День гніву в Україні очолила влада, але чим це закінчиться?

День гніву в Україні очолила влада, але чим це закінчиться?

Усі ці структури провокаторів, які влада породила для випускання пари, з часом спрямують весь свій досвід проти неї. Такого роду публіка не лише любить гроші, але й боїться сили...

Учора в Київ пройшла широко анонсована акція протесту громадських організацій, “день гніву”. Напередодні 1 та 2 листопада відбулося ще два “дні гніву”, з меншим числом учасників та з вужчою тематикою (це був гнів “чорнобильців”, котрим урізали пільги). Ми писалипро те, як влада працює з протестними рухами. Вона долучає до тих рухів “своїх” людей, вони допомагають лідерам протестних організацій грошима, транспортом. Хоча під час акцій “протестувальникам” та журналістам по-справжньому б’ють техніку та обличчя. При цьому грамотно випускається пар народного невдоволення. Це наша гіпотеза. Але вона виглядає дуже правдоподібно.

Широко анонсовані акції 4 листопада підтверджують це.

Як протестувальник перетворився на беркутівця

Напевно, єдиним Днем справжнього народного гніву (крім акцій під час вироку Тимошенко) залишається дата 20 вересня, так званий бунт “афганців”. Точно знаємо, що після нього влада злякалася. Хоча не знаємо, скільки мозкових штурмів провели силовики та політтехнологи, не знаємо достеменно суми, які були виділені на приборкання невдоволених, але “профілактика” великих заходів була вельми ефективною. Протестні акції та рухи були розведені в часі та по різних місцях. Замість єдиної акції 4 листопада “чорнобильці” (за ініціативою вищезгаданих харківських “колег”) приїхали протестувати спочатку 1 листопада, потім – 2 листопада. Незважаючи нібито на попередні домовленості, вони стояли під Верховною радою, ламали паркан, проривалися до самих стін парламенту, створювали робочу переговорну групу із владою. До речі, ламання паркану біля стін Верховної ради – це, напевно, улюблена “фішка” владних політтехнологів. Воно, напевно, у їхніх сценаріях має назву “кульмінація”. Після повалення паркану все йде за одним планом: невеличкий мітинг, створення переговорної групи та роз’їзд чи організована розвозка учасників.

Ну, полюбили протестувальники ламати паркан біля ВР.

Учора один з авторів цього матеріалу, стоячи на третьому поверсі парламенту, у тій частині кулуарів, які виходять на Маріїнський парк, бачив цікаву сцену. Біля Маріїнки зазвичай стоїть довгий ряд автобусів “Беркута”. Далі вглиб парку є ще один дерев’яний паркан. Там чатують “беркутівці”, є невеликий майданчик, куди виходять вікна жіночого туалету на третьому поверсі ВР. Так ось у один з моментів, коли вже паркан було повалено, туди привели чоловіка в білій накидці (чи з акції “Вперед” чи від партії Ляшка – було не видно), у колі “беркутівців” він зняв амуніцію “протестувальника” й став якійсь непримітний. Звичайно, цю ситуацію можна списати на “провокацію” провоохоронців. Можна, звичайно, повірити, що “беркутівець” у натовпі був не “троянським конем”, який підбурював до безладу, а миротворцем. Не знаю, ким був цей переодягнений “служивий”, але вчора після кульмінаційної витівки – повалення паркану – натовп розбився на дві групи, одна пішла до Кабміну (там їх зупинив “Беркут”), інша до АП – тих теж зупинив “Беркут”. Усе мирно. Наскільки нам відомо, організатором цієї акції був голова організації “Наступ” Руслан Секела.

Ми познайомилися із цим паном під час незаконного обшуку податкової в “афганців”, тоді він приїхав допомагати їм та казав, що вони йдуть єдиним фронтом на акції 4 листопада. Він був членом Форуму громадських організацій, що пройшов у будинку письменників 14 жовтня, та, як нам здавалося, мав би синхронізувати свої дії із афганськими організаціями, котрі проводили свої акції по країні біля органів місцевого самоврядування (про це ми пишемо нижче). Але пан Секела вирішив провести окрему акцію – біля парламенту. Цей революціонер-практик та організатор народних мас, як настійливо кажуть наші джерела, сидить у Федерації профспілок України та працює на профспілкового олігарха з Партії регіонів Василя Хару. Ми багато разів дзвонили на мобільний телефон пана Секели, щоб він поділився своїми протестними планами та розповів про співпрацю з паном Харою, але він скидав наші дзвінки. Ну, дарма, йому ж головне, щоб не було війни, щоб люди попротестували та розійшлися. Не знаю, чи отримає він медаль за цю “миротворчість”, але щось, напевно, отримає.

“Афганці” та “Спільна справа” палили портрети бютівців

Цього ж самого дня по Україні відбулися акції “афганців”, Коаліції учасників Помаранчевої революції та “Спільна справа”. Ми писали, що головна вимога “афганців” та “Спільної справи” – достроковий розпуск парламенту. 4 листопада вони біля органів місцевого самоврядування хотіли вимагати, щоб облради висловили Верховній Раді недовіру. Ми не отримали переконливої відповіді, чому народний гнів “афганці” та “Спільна справа” спрямували саме против парламенту. Напевно, цього не зрозуміли й інші прихильники цього руху. Не в останню чергу через це акцію можна назвати провальною. У Луганську саморозпуску парламенту вимагала тисяча людей, у Донецьку півтори, в Одесі – триста, у Хмельницькому – сто.

У Києві біля Київради стояла сотня людей, ще триста – біля Київської облради. Це були жалюгідні видовища. Біля Київради стояли студентського виду хлопці та дівчата. Тримали транспаранти й не дуже гучно кричали: “Банду геть!” Біля облради стояли літні люди в тільняшках та смішних беретах. На трибуни виходили жінки, мами воїнів-афганців, ветерани з Київської області. Казали, що вимагають розпуску парламенту. Вони стояли біля пам’ятника Лесі Українці, але щоб їх побачити, треба було пройти щільний ряд продовольчих яток. Ми, послухавши виступи “афганців”, побачили скупчення людей біля одного столика. Там стояв імпровізований ящик “смітничок історії”, коло нього лежали фотографії нардепів. У смітничок кожен бажаючий міг вкинути портрет депутата, попередньо підпаливши його. Серед портретів, які пропонувалося вкинути та спалити, побачила портрети нардепів-бютівців, причому найбільш активних, не-тушок: Суслова, Міщенка, Забзалюка.

– Для чого ж Одарченка викидати? – турботливо витягнула портрет бютівця якась жіночка. – Он краще цього “підрахуя” спалимо. Вона знайшла портрет “регіонала”, та, підпаливши, викинула його в смітничок.

Ось так “повоювали” воїни-інтернаціоналісти. Я би сказала, ось так вони відвоювалися. Академік Сахаров, покійний, розповідав, що під час війни в Афганістані радянські офіцери продавали “душманам” (так називали афганських партизанів) за п’ять тисяч доларів план операції, ще й прожекторами дорогу підсвічували. Не знаю, чи є серед афганців люди, котрі напряму працюють із владою. Вони кажуть, що не працюють, що потерпають від неї. Але те, що роблять афганці, явно йде на користь центральній виконавчій владі.

На вчорашню акцію в столиці було заявлено сорок тисяч учасників. Загальна сума протестувальників виявилася меншою разів у десять. Та й ті протестували по різних місцях. У влади є привід пити шампанське.

Якщо ж говорити про людський вимір цих подій… Гадаю, що ті інваліди, пенсіонери, багатодітні матері, котрі приїжджають на акції, розуміють, що їх використовують. Але вони погоджуються бути маніпульованими. Вони не люблять владу. Вони хочуть знати, що проти неї щось зробили.

Але при цьому вся ця технологічна війна влади із громадянським суспільством успішна для самої влади лише в короткій перспективі. Адже вона має зворотний бік. Бо справжній протестний рух колись таки дозріє. Він може розпочатися зі студентських виступів, з руху самотніх матерів, екологів, початком можуть стати протести з цілком несподіваних приводів. Потім до неї приєднається суспільство, зокрема інтелігенція. І тоді всі ці структури провокаторів, які влада породила для випускання пари, з часом застосують весь свій досвід проти неї. Вони почнуть працювати на народ, а їм навіть платити ніхто не буде. Бо такого роду публіка не лише любить гроші, але й боїться сили.

Валерій Димов, Марія Міщенко

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter