись люди жили без електрики?". Жили, але сучасне суспільство побудоване зовсім на інших засадах.

Росіяни, намагаючись забезпечити водою окуповану ними Запорізьку АЕС, планують будівництво насосної станції потужністю до 80 000 кубометрів на годину. Звідки брати стільки води? Наскільки це небезпечно?

Тут важко оцінювати. Я не енергетик і не фахівець по насосних станціях. Але на загальну кількість води це, думаю, може впливати.

Зараз уся територія Каховського водосховища – унікальний полігон для наукових досліджень. З одного боку бачимо, як на осушених територіях з’являється ліс, навіть відновлюється біорізноманіття. З іншого боку, тисячі людей втратили стабільне водопостачання. Йдеться не лише про агросектор чи промисловість.

Наприклад, ми реалізуємо невеликий проєкт у селі Вільний Запорожець Дніпропетровської області — на території, розташованій у верхній частині колишнього Каховського водосховища. Місцеві мешканці добре пам’ятають, що саме водосховище забезпечувало всі їхні потреби — від побутового водокористування до поливу присадибних ділянок. Сьогодні ж громада опинилася у кризовій ситуації — прісної води критично не вистачає.

Місцеві річки надто малі й мілководні, аби задовольнити базові потреби населення. Колодязі поступово пересихають. Вода зі свердловин має надмірну мінералізацію, що робить її непридатною як для зрошення, так і для вживання.

Через це в регіоні спостерігається засолення ґрунтів, порушення хімічного балансу та зниження сільськогосподарської продуктивності. Деякі культури вже не можуть рости на цих землях. Це створює пряму загрозу продовольчій безпеці на місцевому рівні та поглиблює соціальну вразливість мешканців.

Здається, вода з колодязів зникає не лише на лівому й правому березі Дніпра вздовж Каховського водосховища.

Насправді, проблеми з якістю води у колодязях існували ще до повномасштабного вторгнення РФ.

Для прикладу, в багатьох сільських регіонах фіксувалося високе забруднення води нітратами, що становить особливу небезпеку для дітей. У деяких випадках це призводило до трагедій — отруєнь і навіть смертей серед немовлят, оскільки саме дитячий організм є найбільш чутливим до нітратів. У той час заклади охорони здоров’я разом із громадськими організаціями проводили інформаційні кампанії, закликаючи батьків не використовувати колодязну воду для приготування дитячих сумішей.

Пояснювали, що вода з колодязів часто поступається за якістю централізованому водопостачанню, особливо за показниками безпечності для вразливих груп населення.

Чому?

По-перше, якість води в колодязях фактично не підлягає системному контролю. У більшості випадків забір води здійснюється без попереднього лабораторного аналізу, тому люди не знають, якої саме якості воду вони п’ють.

По-друге, глибина колодязів зазвичай не є значною, що робить їх особливо вразливими до забруднення з поверхні. Зокрема, часто бувають випадки потрапляння органічних речовин із вигрібних ям у водоносний шар.

У цьому контексті артезіанські свердловини мають перевагу: вони захищені водонепроникними геологічними шарами, які майже повністю ізолюють воду від забруднень, що потрапляють із поверхні. Втім, артезіанська вода має свої обмеження. Навіть за відсутності антропогенних забруднювачів, вона може бути непридатною для пиття через природний мінеральний склад — підвищений вміст солей, заліза, фтору чи інших елементів. Така вода може бути безпечною лише за умови попереднього аналізу і, за потреби, доочищення.

А бутильована вода?

На жаль, в Україні наразі не існує жорстких обов’язкових вимог до якості бутильованої води. Формально на етикетці вказано базові результати аналізів, проте цього недостатньо для повної впевненості у якості продукту.

З одного боку, великі виробники зазвичай дотримуються стандартів, мають належні виробничі потужності й контроль. Але з іншого - у випадку з малими або маловідомими брендами - ми не можемо бути впевнені в умовах розливу, джерелі води чи відповідності санітарним нормам. Тож сам факт бутильованої форми ще не гарантує вищу якість порівняно з водою з централізованого водопостачання чи свердловини.

Якщо брати до уваги, що можна взагалі залишитись без питної води, як бути містам на півдні України? Приміром, новий водогін у Миколаєві лише будується (старий був ушкоджений російськими обстрілами), місто використовує технічну солону воду.

Так, Миколаїв опинився в критичній ситуації з водопостачанням та водовідведенням. Після руйнування дамби Каховської ГЕС місто втратило доступ до прісної води, яку отримувало з Дніпра. У відповідь на це місцева влада змушена була перепідключити систему до альтернативних джерел води (тобто інших наявних ресурсів), проте ця вода суттєво відрізняється за якістю.

Через зникнення регуляційної ролі Каховського водосховища відбулося явище так званого "солоного клину": солона вода з лиману, яку раніше стримувала течія з водосховища, просунулася вгору за течією - до Миколаєва. Це ускладнює очищення та використання води для побутових і технічних потреб.

Додатково ускладнює ситуацію те, що вся система трубопроводів перебуває в критичному стані. Попри це, зупинка системи є неприпустимою — її повторний запуск у таких умовах може виявитися технічно або фінансово неможливим.

Чи варто в такому випадку очікувати, що жарке літо принесе на південь України, окрім проблем з водою, ще й проблеми з епідеміями майже забутих хвороб, на кшталт холери?

Температурний режим та наявність інших джерел питної води, звісно, будуть грати роль. Однак проблеми з епідеміями існували завжди і завжди будуть існувати. Проблема тут у відсутності культури нормальних водоочисних споруд. І мова не лише про південь чи схід, мова про всю країну.

Великі міста в Україні не забезпечені якісними очисними спорудами. Про малі міста взагалі не говоримо. А деякі малі міста в принципі не мають очисних споруд – вони існують тільки на папері.

Але ж водоканали час від часу звітують, що "за результатами лабораторних досліджень відхилень від нормативних показників не зафіксовано".

Звісно, в Україні існують встановлені вимоги до якості питної води, і в більшості випадків вода відповідає цим нормативам. До того ж, навіть у старих водопровідних мережах постійний тиск і циркуляція води у трубах запобігають її застою, що дозволяє системі функціонувати на базовому рівні.

Втім, варто звернути увагу на принципову відмінність у підходах до контролю якості води. В Україні аналізи води зазвичай проводяться на рівні станцій водопідготовки - тобто, якість визначається на виході з системи централізованого водопостачання. Натомість у багатьох країнах Європи застосовується інший підхід: якість води контролюють безпосередньо в точці споживання. Зразки беруть прямо з-під крана в оселі споживача, що дозволяє об’єктивно оцінити вплив стану труб, з’єднань та локальних факторів на кінцеву якість води. Такий підхід є більш точним і орієнтованим на здоров’я людини.

Ви згадували про забруднення води нітратами. А чи взагалі проводяться зараз, під часвійни, перевірки підприємств – потенційних забруднювачів?

На жаль, перевірок зараз немає. Планові – заборонені, позапланові – проводяться лише у відповідь на звернення громадян. Система "забруднювач платить" працює дуже погано.

Поговорімо ще про забруднення, спричинені війною. На лінії бойового зіткнення залишається доволі багато тіл загиблих росіян. Це несе загрозу грунтовим водам?

Відповідь на це питання потребує дуже обережного та науково обґрунтованого підходу… Проте варто також зауважити, що в цілому на території України вже існує велика кількість цвинтарів та поховань, з яких певне локальне проникнення речовин у ґрунт можливе.  Ми, WWF-Україна, не володіємо такою специфічною інформацією.

А що зі зброєю та боєприпасами, хімічними речовинами з них? Усе це теж потрапляє у воду. Наскільки реальна така небезпека?

Безумовно, ми розуміємо, що під час воєнних дій у водне середовище потрапляє значна кількість забруднювальних речовин. Однак річки мають природний механізм самоочищення: завдяки постійному руху води, більшість розчинених забруднювачів поступово розбавляються й виносяться за течією. Тож навіть після локальної екологічної катастрофи, через певний час, якість води на поверхні може візуально відновитись.

Проте це не означає, що наслідки повністю зникають. Небезпечні речовини осідають у донних відкладеннях, де зберігаються тривалий час і можуть призводити до вторинного забруднення — особливо під час змін гідрологічного режиму, паводків чи днопоглиблювальних робіт.

Що стосується ґрунтів, ситуація складніша. Унаслідок використання зброї, вибухових речовин і боєприпасів території забруднюються токсичними речовинами. Проблема в тому, що ми не завжди можемо точно і повністю зафіксувати весь спектр забруднювачів — у стандартних польових умовах доступно лише близько 40–45 показників. Утім, ми розуміємо: забруднення ґрунту неминуче впливає на підземні води.

На відміну від поверхневих вод, підземні водоносні горизонти — це закриті, стабільні системи з дуже повільним водообміном. І якщо туди потрапляють забруднюючі речовини, їхнє очищення або витіснення майже неможливе. Таким чином, існує реальний ризик втрати окремих водоносних горизонтів як джерел питної води на десятиліття або й назавжди.

Чи є надія колись очистити ці грунти?

Щоб ефективно очищати забруднені ґрунти та води, насамперед потрібно точно визначити склад токсичних речовин, які в них містяться. Сучасні аналітичні методи це дозволяють — у лабораторних умовах можна ідентифікувати тисячі хімічних сполук і елементів, включно з важкими металами, вибуховими залишками, хімікатами тощо. Наприклад, в Ізраїлі активно застосовується подібний скринінговий моніторинг.

Однак українські реалії трохи інші. Масштаби забруднення внаслідок бойових дій надзвичайно великі — мова йде про десятки тисяч квадратних кілометрів. Реалістично уявити вилучення таких обсягів ґрунту з подальшим очищенням на спеціалізованих полігонах практично неможливо — ні з технічної, ні з логістичної точки зору.

Ще один критично важливий аспект - відсутність моніторингу стану водних ресурсів на тимчасово окупованих територіях. Через бойові дії та втрату контролю над регіонами українські фахівці не мають доступу до збору та аналізу екологічних даних. Можливо, певні спостереження здійснюються окупаційною владою, але їхня достовірність і відкритість викликають сумніви.

Для порівняння: навіть у період Другої світової війни, зокрема в роки німецької окупації (1940–1945), гідрологічні спостереження на захоплених територіях продовжувалися. Наразі ж ми не володіємо повною картиною екологічної ситуації на частині українських територій, що ускладнює планування відновлення та реагування на потенційні ризики.

Чи може якось допомогти впровадження відповідних директив ЄС, адже ми продовжуємо інтеграцію з Євросоюзом?

Водне законодавство України вже приведене у відповідність до європейського. Наприкінці минулого року були прийняті Плани управління річковими басейнами (ПУРБ). В цих документах розписана проблематика, визначені основні водно-екологічні проблеми. Чотири з них — забруднення біологічними речовинами, специфічними речовинами, органічними речовинами, та морфологічні зміни, пов’язані з побудовою водосховищ, меліораційних систем, ставків тощо. Усі ці проблеми одна іншу ускладнюють.

Після визначення проблем йдеться про заходи, які треба вжити, щоб їх позбутися. Більшість з них — це заходи, спрямовані на покращення інфраструктури. Мова про розбудову очисних споруд. Поки ми не очистимо наші води хоч трошки, поки більша частина забруднювачів не перестане потрапляти в річки, ми не зможемо нічого робити. Поки не припинимо забруднювати поверхневі води, не допоможуть ні греблі, ні штучна звивистість, нічого.

В ЄС, на тлі поглиблення кліматичної кризи, вжелунають заклики скорочувати використання води. Чи у нас відбуваються якісь рухи в цьому напрямку?

На побутовому рівні ситуація з водокористуванням в Україні почала змінюватися після запровадження обліку - перехід на лічильники змусив громадян економити, адже вода стала відчутною частиною сімейного бюджету. Проте цього недостатньо. Ми досі живемо в парадигмі, за якою все навколо - "наш ресурс, яким ми можемо вільно розпоряджатися". Але водні ресурси не безмежні, і не все, що доступне фізично, можна чи варто використовувати без наслідків. Потрібна зміна суспільної філософії — від "володіння" до відповідального співіснування з природою.

На державному рівні гарним прикладом є Ізраїль - країна з гострим дефіцитом водних ресурсів, яка пройшла довгий шлях до сталого водного управління.

По-перше, там була проведена масштабна соціальна кампанія з популяризації економного використання води. Вона охоплювала телебачення, зовнішню рекламу, освіту - і дала відчутний результат: зменшення побутового споживання води на 17%. В Україні, на жаль, досі відсутня системна соціальна реклама, спрямована на підвищення екологічної свідомості. Без цього важко очікувати глибоких змін у поведінці людей.

По-друге, в Ізраїлі спеціалісти буквально кожну краплю води знають "в обличчя".  Там здійснюється точний облік усіх водних ресурсів - від підземних до поверхневих. Вся система управління спирається на реальні, верифіковані дані. В Україні ж до сьогодні немає повного уявлення про обсяг, якість та стан водних ресурсів, зокрема підземних вод. Навіть кількість річок точно визначити складно - державний водний кадастр є неповним. Поки не налагодимо облік, не зможемо ані ефективно керувати ресурсами, ані зберігати їх для майбутніх поколінь. Це має бути системна робота держави.

Проблеми з водними ресурсами в Україні існували задовго до повномасштабної війни. Зараз ми лише гостріше відчули наслідки десятиліть системного ігнорування цієї теми.

Тетяна Урбанська

УНІАН в Google News