Лізо, я знаю, що початок війни для вас був дуже складним, особливо через те, що ваші рідні перебували в окупованому Херсоні. Що згадуєте про ті часи?
Я не була на початку повномасштабного вторгнення у Херсоні. Я зустріла велику війну у Києві зі своїм чоловіком. А мої батьки, так, були у Херсоні і прожили півтора місяці під окупацією. Батьки особливо не люблять згадувати цей час, бо це був суцільний стрес, виїзджати було страшно, але пощастило, що з ними у машині їхала дитина, тому рашисти були більш лояльні до них, не змушували чоловіків роздягатися і не перевіряли ноутбуки.
Мої батьки досі не були у Херсоні після виїзду, тобто вже два роки вони не бачили свій дім. Мама просто поки боїться їхати туди, боїться відкривати будинок і побачити там всі ті спогади про окупацію і про початок війни. Ну і туди їхати зараз небезпечно, бо Херсон щодня під жахливими обстрілами. Ми віримо, що наш дім вистоїть, я дуже хочу аби мій син побачив, де я виросла. Ще мама каже, що найцінніше, що залишилося у будинку - фотографії нашого дитинства, бо це історія нашої родини.
Ви народили під час війни. Чи були страхи? Як взагалі минули пологи?
Був єдиний страх, що я не зможу додзвонитися своїй лікарці, коли у мене почнуться пологи. Бо тоді нещадно обстрілювали інфраструктуру і дуже часто не було звʼязку. А так ні, я не боялася, я знала, що у лікарні є свої потужні генератори, що є бомбосховище і якщо що, то там можна буде народити.
Пологи пройшли чудово, але тривали дуже довго, від початку перейм до народження пройшло десь 24 години. Я відмовилася від анестезії, хотіла народити сама і у мене все вийшло. Я пройшла крізь цей біль і народила найсолодшого хлопчика. Весь цей шлях зі мною пройшов мій чоловік, кожну хвилинку він був зі мною, він і плакав зі мною, і кричав, і обіймав, і цілував, він забрав на себе 50% болю. Це був неймовірний день, наповнений турботою і любовʼю.
До речі, народжували ми у державному пологовому будинку номер 2. І на наступний день після народження був масований обстріл, тому другий день життя Марка ми провели у бомбосховищі.
Як за час війни змінилися ваші стосунки з чоловіком?
За період війни ми народили сина, наші стосунки зміцнилися із появою нашого хлопчика. Ми стали ще ближче, ще ніжніше ставитися одне до одного. Гадаю, що ми найкраща команда у світі. Я обожнюю свого чоловіка, це мій скарб!
Чи намагався вас підтримати колишній чоловік, від якого ви тікали?
Мій колишній чоловік, на то він і колишній, щоб залишитися у минулому. Зараз ми не спілкуємося.
Розкажіть, як ви виживали у перший рік війни, коли робота була на паузі?
У перший рік війни я була вагітна, а перші пʼять місяців у мене був жахливий токсикоз. Але потім зʼявився фільм "Лишайся онлайн", і я поєднала вагітність і зйомки. Також мій чоловік забезпечував нас.
Чи не переживаєте, що вашого чоловіка можуть мобілізувати? Ви розмовляли про це?
Звичайно переживаю. Тільки у мене є ще рідний брат і тато. І я переживаю за усіх них. Тато працює на нашу армію, можна і так сказати. Він проектує бойові дрони, відповідає за компʼютерний зір.
Що думаєте з приводу мобілізації загалом? Існує думка, що воювати мають і жінки…
Це дуже складне питання. Якщо ви запитаєте, чи боюся я, що хтось із моїх найрідших буде мобілізований - так, звичайно. Я не знаю, як жінки і мами справляються з цим стресом, коли чекають своїх хлопців вдома, коли самі виховують дітей. Це так боляче бачити, як твоя дитина росте, а ти не можеш розділити ці моменти із коханим. Я не знаю, як до цього ставитися, я цього боюся, мені це все болить.
Ви сказали, що першою вашою роботою під час війни став фільм "Лишайся онлайн". Це гостросюжетна драма про дівчину Катю, якій випадково дістається ноутбук незнайомого чоловіка. Вона ховається від ракетного обстрілу будинку, намагаючись знайти власника зниклого після російських ударів ноутбука. Ризикуючи своїм життям та життям близьких, Катя намагається врятувати незнайомих українців. Що спільного є між вами та вашою героїнею?
Цей фільм і любов, і біль одночасно. Цей фільм неймовірний ріст для мене, а також найскладніша робота за всю мою карʼєру. Це надважкий сценарій, який я прожила у маленькій квартирці, разом із режисеркою Євою Стрєльніковою. Спільно рисою вважаю наявність страху, але присутність сміливості, аби йти крізь нього, тобто боятися, але робити. І також доброта, яка потім може проявитися по відношенню до тебе абсолютно неочікувано і дуже боляче.
Фільм знятий у унікальному форматі скрін-лайф, тобто "живих" зйомок з колегами-акторами у вас майже не було. Як вам такий досвід?
Це непростий досвід. Бо зазвичай на майданчику ти можеш перепочити, навіть просто переговоривши із партнером 5 хвилин. Гра у кіно - це обмін енергіями, ти дав партнеру, а потім він тобі дав, це як пінг-понг. А тут у мене нікого не було, тільки чорний екран, камера і режисер.
Після одного знімального дня, я навіть подзвонила режисерці і попросила перенести знімальний день, щоб я відпочила. Я була вагітна, у мене трохи розболівся живіт, я злякалася і вирішила, що мені потрібна перерва. Це було дуже виснажливо, потім після зйомок Єва (режисерка) навіть сказала мені, що вона сумнівалася, що я дійду до кінця. Щоб ви розуміли, плакати і кричати доводилося просто цілий робочий день, тобто 12 годин.
Що вас привабило у цьому проекті?
Я взагалі вважаю, що це одна з перших моїх великих ролей. Це повний метр, це головна роль, актори чекають на такі роботи іноді усе життя. Коли я прочитала сценарій, я дуже-дуже плакала, він зачепив мене, така жива і така болісна історія. Абсолютно новий формат для мене, та й взагалі для нашого виробництва. Тому як тут не погодитися?
Ще й у середині мене вже зароджувалося нове життя, це було дуже символічно. І я дійсно запамʼятаю цей період на усе своє життя. Потім коли мій син підросте, ми подивимося це кіно разом і я скажу йому, що там він, він зі мною, він пройшов цей шлях зі мною, моє серце билося разом із його. Ми були разом.
Багато фільмів про війну розкритикували. Чи не боїтеся зіштовхнутися з хейтом, якщо глядач помітить те, що не відповідає дійсності?
Звичайно я боюся, це в принципі один з найбільших страхів у людини бути неприйнятним суспільством. А тут ще й така тема, яка стосується кожного, яка зробила рану кожному, і ця рана болить, ця рана кровоточить. А тут цей фільм, його перегляд, це наче ковирятися у цій рані. Але з іншого боку я знаю, що цей фільм потрібен для того, аби знову нас усіх обʼєднати, аби знову нагадати про все це, аби знову повернутися спогадами туди, щоб додати собі сили, щоб набрати ще більше повітря у легені і зробити цей ривок. Щоб не забувати донатити.
Як думаєте, чому українські серіали не такі популярні, як, наприклад, російський "Слово пацана"? Чи дивилися ви цей серіал?
Я не дивилася "Слово пацана", і взагалі не дивлюся нічого російського. Вважаю це несвідомим, і дійсно щиро не розумію навіщо українці споживають російський контент….
З приводу популярності, напевно, через те, що ми так довго були під їхнім "крилом", російська пропаганда була всюди, ці метастази проросли у кожній родині, тому, напевно, людям важко відмовитися від перегляду таких серіалів.
Це також романтизація бандитизма. У моєму дитинстві це був серіал "Бригада", зараз ось цей… Мені сумно, що люди в принципі захоплюються цим… А взагалі про цей серіал є дуже крутий випуск на каналі "Загін кіноманів", раджу усім подивитися.
До речі, до війни ви знімалися з російськими акторами. Чи підтримуєте зараз з ним зв'язок?
Ні.
А чи були думки залишитися в РФ?
Мрій про життя там у мене ніколи не було. Але до повномасштабного вторгнення були кастинги у їхні проекти. Але і в принципі майже все наше кіновиробництво працювало на декілька ринків. Все, що знімалося у нас, транслювалося там.
Вам пропонували зйомки в РФ під час війни?
Ні, таких пропозицій не було.
Чи спілкувалися з Безрук, Паперною та іншими українками, які обрали РФ? Що думаєте з приводу їхньої позиції?
Я ніколи не спілкувалася із цими акторками і не буду спілкуватися. Вважаю, що ми навіть не повинні називати їхніх імен, аби не популяризувати їх. Сторінку перегорнуто, мені абсолютно нецікаво, як і хто з них живе, і яким був їхній вибір.
Чому, на вашу думку, до України повернулась проросійськи налаштована Оксана Байрак?
Поняття не маю, чого вона повернулася. Єдине, що нас має хвилювати - яким чином вона це зробила.
Хто з росіян розчарував вас найбільше? Чому?
Зараз мені абсолютно все одно на кожного росіянина, мене не цікавить жоден із них, для мене їх не існує. Єдине - ми маємо стежити, аби їх не затверджували на міжнародні проекти, а якщо затвердять, то не мовчати і висловлювати голосно свою думку. Співпраця із росіянами = співпраця із терористами.
Після 2022 року наше кіно стало випускатися виключно українською. Як ставитеся до цього?
Чудово ставлюся. Я не розумію, чого молодь продовжує розмовляти російською, всі так прагнуть говорити англійською, але не хочуть приділити хоч трішечки часу українській. Я дійсно не розумію, що це? Лінь? Ну от що може заважати перейти на українську? Тільки відсутність бажання, і от від цього мені дуже сумно… А ще більше засмучує, коли чую, як батьки із дітьми говорять російською. Ну ми ж маємо памʼятати, що мова доти жива, доки нею говорять наші діти.
