На вулицях Москви спалахнула «дружба народів»

На очах у всього світу (дякуючи Інтернету) Москва занурюється в надзвичайну архаїку, подекуди цілком доісторичну, у порівнянні з якою Середньовіччя – модерн...

У той самий час, як у Москві зібралися президенти Співдружності незалежних держав, «дружба народів» з особливою силою спалахнула на вулицях російської столиці.

Щойно відбувся «другий раунд» з’ясування відносин: міліція затримала по всій Росії понад 1700 осіб.

Масовість агресії свідчить, що, можливо, саме в ці дні рівень ненависті етнічних груп населення одне до одного (і недовіри до держави як арбітра) долає критичну масу.

Ще в другій половині минулого століття Москва для значної частини світу здавалася передовою столицею світового поступу. Нині вона на очах у всього ж таки світу (дякуючи Інтернету) занурюється в надзвичайну архаїку, подекуди цілком доісторичну, у порівнянні з якою Середньовіччя – модерн.  

У чому причина такого розвитку подій?

Нині з’являється чимало конспірологічних теорій – мовляв, комусь із російських політиків це треба. Водночас масовість протестів свідчить на користь версії, що навряд чи суть цих подій виключно технологічна. Вона значно глибша й криється в рівні агресії, накопиченої в суспільстві.

Однією з безумовних передумов є родова, етнічна та релігійна консолідованість кавказьких народів. Цю консолідованість не змогли зруйнувати ні СРСР, ні депоратції кількох народів, ні останні війни на Кавказі. Консолідованість, міцність зв’язків кавказців ставить їх у виграшне становище в боротьбі за «місце під сонцем» у порівнянні навіть з етнічними росіянами. Навіть незважаючи на велику чисельну перевагу росіян та «кавказофобію» у всесильних силових органах Росії.

Усе це доповнюється суттєво відмінними звичаями етносів. Росіяни бурхливо протестують проти кавказьких танців та традицій публічного жертвоприношення тварин на мусульманські свята. «По танцях... Ми припинятимемо ці дії. При зустрічі з керівниками діаспор ми звернули їхню увагу на те, щоб вони провели роз`яснювальну роботу зі своїми хлопцями», - повідомив начальник міліції Ростовської області Олексій Лапін.

Кавказці масово демонструють серйозне ставлення до релігії, що в Росії роблять переважно бабусі. Між тим, природа не терпить порожнечі. Як сказав один письменник, хто не хоче молитися своєму Богові, молитиметься чужим.

Примітно, що ніхто з етнічних росіян у відповідь на лезгінку й зікр у Москві не пропонує танцювати «Яблочко» чи «Калінку» в Махачкалі чи Грозному. Їх і в Москві особливо не танцюють.

Протилежні демографічні тренди росіян і кавказьких народів, очевидне збільшення кількості кавказької молоді в російських містах загострюють серед росіян відчуття страху втрати звичного соціального середовища.

Очевидно, одна з головних передумов останніх погромів – підвищена схильність до насильства як засобу вирішення питань у більшості груп російського населення. В істориків немає підстав дивуватися такому станові речей. Крім одного «історика» - Дмитра Табачника.

Нещодавно він відкликав гриф «навчальний посібник для вузів» з «Історії українського права» Івана Гриценка через те, що «там є кілька речей, які викликають острах у будь-якої нормальної людини… Там ідеться про те, що в Росії ніколи не було права». Мимоволі Табачник визнав «ненормальним» самого російського президента. Адже той нещодавно заявив: «Складнощі створення правової держави в Росії пов’язані не тільки з економічними чи політичними реаліями, а й з історією, з так званим правовим нігілізмом, який значною мірою був притаманний Росії і 100, і 200 років тому, а також з відсутністю демократичних традицій… Демократії не створюються за 10 років. У нашій країні ніколи не було демократії до 1991 року, коли виникла сучасна Російська держава. Наголошую: ніколи – ні при царі-батюшці, ні в радянський період, ні в будь-якій інший».

Іноді фольклор і літературна класика дають зрозуміти про країну більше, ніж навіть записи WikiLeaks.

А ось Салтиков-Щедрін в «Історії одного міста» про російський бунт, «безглуздий и нещадний», писав таке:

«Анархия началась с того, что глуповцы собрались вокруг колокольни и сбросили с раската двух граждан: Степку да Ивашку. Потом пошли к модному заведению француженки, девицы де Сан-Кюлот (в Глупове она была известна под именем Устиньи Протасьевны Трубочистихи; впоследствии же оказалась сестрою Марата и умерла от угрызений совести) и, перебив там стекла, последовали к реке. Тут утопили еще двух граждан: Порфишку да другого Ивашку, и, ничего не доспев, разошлись по домам… Опять шарахнулись глуповцы к колокольне, сбросили с раската Тимошку да третьего Ивашку, потом пошли к Трубочистихе и дотла разорили ее заведение, потом шарахнулись к реке и там утопили Прошку да четвертого Ивашку… Опять шарахнулись глуповцы к колокольне, сбросили с раската Семку и только что хотели спустить туда же пятого Ивашку, как были остановлены именитым гражданином Силой Терентьевым Пузановым. - Атаманы-молодцы! - говорил Пузанов, - однако ведь мы таким манером всех людишек перебьем, а толку не измыслим! - Правда! - согласились опомнившиеся атманы-молодцы. - Стой! - кричали другие, - а зачем Ивашко галдит? галдеть разве велено? Пятый Ивашко стоял ни жив ни мертв перед раскатом, машинально кланяясь на все стороны».

Проблемою сусіда є слабкість громадянського відчуття, навіть серед творчих еліт. Примітна дискусія між російськими співаками. Лідер гурту «Акваріум» Борис Гребенщиков заявив, що живе в епоху «жахливої, незвичної для російського народу свободи». «Утім, - додає музикант, - велика частина нашого народу, відсотків вісімдесят, по-моєму, і не цікавиться поняттям «свобода». Вона їм не потрібна… Мене приголомшує нахабство музикантів, яким дозволяють грати музику, а вони ще й розмовляють! Та хто ти такий, щоб у тебе була позиція?»

Інший музикант Юрій Шевчук заявив на це таке: «Я з цим абсолютно не згоден. І слюсар, і токар, і космонавт, і менеджер, і службовець банку, і музикант, ми всі - громадяни Росії. І ми повинні сформувати для себе свою думку про те, що відбувається в Росії. Ми повинні вийти з цього рабства, усвідомити – глибоко, внутрішньо, зробити революцію в собі, - усвідомити, що ми господарі цієї країни. Усвідомити, що ми всі громадяни, і ми всі маємо бути рівні перед законом. Поки що в деякі мізки це не вкладається».

Якщо тенденція, закладена останніми погромами, розвиватиметься, щодо цілісності Росії з’являться додаткові виклики.

Парадокс історії: Росія пролила дуже багато чужої і своєї крові в намаганні завоювати Кавказ (як писав Тарас Шевченко ще в ХІХ столітті, «напоїть всіх імператорів би стало»). А нині дедалі більше росіян бажають «відокремлення» Росії від Кавказу.

Іноді здається, що російська влада розуміє проблему. Російський прем’єр Володимир Путін каже: «Головне – усі люди Росії повинні усвідомити, що ми громадяни однієї країни і поводитися відповідним чином, щоб кавказці не боялися виходити на вулиці Москви, а росіяни не боялися жити на Кавказі». Але практичні дії, нацьковування співвітчизників то одне на одного, то на сусідів, невизнання  загальнолюдських цінностей і толерантності (яку в Росії часто називають «толерастією»), деморалізація телебачення й суспільної сфери загалом призвели до зашкалювання рівня агресії в суспільстві.

У таких умовах що російське, що кавказьке суспільства активно архаїзуються. Бо ж «коріння», архаїка – завжди сильні. Щоправда, природа цієї архаїки іноді може бути лицарська, а може – дикунська.

Причому тиск держави йде не так навіть на нацменшини, як загалом на людей, котрі виявляють ініціативу. Схоже, у суспільний розвиток Росії закрався «системний збій». Уже ввійшло в традицію – сильна влада задля утримання єдності суспільства «пресує» тих, хто відрізняється від загалу. У результаті творчий потенціал цих людей тікає за кордон підсилювати чужі держави чи в пісок. А країна в результаті стагнує і в остаточному рахунку – слабне.

Навряд чи буде мудро зловтішатися проблемам сусідів. У нас проблеми теж дуже глибокі, хоча й інші.

Проте в цій ситуації Україна цілком могла б бути в ролі доктора Лівсі з «Острова скарбів», який, старанно лікуючи пірата, бурмотів собі: “Добре, добре…” – “Що ж добре, лікарю?” – “Добре, що в мене такого нема”.

Як не розпалювали «доброзичливці» міжетнічні й міжрегіональні суперечності в Україні, а мешканці Заходу і Сходу, Півдня і Центру країни, можливо, у мільйон разів частіше разом їдять, п’ють і обнімаються, ніж сваряться. 

Олександр Палій, для УНІАН

УНІАН в Google News