Прощання з "бюджетним коритом". Соціальні виплати мають "схуднути"

Соціальна політика в Україні усі роки незалежності була недолугою: багато громадян підсаджувались на "голку" соціальних виплат і субсидій, втрачаючи мотивацію працювати. Здавалося, це триватиме завжди – та нарешті зажевріла надія, що все зміниться: бо іншого виходу вже нема.

Нещодавно, під час Міжнародного форуму сталого розвитку, міністр соціальної політики Оксана Жолнович говорила про те, що вже давно мало бути озвучене: про необхідність не роздувати існуючу кількість соціальних виплат в Україні, а допомагати людям вийти із "залежності" від державної допомоги.

Особливо важливо ці слова звучали у контексті обіцяного урядом на наступний рік підняття мінімальної заробітної плати та пенсій – і це в умовах, коли весь проект державного бюджету будується на аксіомі (чи все ж таки теоремі?) отримання Україною 42 мільярдів доларів від міжнародних донорів. Якщо ж виплат не станеться, або об’єми допомоги зменшаться – бюджет посиплеться наче картковий будиночок…

"Нам треба зламати все, що є сьогодні соціального, і просто з нуля переформатувати новий суспільний договір про соціальну політику в нашій державі. Багато громадян є в певному сенсі підлітками: "Держава винна нам: дбати, допомагати, але я не буду брати участі у своєму особистому розвитку, особистому житті, я не готовий брати відповідальність на себе". І це та філософія, яку ми точно мусимо зламати", - сказала міністр.

Необхідність злізти з соціальної голки

Вочевидь, така ініціатива сподобається далеко не всім. Можна лише уявити невдоволення саме тих людей, про яких говорила Жолнович, - залежних від фінансових дотацій.

Звісно, міністр не мала на увазі позбавити всіх людей будь-яких видів виплат – це точно буде неправильно, і особливо – в умовах війни, коли десятки тисяч людей ледь зводять кінці з кінцями, а ціни на все невпинно рухаються вгору.

Але підходити до призначення соціальної допомоги більш ретельно та адресно точно варто.

Ще з часів розпаду радянського союзу політики-популісти постійно маніпулювали темою соціальних виплат, плекаючи у суспільстві залежність від "бюджетної цицьки". Вони десятиліттями годували населення обіцянками підняти пенсії, субсидії, тим самим отримуючи прихильність та майбутні "голоси" на виборах. Але ці виплати почасти здійснювалися нерозумно, із пенсіями в країні взагалі відбувався - та й досі відбувається - суцільний жах: наприклад, деякі "заслужені" судді Кучми і Януковича отримують більше 100 тисяч гривень пенсії на місяць. А значна частина бюджетних видатків спрямовується не тим, кому дійсна потрібна, а найхитрішим. Численні отримувачі допомоги не бачать для себе сенсу працювати, розвиватися, чогось досягати у житті – бо ж нащо втрачати субсидії або допомогу по безробіттю?

"Це здатність  пристосовуватися: ти перебуваєш в зоні комфорту. Навіть якщо це дуже бідне житло, дуже маленька допомога. Але стабільна. Я чула таку фразу: "Нічого не принижує гідність так сильно, як вчасно виплачена мізерна зарплата". Це не дозволяє людині відірватися, розвиватися, але і утримує її у незрозумілих, складних рамках", - влучно зазначає Жолнович.

Слід наголосити, що соціальна допомога – важливий інструмент підтримки вразливих верств населення, людей, які опинилися у скрутному становищі, дітей, батьки яких не можуть забезпечити їм належні умови життя і розвитку власноруч.

І є люди, для яких вона дійсно життєво необхідна, наче повітря. Проте й випадків зловживання соціальними виплатами - безліч. І, що найнебезпечніше, інколи заручниками "легких" державних грошей стають діти.

Наприклад, авторка цих слів, працюючи свого часу у банку, спостерігала яскраву представницю такого прошарку – жінку, яка до 25 років вже обзавелася п’ятьма дітьми, була матір’ю-одиначкою та зловживала алкогольними напоями. Жила вона саме на соціальні дитячі виплати, сума яких перевищувала тодішню зарплату працівника банку (понад 5000 грн у 2013 році - і хоча на сьогодні сума не вражає, за тодішнього курсу валют це було більше $600). Звісно, левова частка цих коштів йшла не на занедбаних дітей, а на алкоголь. "Бонусом" до цього діти зростали біля цілодобово п’яної матері – про стан їхньої психіки та подальший розвиток можна лише здогадуватися.

Знаю й про іншу історію – трохи іншого характеру, проте з тієї ж опери. Жінка-пенсіонерка проживала у маленькій квартирі із безробітним сином не пенсійного віку, який оформився її опікуном.

Як малозабезпечена родина, вони отримували субсидію на житлово-комунальні послуги. Проте, в одну мить, цю субсидію для них відмінили, зважаючи на те, що син міг спокійно влаштуватися на роботу та забезпечувати родину самостійно. Скільки галасу здійнялося у той момент – не передати словами, адже держава "була їм винна". Проте, вони поплакали-поплакали, й, врешті решт, ледачий син зумів знайти для себе підробіток.

Який висновок з цього можна зробити? Люди мають брати відповідальність за самих себе та шукати шляхи власного розвитку замість того, щоб щомісяця нервово чекати, поки на картку впаде чергова державна крапля.

Соціальна підтримка здорової людини

Соціальна політика не має бути синонімом роздування дрібних виплат. Це має бути саме підтримка: надання людям послуг, які допоможуть їм стати на ноги.

"Підтримка, в першу чергу, це - послуга. І якраз послуги в нас в Україні не вистачає. У нас немає фахівців, що можуть провести людей крізь складний життєвий випадок. У нас дуже мало сервісів, які швидко підхоплять людину і не дозволять їй скотитися у таку залежність, з якої вийти важко", - зазначила Жолнович.

Для отримання засобів для існування людина має працювати. Тому слід максимально користуватися можливостями пошуку роботи чи опанування нових навичок.

Навряд чи багато хто знає, що, наприклад, існує ваучер на навчання від Державного центру зайнятості, який дає можливість громадянам з низки категорій (особи віком 45+, ВПО, особи з інвалідністю, звільнені з військової служби тощо) безкоштовно пройти навчання чи перепідготовку за певним переліком професій у визначених навчальних закладах. Для цього треба звернутися до центру зайнятості чи подати заявку онлайн. А головне – бути готовими опанувати щось нове і застосувати отримані навички на новій роботі.

Переселенець – не вирок

Інша сторона медалі – війна та внутрішні переселенці. Зараз в Україні налічуються мільйони внутрішньо переміщених осіб, які щомісячно отримують допомогу на проживання від держави. Кошти ніби невеликі – 2 тисячі гривень (і 3 тисячі на дітей та осіб з інвалідністю), проте в існуючих масштабах це величезні видатки дефіцитного бюджету, який тримається лише на міжнародній фінансовій допомозі.

Переселенців треба, без сумніву, підтримувати – люди втратили все, не всі змогли знайти роботу, яка дозволяє винаймати житло та забезпечувати родину.

Але, очевидно, що не всі громадяни, які зареєстровані як ВПО, потребують цієї допомоги.

Це доводять верифікації виплат, коли в ході перевірок нерідко з’ясовується, що людина не проживає за вказаним місцем реєстрації. Тому з вересня держава позбавляє виплат громадян, що мають значні суми на депозитах, придбали новий транспортний засіб чи валюту на понад 100 тисяч гривень. І це, безумовно, правильний крок.

Звичайно, вихід з ситуації не буде простим – не можна позбавити підтримки усіх за принципом: "у лісі дрова рубають, а до села тріски долітають". Але допомога має надаватися лише тим людям, які дійсно її потребують. А багатьом іншим слід надати не рибу, а вудочку - аби вони доклали зусиль для позитивних змін у своєму житті.

Як зазначила Оксана Жолнович, у Мінсоцполітики сформулювали лозунг "Формуємо спроможності замість залежності". В цьому, вочевидь, і має полягати нова роль держави – надати людям можливості і підштовхнути їх у вільне плавання. А як це буде реалізовуватися – вже вирішуватимуть чиновники. Звісно, якщо справа не обмежиться лише красномовними заявами.

Такі зміни давно назріли. Проте, чи готове для них наше суспільство? Сподіваймося, що так. Бо вибору немає.

Катерина Жирій

УНІАН в Google News