Ковжун розповів, як політики хочуть нас зманіпулювати за них проголосувати / фото УНІАН

Політичний консультант Олексій Ковжун:«Армія, мова, віра» – це без п’яти хвилин «Раса, нація, земля». Порошенко виїдає націоналістів і робить можливим прохід до парламенту проросійських сил, виборці яких налякані його риторикою

Про те, як політики брешуть та маніпулюють, вірять в рептілоїдів та чаклунів, відчувають себе особливими, а нас з вами – тупими, та про те, як не посваритися з близькими, сперечаючись, за кого голосувати, - УНІАН розповів політичний консультант Олексій Ковжун.

Ковжун розповів, як політики хочуть нас зманіпулювати за них проголосувати / фото УНІАН

Почнімо з комунікації українського політикуму з громадянами, тобто виборцями. На вашу думку, з боку політиків переважає відверта брехня чи маніпуляція? Що більше зло для нас?

До зла повернемося трохи пізніше, а от маніпуляція, як така, загалом, не є поганою. Це слово походить від латинського manus– рука. В будь-якій лікарні є маніпулятивний кабінет, де роблять всілякі маніпуляції. Розкажу вам мій улюблений приклад. Чоловік повертається додому, жінка борщу йому наливає, а він і каже: «Такий борщ смачний, грішно їсти без чарки». Він її не благає, не вимагає, не принижує, навіть не вступає в перемовини – він маніпулює, щоб жінка налила чарку. Вона або наливає, або ні, але він не втратив обличчя. Це безконфліктна історія. Коли ми свідомо даємо собою маніпулювати – це норм, чому ні? Це добровільна історія як в танці, бо, якщо ви танцюєте танго, партнер має вас вести. Втім, якщо це відбувається без вашої волі, то це вже ближче до зґвалтування.

Ясна річ, політики хочуть нас зманіпулювати за них проголосувати. Але коли ми обираємо кандидата, керуючись тим, що «тільки він врятує», «я їй довіряю» або «він – страшне зло» – ми самостійно без сторонньої допомоги виходимо в простір, де нами легко маніпулювати і де нас легко «зґвалтувати».

Простий приклад: коли до вас приходить майстер ЖЕКу лагодити батарею, ви ж не оперуєте термінами «видно, православна людина, нехай,з батареєю розбирається» або «не дам йому до батареї підійти, бо він не поважає Степана Бандеру». Ви просто хочете, щоб фахівець полагодив батарею на ясних умовах і пішов собі. З політиками те саме, але ми забуваємо, що наймаємо їх.

У своїй більшості українські політики давно забули, що їх найняли на роботу

Абсолютно.Але тут принцип «it takes two to tango» (англійська ідіома, що означає «розділяти відповідальність на двох», – УНІАН). Якщо ми їм про це не нагадуємо – вони не тільки забувають, що їх найняли, але вважають, що в них зі сраки сонечко світить. Пам’ятаю, як Петро Олексійович розповідав про 3G. По-перше, було враження, що він ділиться з нами навіть не досягненням, а своєю радістю з цього приводу. По-друге, розповідав з таким захопленням, наче це він винайшов інтернет. А коли розповідає про Томос (який, безперечно, є історичною подією), складається враження, наче він винайшов християнство. 

Переважна більшість українських політиків вважають себе особливими, що їх Господь в чоло цьомкнув. І це наша провина, як суспільства. Бо, ясна річ, ми маємо їм сказати: «Воу, іди працюй, ти - майстер ЖЕКу». 

Повертаючись до зла, з якого почали. Що більш притаманне нашому політикуму– не корисна маніпуляція (підміна понять, некоректне висвітлення інформації) чи свідома брехня виборцю?

В мене відчуття, що вони не дуже розуміють, де закінчується одне, і починається друге. Але ці ж політики не з Марса до нас прилетіли, вони – це ми.

Ще в них є хибне уявлення про цільову аудиторію. Я з цим стикався, працюючи в рекламі і вже в політичному консалтингу. Проблема в тому, що вони не розуміють, що людям цікаво і не цікаво. Не розуміють, що люди живуть власним життям – досить напруженим, з надіями, розчаруваннями, проблемами та радістю. Політику або комерційному бренду люди готові приділяти маленький шматочок мозку і маленький проміжок часу. Не встиг пояснити свою думку протягом цього проміжку – ссорі, гудбай. Це не проблема комунікації і не проблема людей – це проблема того, хто не зміг пояснити свою думку. Але політики не готові брати на себе таку відповідальність, бо вважають, що ми з вами тупіші, ніж ми є: «Це така важлива тема, я ж вам казав, а ви нічого не зрозумілі – тупі». Наприклад, вони переконані, що преса любить «смажене», тому, нумо, дамо сенсацію. І яка різниця, що це не зовсім правда, можна подумати, все інше було правдою.

Читала твердження фахівця в області поведінкової науки Гордона Райта про те, що всі люди схильні вірити в чесність співрозмовника. На його думку, якби ми не припускали, що люди за замовчуванням говорять правду, то зруйнувався б весь процес комунікації. З нашими політиками все навпаки – суспільство переконане, що всі вони брешуть. На чому ж тримається процес комунікації?

Дивіться, яка історія. У всіх нас є схожий досвід - нас всіх «кидали». Когось валютні міняли, більш дорослих – ціла держава (складували на ощадну книжку, а потім раптом – шиш). У людей, з одного боку, здорова недовіра. Але з іншого боку, дитячі сподівання. Бо ми не запарюємося з тим, щоб з’ясувати, як все працює. Як співав Гребенщиков[російською]: «Найдется кто-то, кто мне все расскажет». Ми чекаємо на месію, на чудо.

Один мій приятель сказав, що українці – це машинка для створення та розвінчування кумирів з неймовірною швидкістю. Давайте згадаємо «месій» з початку війни – Коломойський, Семен Семенченко, Дмитро Ярош,Савченко, Саакашвілі. І це в нас присутнє абсолютно одночасно – ми бажаємо вірити, але досвід підказує «точно кинуть».

Пам’ятаю відомий приклад публічної брехні політика мовою тіла. Заперечуючи в суді свої відносини з Монікою Левінскі, Білл Клінтон начебто весь час чіпав себе за ніс. І це сприймалося як вірна ознака нещирості. Чи можете пригадати подібні історії з українськими політиками? Якісь притаманні рухи чи жести під час виступів, які б свідчили про нещирість?

Вони не щирі завжди. Адже щирість є неймовірно перебільшеною цінністю. Наприклад, ви приходити в «МакДональдз», де вам нещиро посміхаються. Але нахріна вам їхня щирість – потрібна їхня ввічливість, замовлений сендвіч і все.

Коли людина дивиться вправо вгору, то пригадує. Вліво вгору – вигадує. Це класика жанру [декодування мови тіла], яка не завжди працює. Прикладів з українськими політиками не пригадаю, і, на мій погляд, це не дуже важливо. На тренінгах з комунікацій я розповідаю людям, що достатньо побачити півсекунди їхнього виступу під час телевізійного ефіру, щоб відчути, чи є сенс слухати далі. Так, я це оцінюю з професійної точки зору. Але будь-яка людина, вечеряючи під перегляд телевізору, про одного скаже: «Та що він там може знати». А про іншого: «Видно, що людина знає, про що говорить». Хоча, що там може бути видно – він ще про атомну енергетику розповідає, в якій ти не бельмеса не розумієш! Вся справа у манері подачі, але це навичка, яку можна опанувати.

Ковжун вважає, що політика – це той самий маркетинг / фото УНІАН

Продавці можуть змусити нас купити товар за допомогою простих психологічних трюків – створення ілюзії попиту, апеляція до почуття обов'язку тощо. Щось схоже має бути в політичному консалтингу?

Зазвичай, політика – це той самий маркетинг. Хоча політик потребує підтримки під час виборів голосом. І, з одного боку, голос – це не матеріальне, бо за голос пляшку не купиш. Але я ж не можу проголосувати за одного і за другого, і за третього. Тому голос важливий.

Головні «товари», які здебільшого продають політики – це надія, перспектива або страх. Звідси, ці класичні історії про «армія, мова, віра», «ми здобули». Чи коли, наприклад, виводиш тему тарифів в бік інстинкту самозбереження. Замість підвищення тарифів кажеш –  тарифний геноцид. Таким чином розмінюєш серйозні та страшні поняття, проводиш інфляцію термінів, нівелюєш страшенні трагедії з новітньої історії нашої нації. Це не добре. Це дає результат в короткостроковій перспективі, поки над тобою не починають сміятися.

Нині поширені твердження, які, як тепер розумію, є використанням товару – страху. Мовляв, якщо президентом стане хтось інший, окрім певного кандидата, прийде Росія. Бо точку неповернення ми ще не пройшли. А яка ваша думка – пройшли?

Мої особисті відчуття –пройшли. Точка неповернення відбувається в активній частині суспільства. Помаранчевий майдан і Революція гідності були її окриками на дії влади – воу-воу, з нами так не можна. Це був головний меседж, навіть не те, що ми хочемо до Європи. Коли значна кількість людей чітко розуміють, чого вони точно не хочуть – цедає нам ті самі точки неповернення. Адже домовитися, чого ми хочемо набагато складніше, починаємо сперечатися. Але ми точно знаємо, чого не хочемо –це головне.

Твердження про те, що після революції відбувається контрреволюція, «революція пожирає своїх дітей», «люди втомлюються від швидких змін, хочуть стабільності або сильної руки...» – все це класика жанру, але в Україні цього зараз не відбувається. Так, стомленість є. Контрреволюція відбувається у владних кабінетах на рівні мідл-менеджменту. Але чи відбувається на вулиці, на рівні риторики? – Ні. А риторика забиває цвяхи, проводить бар’єри для точок неповернення.

Ще один приклад. Трохи понад десять відсотків з тих, хто визнає війну важливою проблемою,вважає, що її треба зупиняти на будь-яких умовах. Решта переконані – мир тільки після перемоги, не ціною капітуляції. Тут ми також пройшли точку неповернення.

Розмови про те, що президентом має бути тільки той-то, щоб не було точки неповернення – це маніпулятивний момент. Але поясню, чому важливо виставляти реперні точки щодо цієї точки неповернення. Вибачте за тавтологію. Бо це прапорці на дальніх поступах. Тому, наприклад, є важливим перейменування проспекту Ватутіна на проспект Бандери у Києві. Адже якщо хтось захоче міняти назви назад, ми зрозуміємо – щось там в ментальних просторах відбувається,маємо з цим щось робити.

Яка верства населення, на вашу думку, найбільш незахищена перед маніпуляціями з боку політиків?

Більшість. Тут є важлива штука: у нас дуже молода демократія. Немає сталого ринку ідей, ідеологічного розмежування. Якщо ми подивимося на програми партій, то вони завжди були «за хороше, проти всього поганого». Пам’ятаю, як у 2012 році відстежував, у кого у програмі буде НАТО – ні в кого не було. Бо це розмежовує людей, а вони хочуть подобатися всім. Чого, насправді, не буває в політиці і не буває в маркетингу.  Ти ж не 100-доларова купюра, щоб тебе всі любили. Не може бути цільова аудиторія - всі.

Пам’ятаю, як кілька років тому говорив з одним чоловіком в Англії (там саме вибори були). Він трохи підпив і сказав: «Нікому не кажи, але я голосував за консерваторів». А у нього п’ять-сім поколінь голосує за лібералів. Бо є історія ідеї та традиції.

В нашій же історії не тільки політики переходять від партії до партії –люди так само переходять по клацанню пальцями, і тому політики відчувають потребу виборців у тій самій маніпуляції.

Подивіться на будь-який соціологічний рейтинг переможців на виборах сьогоднішній, вчорашній чи двомісячної давнини - в того кандидата стільки відсотків підтримки, інший вирвався вперед. Але це не так. Справжні переможці на виборах – це графа «не піду», «буду голосувати за іншого» (на другому місці), «ще не знаю» (на третьому). Виборців, які сумніваються, вирішують все в останню мить, не дивляться на те, що кандидати робили раніше, на їхні програми–біля сорока відсотків. І це за них зараз поміж кандидатами йде «війна». Перед ними політикам треба загравати,щось показати, прикольне сказати – «ля-ля-ля-жу-жужу» – або, навпаки, налякати.

Бо серед тих виборців, які плюс-мінус цікавляться перебігом подій, вже все поділено. Всі нові рейтинги ближче до виборів – статистична похибка.

Те, що основний прошарок виборців визначається з вибором в останню мить –це стала ознака для українських виборів чи якісь зміни спостерігаються?

Абсолютно. Але важливо, що у нас з’являються люди, які готові сперечатися з цього приводу,виходити на вулиці. І зараз ці люди задають одне одному питання – за кого голосувати. Це дуже добре, але страшнувато. Адже коли виникає демократія? Коли є чітка процедура, яка дає непередбачуваний результат. Ми вже навчилися давати непередбачуваний результат. До речі, ці вибори – чемпіони, адже такого ще не було, щоб ми навіть не мали уяви, хто вийде в другий тур.

Політолог пояснив ситуацію з Гриценком / фото УНІАН

В жовтні минулого року ви казали, що до другого туру пройдуть Тимошенко і Порошенко. Це Зеленський збив вас з пантелику?

Взагалі-то я відмовляюся його обговорювати. Але шуткар вносить зміни. Те, що називається збуренням (при тому, що він прийшов не з політичної історії, а з шоу-бізу).

Також дуже цікава історія відбувається з паном Гриценком. Це така класична історія – так звана демократична опозиція має виставити єдиного кандидата. При тому, що взагалі-то це вибори, і вирішувати маєте не ви, шановні, а люди. Але цього разу якось вийшло. Тут і Садовий, і Гнап голосочки приніс. Якби ще Вакарчук заспівав щось патріотичне... Це цікаво, непередбачувано, тобто друга частина для виникнення демократії в нас виходить. А от перша не дуже – чіткої процедури ми не навчилися.

Ці вибори вже є брудними, а будуть ще бруднішими. Але мене дуже тішить, що неймовірна кількість організацій, політичних, громадських, фондів будуть їх моніторити. І це прекрасно, адже віри нікому немає. Втім, якщо за вашим «велосипедом» доглядають десятеро людей, не має різниці,що вони ненавидять один одного, що у них в голові, чи вірять в Бога – їх десять, вони будуть скаржитися один на одного, але велосипед залишиться цілим. 

Щодо брудних технологій. Коли серед кандидатів у президенти зявився Юрій Тимошенко заговорили про повернення старої технології із 90-х – використання однофамільців для  відтягування відсотків голосів (в даному випадку – у Юлії Тимошенко). Якими ще старими технологіями не гребують наші політики?

Вони грають на всіх дошках одночасно. Однофамільці – це класика. Підкуп, замаскований під агітацію, лотерею, розіграші - класика. Засівання - класика. Різання стрічок, відкриття дитячих садочків - класика. Монетизація незадовго до виборів - класика. Одноразові виплати пенсіонерам - класика, про яку якось,навіть, незручно читати, бо це тупо.

А щось новеньке з'явилося?

Цитування букмекерських контор – абсолютно нова історія. Коли людина в новинах в кадрі каже: «Букмекерські контори дають ставку...» – це мене неймовірно веселить. Також нові історії - це масоване використання інтернету. Вони відкрили новий простір, куди лопатами вкидають гроші. Особливо жаль батьків, чиї діти між двома мультиками на ютубі почують «про зубожіння, руїну чи армію, мову, віру».

Ще одна нова історія - порохоботи. Були «юлєботи», але вона була в опозиції. А тут влада цим займається. І як громадянина і учасника подій на сході України початку війни мене засмучує, щовони змогли долучити досить великий прошарок з волонтерсько-АТОшної патріотичної грядки. Когось долучили грошима, когось – перспективою, а когось –байкою «інакше - Путін нападе». З професійної точки зору – браво. Але по-людськиприкро, що таке відбувається. 

Майже кожного тижня намагаємося побачитися з батьками на обіді, і батько вивалює на мене всі доводи з порохоботської грядки за тиждень. І він цитує людей, яких я поважаю. А я кажу, сорі, історія «якщо не Порох, то хто» – сторінка з російської книжечки, нав’язаний дискурс, не ведися.

Цього разу Банкова також заангажувала людей апріорно проукраїнських і аполітичних в сенсі української політики та закону. Наприклад, Леся Подерев’янского або Сашу Ройтбурда, які є довіреними особами президента. Оскільки я їх обох люблю, то не в захваті від того, що відбувається. Хоча, суто з професійної точки зору боюся собі зізнатися, якби працював в АП, мабуть, теж їм телефонував.

Порадьте щось нашим читачам, як не посваритися з друзями чи близькими в дискусії – за кого ж голосувати?

Тут цікава історія. Бо з одного боку, обговорення політичних ідей є необхідним і важливим елементом побудови політичної нації. Але, з іншого боку, коли залишається менш як три тижні до виборів, то виходить не розмова, а суперечка. А це не надає плюсів, може тільки проблеми створити. Бо коли починаєш обговорювати, хто ж нас врятує –йдеш на конфлікт. Це абсолютно неминуче.

Маємо усвідомити – це те, що нам нав’язують, не варто зараз обговорювати, і взагалі-то вийти за лаштунки цього обговорення. Так, це майже неможливо, але альтернативи є. Можна, наприклад, погратися з дитиною, або погуляти з собакою, або подивитися серіал, або знайти собі підробіток.

Експерт розповів, кому не варто довіряти / фото УНІАН

Ще одне питання щодо політичної гігієни. Телебачення все ще має істотний вплив на більшість співгромадян. Від засилля ефірів з різними експертами мерехтить в очах. Як відділяти фахівців від тих, хто займається профанацією? Чия слова брати до уваги, а чиї –ні? Враховуючи, що всі телеканали комусь належать.

Всі комусь належать, але, на щастя, телеканалів багато. Вірити не варто нікому, включаючи, мене. Точно не варто вірити тому, хто відверто топить за когось. Ось ті, хто «тільки Зеленський нас всіх врятує», «якщо не Юля - всім капець», «якщо не Пєтя, то Путін прийде і будемо в Польщі з вами пошепки сперечатися». Скоріше за все, у них є інтерес.

Не можна довіряти експертам, які дають прості відповіді на складні запитання. Бо це вже політичний дискурс, а не експертний. Експертний дискурс має лишити вас трохи збентеженим. Ти маєш не розуміти, за кого ж він. Такі експерти кажуть «з одного боку те-то», але «з іншого – так-то». Але вонине дуже цікаві з телевізійної точки зору. Ми ж маємо пам’ятати, що телевізор – це не ЗМІ,а засіб масового entertainment. Тому навіть важлива новина нікуди не піде, якщо її не зроблять цікавою.

Взагалі, не варто нікому вірити, особливо, за три тижні до виборів, особливо, щодо політиків. Віра - це щось персональне. В політиці, в телевізорі, в експертній оцінці - яка всраку віра?

І як же обирати?

Взагалі, є різні ментальні девайси обирати, хто мені є ближчим. Наприклад, уявіть, що у вас є кіоск, ви розбагатіли та відкриваєте другий, а на своє місце когось наймаєте. Є однадобра людина, але дуже питуща. Є хлопець, якого люди люблять, але може вкрасти. Є жіночка, в якої все, як в банку, але вона в конфлікті з усім світом. Єінша жіночка, яка може забути вийти на роботу. Ви кого візьмете? Обираючи, за кого голосувати, треба пам’ятати, що наймаєте людину – продавця в кіоск чи майстра ЖЕКу. А не керуватися тим, що цейвірянин, а ця Україну любить.

Для мене червоні лінії відносно політиків, які не можна перетинати, дуже прості – Росія агресор чи ні? Чи збігається український вектор з європейським? Звідки в нього гроші? Що робив раніше? Хто навколо? Бо будь-яка перша особа є колективним продуктом, і важливо, що відбувається в оточенні кандидата. Навіть не те, хто, буде при цьому президенті міністром фінансів. А звідки він черпає інформацію, як приймає рішення, хто впливає на прийняття рішень.

Класика жанру – месьє Трамп. Мій бойовий товариш з Донецька каже, що його страшенно тішить фігура Трампа, бо не тільки ми є дебілами. Трамп зі своїм оточенням –це п’ятирічна дитина з вадами розвитку (він так себе поводить). Йому декілька разів на день приносять роздруківки з Інтернету зі схвальними відгуками. Уявляєте, йому роздруковують хвалебні коментарі, щоб він не сумував.

…самостверджувався

Так. А я знаю, що в оточенні багатьох перших осіб української політики не має традиції передавати тим погані новини. І тому навколо політиків створюється бульбашка. Вони живуть у віртуальній реальності, в тому, що їм «наспівали». І це кошмар.

Знаю людей з перших п’ятірок парламентських партій, які вірять в рептілоїдів, наприклад. Я навіть не шуткую. Ще більше вірять у всесвітню змову та конспірологічні теорії. Будете вражені, яка кількість бабок, чаклунів, шаманів, хитрих попів вештаються цими кабінетами... Бо політики, по-перше, не знають, як приймати рішення (їх цьому не вчили). По-друге, в серці розуміють, що на свої місця потрапили випадково, просто так карта лягла.Сьогодні тих, хто потрапив випадково, менше, ніж раніше, але ще дуже багато. І для них важливим є генератор цих випадкових чисел - карти, кавова гуща, ахалай-махалай, зірки, вся ця срака-мотика: «Ясна річ, мій законопроект провалили, бо євреї з банкірами домовилися».

Ви працюєте на цих виборах?

На президентських – ні. Тільки допомагали Гнапу, і він виконав всі домовленості.

А для парламентських робота вже почалася?

Так, і дуже цікава, працюємо в українській глибинці. До речі, там все не так, як ми собі думали – цікавіше, перспективніше, складніше. Більш здорово, ніж очікували. Я знайшов своє улюблене містечко в Україні - це Могилів-Подільський. Неймовірно комфортний шматок Європи, бомба. 

Скажете з ким працюєте чи поки не поширюєте цю інформацію?

Ні, тому що кампанія ще не почалася. І ми радимо всім підзахисним не йти в кампанію до завершення президентських виборів. 

Днями керівники ГПУ, МВС та СБУзаявили, що будуть спільними зусиллями забезпечувати чесність і прозорість виборів Президента. Чи треба чекати маніпуляцій з їхнього боку?

Це обов’язково буде, але я не переймаюся інтересами будь-якої організації, адже їх багато. Взагалі можу сказати, що навіть в темні часи Януковича вкрасти, вкинути і все таке інше можна тільки до трьох відсотків. Більше – ні, бо математика не б'ється. Тобто, маніпуляції і порушення на виборах обов’язково будуть і відбуваються це вже зараз. Але вірю, щочерез наявність різних інтересів (є багато спостерігачів, які б’ють один одного по руках) значних порушень під час голосування не буде.

Ковжуна не лякає перемога жодного із кандидатів на виборах / фото УНІАН

У програмі Майкла Щура була рубрика «13 питань до кандидата в президенти». Одне з питань звучало так: чи лякає Майкла Щура перемога цього кандидата на виборах? Вас чиясь перемога лякає?

Я теж людина з емоціями, але включається професійна історія - розкидаєш баланс сили і розумієш, що запас міцності дуже високий. Ні, нічия перемога не лякає.

Тобто ви розумієте, що в умовного «Бойко» шансів немає?

Так, за москальську історію я спокійний. Але цікаво те, що Петро Олексійович жорстко заступив на поле націоналістів. Представники націоналістичних сил так і говорять, що він намагається їхньому виборцю показати себе більшим націоналістом, ніж націоналісти. Бо «Армія, мова, віра» – це без п’яти хвилин «Раса, нація, земля». Він виїдає націоналістів, і тим самим робить можливим прохід до парламенту проросійських сил, виборці яких будуть налякані його риторикою.

В одному з інтерв’ю у 2012 році ви назвали своєю головною претензією до хлопців при владі їхню безнадійну архаїчність:«Це викопні істоти. Динозаври, які, природно,­маючи мозок розміром із горошину, не усвідомлюють, що вони – безнадійні». Яка ваша головна претензія до хлопців та дівчат, які прагнуть залишитися чи закріпитися при владі сьогодні?

На щастя, динозаври кудись поділися. Сьогодні ми все-таки вже до ссавців перейшли, ще трохи замохнаті, але вже дякую. І коли дивишся прес-конференцію Януковича або хроніку з Азаровим, не можливо повірити, що це було, fucking, з нами. Розумієш, яку когорту упирів скинули.

Однак, страшний гріх в політиці– це якщо ти міг щось зробити, але не зробив. І в цьому вони є грішними. Після Революції гідності та початку війни у них був величезний кредит довіри. Нинішня інфляція довіри мене страшенно непокоїть, бо я не можу знайти вихід з цієї ситуації. Держава не довіряє бізнесу, бізнес – державі, люди – державі та бізнесу. Через цей рух по колу ми витрачаємо багато часу на перемовини, це сповільнює економіку.

Вони могли поламати українську ситуацію ось цих домовленостей з кланами, але не зробили цього. За це будуть частково розраховуватися на цих виборах, і за це ми розраховуємося повільними змінами та життям наших найкращих людей України. Коли загинула моя добра подруга Катя Гандзюк, ми почали збиратися з іншими жертвами нападів. І тільки тоді я зрозумів масштаб проблеми. Цо це не було п’ятдесят п’ять різних історій побиття, а, фактично,одна історія, розтягнута в часі та просторі – наслідок змови з локальними кланами. Існує неймовірна тупа примітивна надістота, яка утворилася на місцях із пліснявих структур – муніципальної, ментовської, сбушної, прокурорської, бандитської, колишніх та нинішніх. Це лячно, і це моя величезна претензія до нинішньої влади.

Я розумію, що за один день неможливо це виправити. Але щонайменше не можна від цього ховатися – вони це мають знати. Так, велика проблема, як втримати баланс. Щоб не одразу постріляти за гаражами тих, хто на це заслуговує, а потрохи здихатися від них, навчити роботі тих, кому можна довіряти, змінити стан справ. Процес потребує щоденних зусиль та рефлексії. Я розумію, що людям, які приймають рішення, важко. Бо це я можу собі дозволити міркувати – з одного боку так, а з іншого – ось так. Адже не маю приймати рішень з гордіївим вузлом. Але, як вчить нас мудрість американських морпіхів - краще вибачатися за зроблене, аніж жаліти про те, що нічого не зробив. 

Ірина Шевченко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter