Як козаки з пікселями воювали. Чи потрібно в Україні забороняти відеоігри

Нещодавно у Мінцифрі задумалися про створення дієвого механізму заборони відеоігор – нібито певні інтерактивні розваги можуть шкодити "національним інтересам". УНІАН вирішив розібратись в питанні, а також дізнатись, навіщо вводити цензуру на ігри та що про це думають розробники з видавцями.

Днями заступник міністра цифрової трансформації України Олександр Борняков зіграв у Call of Duty: Warzone. У цьому шутері події розгортаються на локації виданого міста Верданськ, що частково заснований на українському Донецьку. Посадовець написав у Фейсбуці великий пост, де запропонував створити механізм, що дозволить забороняти ігри, які "пропагують ліквідацію незалежності України або мають сюжет, пов’язаний з діяльністю держави-агресора, і вона представлена як позитивна".

Пост Олександра Борнякова щодо заборони відеоігор / скріншот

"Друзі, хочу почути вашу думку – чи потрібен в Україні дієвий механізм заборони комп'ютерних ігор, які шкодять національним інтересам держави? Візьмемо, наприклад, частину відомої комп'ютерної гри Call of Duty (Warzone – УНІАН), в сюжеті якої – умовна війна на Донбасі. Красива графіка, реалістичний сюжет і ми вже звикли до постійного протистояння РФ та США в кінематографі, іграх. І, можливо, добре, що про події в Україні та їхні наслідки знатимуть в усьому світі. Але проблема значно глибше. Не виключено, що завтра не з'явиться гра, у якій нам та нашим дітям будуть пропагандувати та нав'язувати неприйнятні речі, які ставитимуть під сумнів територіальну цілісність України. А дієвого механізму, який би заборонив її розповсюдження в нашій країні, – немає", – заявив Борняков.

В коментарях під постом утворилася справжня дискусія, де більшість людей радило урядовцю зайнятися більш корисними для держави справами, а також пропонувало альтернативні засоби регулювання відеоігор на території країни.

Борняков, своєю чергою наводив у приклад Росію, де, за його словами, Warzone заборонена, а згодом чомусь взагалі видалив пост.

То що ж не так з Call of Duty: Warzone, які ще ігри можуть загрожувати інтересам держави та чи варто вводити цензуру на українському ринку гейміндустрії?

Чим страшний Call Of Duty: Warzone

У Call of Duty: Warzone понад 85 мільйонів гравців / фото Activision

Call of Duty є однією з найуспішніших серій шутерів. З’явилася вона ще у 2003 році та спочатку зосереджувалася на подіях Другої світової війни. Далі франшиза почала набирати обертів, а розробники брати за основу інші військові конфлікти: війна у В’єтнамі, на Близькому Сході, операція в затоці Свиней (Куба) та багато іншого. Щоразу автори опиралися на якесь реальне протистояння, наприклад, США та В’єтконгу, а потім на нього нанизували власний вигаданий сюжет.

Так сталося і з Call of Duty: Modern Warfare, яка вийшла у 2019 році. За основу сюжету були взяті Іракська війна та громадянська війна в Сирії. Останню у грі перейменували в Урзикстан. За сюжетом у цю країну під приводом боротьби з тероризмом здійснює інтервенцію Росія і починає, у підсумку, тероризувати місцеве населення. Проти армії РФ б’ються американські військові.

А ось конфлікт на Донбасі було взято за основу локації для багатокористувацького режиму гри, який став розповсюджуватися окремо, це той самий Warzone. На мапі гри лише деякі об’єкти нагадують про Донецьк, наприклад, стадіон "Донбас-арена" або ж аеропорт. Однак є й чимало того, чого немає у справжньому Донецьку – гори, дамба електростанції та навіть порт.

Ось так у грі виглядає стадіон / скріншот

За жанром Warzone – це "королівська битва", де велика кількість гравців воюють один з одним. Ті, кого вбили, потрапляють в ГУЛАГ, і вже там на дуелі "сам на сам" мусять перемогти суперника, щоб повернутися до своєї команди. Це взагалі – відвертий гротеск.

А суть такого протистояння у тому, щоб живим залишився лише один гравець, чи команда. Все. Тут навіть немає сюжету, як в звичайних частинах серії. Це просто популярна гра, де геймери змагаються один з одним. Як це загрожує національним інтересам України?

Мало того, через те, що у Call of Duty: Modern Warfare Росія зображена країною-агресором, на неї обурилися самі росіяни. Тож свого часу Sony вирішила не випускати гру в Росії на своїй платформі – PlayStation. Теж саме сталося і з Warzone, як багатокористувацьким режимом Modern Warfare. Саму ж гру там ніхто не забороняв.

А чому ж тоді в Україні треба забороняти гру, де Росія зображена країною-агресором?

Досвід інших країн

Кадр з гри Homefront: The Revolution / фото store.steampowered.com

В іграх, як і в кіно, існує безліч жанрів. В них зазвичай навіть не йдеться про існуючі держави. Але якщо ми розглядатимемо конкретно стратегії чи мілітарі-шутери, то тут вже одна комп’ютерна копія країни цілком може напасти на іншу.

• Наприклад, шутер Homefront: The Revolution розповідає, як Північна Корея набула могутності і захопила Сполучені Штати Америки, встановивши там тоталітарний режим. Головним героєм виступає американський повстанець, що бореться із країною-агресором. Не треба нагадувати про натягнуті стосунки між США і КНДР. Однак у Штатах гру не заборонили.
• Або Battlefield 4. У сюжеті показані заворушення в Китаї та напад американських військових на Шанхай з метою запобігання урядовій змові у Піднебесній. У Китаї гру заборонили, з причин "загрози національної безпеки".

Чому Homefront не налякав США, а Battlefield 4 для Китаю виявися загрозою? При тому, що в обох іграх за сюжетом на ці країни скоєно напад? Відповідь очевидна: ігри "загрожують" лише тоталітарним режимам.

Та якщо ви думаєте, що китайський уряд зупинився на "Батлі", то помиляєтеся. Лише за цей рік у Піднебесній заборонили ще одразу дві гри. Одна з них – Plague Inc. Уряд Китаю вирішив, що симулятор знищення населення планети за допомогою різних інфекцій в період пандемії COVID-19 посприяє посиленню паніки серед населення. Сотні фільмів про епідемії не створять паніку, а гра створить. Чому? Загадка. Хоча, якщо згадати ймовірну історію походження коронавірусу від поїдання на китайському ринку кажанів, то…

Інша гра – Animal Crossing: New Horizons. Цей милий симулятор життя на острові заборонили до продажу через те, що протестувальники Гонконгу "перенесли" сюди свої пікети.

Бачите, як від відстоювання національних інтересів Китай перейшов до заборони волевиявлення?

Що в такому разі заважатиме нашим можновладцям тиснути на розробників, якщо не західних, то, принаймні, українських? Візьмемо вітчизняну стратегію "Козаки", яка ще до "Сталкера" зробила відомою студію GSC Game World. У ній Україна, на відміну від інших держав, не переходить в наступне століття. Нація не може будувати кам’яні стіни, у неї немає броньованих солдатів, а з військового флоту – самі галери. Та ще й армія країни-агресора може напасти на вашу. Це вже можна вважати загрозою "національним інтересам"? Чи це одна з ігрових механік та сама суть стратегій в реальному часі, де потрібно якомога швидше розвинути економіку, побудувати велику армію та завоювати усіх ворогів на мапі?..

Кадр з гри "Козаки 3" / фото cossacks3.com

…У разі створення в Україні механізмів заборони ігор, доля тих же "Козаків" залежатиме від інтерпретації сюжету людьми, які перевірятимуть її на відповідність "національним інтересам".

Неефективність заборон

Припустімо, що механізм заборони інтерактивних проектів в Україні створено. Але як в епоху інтернету можна закрити доступ до певної гри? Можна зобов’язати компанії не продавати на території країни диски з грою та обмежити її розповсюдження у цьому регіоні через цифрові майданчики, типу Steam. Однак навіть у цьому разі в користувачів залишиться ще принаймні кілька способів отримати заборонений продукт.

• Ігри від "сірих" продавців, що нелегально везуть в країну диски;
• Завести обліковий запис, вказавши відмінний від України регіон проживання на ПК чи консолях;
• Завантажити гру з торрент-трекерів.

До того ж сам факт заборони може стати причиною, через яку українські геймери взагалі звернуть увагу на конкретну гру. Людям може стати банально цікаво, що ж у ній такого, що її заборонили. Це підтверджує й ком'юніті-менеджер видавництва tinyBuild Георгій Кулько.

"Вагомий мінус цього важеля впливу на покупців, а в нашому випадку – ще й громадян нашої країни, це те, що він нерідко дає зворотний від бажаного ефект. Ось згадайте, як зростає ваше бажання роздобути що-небудь, коли вам це забороняють. Крім цього, будь-які табу часто привертають (не завжди здоровий) інтерес до об'єкта заборони і викликають гнів у бік того, хто забороняє. Це може бути схоже на ситуацію зі знаком Parental Advisory, який почали розміщувати на музичні альбоми в 90-х", – каже Георгій.

Ситуація зі знаком Parental Advisory, до речі, гарний приклад. З кінця 80-х в США деякі музичні альбоми почали маркувати цим написом. Це означало, що тексти з даної платівки містять провокаційну або ненормативну лексику. І знаєте, що? З роками її визнали неефективною. Альбоми з Parental Advisory продавалися краще за звичайні – бо завдяки цьому знаку дітям було легше знайти такий альбом серед купи інших платівок.

"Я вважаю, що найбільш правильним рішенням буде відмовитися від будь-яких заборон ігор в принципі. Крім цього, в першу чергу шукати загрози національним інтересам потрібно вже точно не в іграх", – резюмує ком'юніті-менеджер видавництва tinyBuild.

Якщо не заборона, то що?

Замість того, щоб забороняти ігри, їх розповсюдження можна регулювати завдяки спеціальній комісії. Як ESRB в США чи PEGI в Європі. Ці організації присвоюють іграм віковий рейтинг. І, на відміну від знаку Parental Advisory, вікові позначки на іграх можуть бути ефективними. Наприклад, у всіх сучасних консолях є функція "Батьківського контролю", де батьки можуть бачити, у що їх чадо грає, встановлювати тривалість ігрової сесії та навіть закривати доступ до обраних ігор, або до цілих категорій ігор – сортуючи їх за тими ж віковими обмеженнями.

А як же дорослі геймери? Хто їх буде регулювати? На це відповів український розробник ігор Олексій Фурман: "Ефективніше гравців не карати, а заохочувати. Тому я б в першу чергу задумався про механізми підтримки відеоігор, що створюються в Україні, і впровадження більшої кількості можливостей для ігрових розробників. Тоді ми будемо не шукати, як відрізнити погане, а прищеплювати хороше. А відторгнення поганого настане само собою".

Арт української гри The Point of no Return / скріншот

Цікаво, що подібні механізми заохочування вже існують. Олексій навів у приклад діяльність Українського культурного фонду – державної установи, яка лише цього року допомогла створити кілька інтерактивних проектів. Це, наприклад, мобільний додаток "Чарівний Світ.UA", який знайомить дітей зі світом вітчизняної міфології. Є гра Tukoni, створена на основі дитячої книжки української письменниці Оксани Були. А у розробці знаходиться ще й The Point of no Return – гра про будні українського військового на Донбасі. Вона розказує історію одного солдата – від його рішення піти на війну до повернення додому та інтеграції в мирне життя. Автори підкреслюють, що це – не військовий шутер, а симулятор ходіння, де головне – це атмосфера, декорації та історія. Ігротворці зробили своєю метою показати "досвід ментальної ізоляції на війні", щоб якомога більше людей могли зрозуміти тих, хто знаходиться на передовій.

Тож, може, замість дискусії навколо і без того популярної Call of Duty: Warzone, заступник міністра цифрової трансформації міг би розповісти у Фейсбуці про The Point of no Return?..

Сергій Коршунов

УНІАН в Google News