Кулеба каже, що якщо до 2026 року в країні і залишиться якийсь заклад, то діятиме він на рівні громади / фото УНІАН

Микола Кулеба: з держбюджету на інтернати виділяється 12 мільярдів гривень. Але вони йдуть не на дитину, а на приміщення, опалення, утримання персоналу. Для дітей користі немає

Четвертий рік в Україні триває реформа інтернатів – очікується, що до 2026-го в країні не залишиться великих закритих закладів. Про те, що держава пропонує натомість, та чи не опиняться тисячі дітей на вулиці, УНІАН розповів уповноважений президента України з прав дитини Микола Кулеба.

Кулеба каже, що якщо до 2026 року в країні і залишиться якийсь заклад, то діятиме він на рівні громади / фото УНІАН

Часто стикаєтеся з нерозумінням, чому потрібна реформа інтернатів?

Постійно, бо будь-яка реформа викликає нерозуміння у більшої частини суспільства. Взагалі, реформа – не дуже влучне визначення наших планів. Про реформу інтернатів було б доречно говорити, якби хотіли удосконалити нинішню систему та просто змінити форму закладів. Але ми не хочемо змінити форму, а говоримо про загальну трансформацію.

За оцінками міжнародних фахівців, основна проблема в Україні – нерозуміння цінності дитини, її вразливості, потреби в підтримці з боку батьків, громади та держави (це найголовніша проблема в будь-якій країні зі схожою ситуацією). Саме через брак уваги від держави сьогодні діти проживають в інтернатах. Бо в родинах у складних життєвих обставинах не вистачає батьківських компетентностей. Бо діти різних категорій, діти з інвалідністю чи діти з особливими освітніми потребами потребують певних послуг, яких за місцем їхнього проживання немає.

Ми багато чуємо про енергобезпеку, проблеми Сходу, входу в Євросоюз. Однак мало чуємо про проблеми дітей. В державі має бути сформована політика пріоритетності дитинства. Тому для нас реформа інтернатів дорівнює створенню певних послуг для дітей та сімей.

Про які послуги йде мова?

Починати треба з підтримки молодих сімей та надання їм необхідних для піклування про дитину компетенцій. Потрібні сучасні перинатальні центри та належні послуги в пологових будинках в регіонах. Програми здорового харчування для вагітних, програми грудного вигодовування, раннього втручання для дітей, які мають порушення розвитку при народженні. Ці дитячі програми в Україні давно готуються, але досі не імплементовані.

Зараз, якщо у сім’ї дитина з аутизмом, батьки самостійно шукають допомоги у різних спеціалістів. Тому необхідні центри з фахівцями, бо вчасна допомога дозволяє зменшити наслідки інвалідності або взагалі попередити. Потрібен холістичний підхід до секторальної співпраці між системою охорони здоров'я, освіти та соціального захисту. Бо, наприклад, зараз при народженні дитини видають бебі-бокс. Але хто перевіряє умови вдома? Чи буде дитина в безпеці? Як надовго вистачить памперсів? Чи є у мами розуміння щодо грудного вигодовування або варіантів замінників? Цей процес треба впроваджувати.

Ви зараз можете запитати, до чого тут система інтернатів. Але вона має пряме відношення! Бо через відсутність послуг від народження, дитина із захворюванням відставатиме у розвитку. І в певний момент мамі порадять відправити цю дитину в інтернат, мовляв, так буде краще. Зверніть увагу, що дев’яносто п’ять відсотків інтернатів – це освітянські. На жаль, у нас актуальний радянський спадок, що освіта для дитини важливіша за сім’ю. І якщо дитина чомусь не може навчатися за місцем проживання (ніхто не розбирається в причинах) – хай йде в інтернат. Але в інтернатах якісь освіти насправді нижча, ніж в загальноосвітніх школах. Якісь уявні логопеди в інтернатах не надають дітям якісних послуг. При цьому найважливіше право будь-якої дитини на сім’ю ігнорується.

Наприклад, дитину з проблемами мовлення віддають в інтернат, в якому є логопед. Але ніщо не заважає мати логопеда в місцевій школі. Так само ніщо не заважає шкільному психологу працювати з дітками із затримками у розвитку. Дев'яносто відсотків дітей можуть вже сьогодні повернутися з інтернатів додому, якщо за місцем їхнього проживання будуть надаватися відповідні послуги. Між іншим, для держави розвивати послуги у громадах набагато ефективнішим, варто працювати на попередження.

Чому ефективніше?

Утримання інтернату дуже коштовне. На інтернати з державного бюджету виділяємо дванадцять мільярдів гривень, але платимо їх не за дитину, а за приміщення, опалення, переважно технічний персонал. Фактично, просто утримуємо персонал, але для дітей користі немає.

Маємо перестати витрачати мільярди гривень на мертву систему інтернатів, а направити кошти на розвиток послуг (для новонароджених, дошкільної освіти, для інклюзивної освіти, для транспортування дітей до закладів, для розвитку програм для дітей).

Що заважає витрачати кошти не на прибиральницю в інтернаті, а на асистента дитини з інвалідністю в дитячому садочку, який її супроводжуватиме? Не на приміщення інтернату, а на роботу денних центрів, куди діти зможуть піти після школи. Причому, такий центр міг би прийняти ще дітей, які знаходяться вдома на індивідуальному навчанні (а таких нині п’ятдесят п’ять тисяч дітей).

Утримання дитячого інтернату дуже коштовне \ УНІАН

Якби всі кошти направити на розвиток послуг у громаді, то вони б працювали не на сто тисяч дітей в інтернатах, а на півмільйона дітей, як мінімум!

Опікуватися питаннями, які потрібні послуги, хто їх надаватиме – потрібно саме на рівні громади?

На рівні держави аж до громади. В державі має бути чітко визначено, які послуги формуються на рівні громади, за які послуги платять громади, за які – платить держава на рівні громади, які послуги надаються на рівні області. Наприклад, послуга паліативної допомоги дітям, переважно, не формуватиметься на рівні громади. Тут потрібен відповідний рівень фахівців та приміщення для паліативних центрів. Як правило, забезпечувати для дітей паліативну допомогу – це відповідальність держави.

Які дії передбачає трансформація інтернатів, якщо дитина сама не хоче повернутися до біологічних батьків, можливо, вона потерпала від домашнього насильства?

Дев’яносто п’ять тисяч дітей (зі ста тисяч), які сьогодні перебувають в інтернатних закладах, мають батьків. Тобто, ймовірно, можуть жити з власним батьками. Але так, це хтось має перевірити.

Щороку ми проводимо власний аналіз, згідно з яким, близько п’ятнадцяти тисяч дітей мають батьків тільки де-юре. Де-факто ці батьки давно про них забули. Звісно, представники інтернатів нам жаліються: «Не можна повертати дитину у родину, ви не бачили ту сім’ю…». Але чому ніхто не потурбувався надати цій дитині статус сироти? Чому не надати їй право бути усиновленою? Чого чекаєте?

Яка логіка діє зараз? – Дитину кривдили у родині, але з її батьками ми не працюємо, а просто караємо дитину ще більше, відправляючи в інтернат. Держава має глобально змінити свої підходи, відмовитися від сліпого направлення дітей до інтернатів. Життя в ізоляції не вирішить ані проблем дитини, ані проблем сім’ї. Ми не допомагаємо їй влаштуватися в громаді та жити повноцінним життям. А навпаки, ізольовуємо, щоб вона нікому не заважала. Удаємо, що в інтернаті вона буде розвиватися. Але це неправда. Там немає нормального розвитку.

Тому я наголошую на важливості дошкільного періоду в житті дитини. Не можна чекати, поки занедбана дитина піде до школи, з’являться якісь проблеми зі здоров’ям, а ми «прозріємо» і вирішимо: «Вона не може ходити у звичайну школу, відправляємо до інтернату». Треба працювати з сім’ями. Якщо бачимо, що вони не змінюються – позбавляємо батьківських прав, надаємо дитині статус сироти та можливість знайти нову сім’ю. Але встановлювати все це треба якомога раніше, поки дитині не виповнилося хоча б п’ять років.

Бо коли питаєш у директора інтернату, який, начебто, дуже любить дітей: «Куди дитина повернеться у п'ятнадцять років після вашого інтернату? До себе додому приведеш?» У відповідь – тиша…

В областях, які зацікавлені в збереженні родин, поступово закривають інтернатні заклади, заявляє Кулеба / фото УНІАН

Громади вже роблять щось, щоб запобігти потраплянню до інтернатів нових дітей?

Зменшення кількості інтернатів та зменшення кількості дітей в інтернатах – це основні індикатори, за якими ми перевіряємо реформу. Причому, зменшення кількості дітей саме шляхом недопущення нових.

В областях, які зацікавлені в збереженні родин, поступово закривають інтернатні заклади. Діти тут починають вчитися в звичайних школах, для дітей з інвалідністю наймають асистентів. Звісно, для цього треба докласти зусиль. Але це працює.

В нашій стратегії головна увага приділяється, перш за все, недопущенню в інтернати маленьких дітей до трьох років. Просто для розуміння наведу цифри: за рік в Україні в будинки дитини потрапляє дві тисячі дітей. Невже це масштабна проблема, яку не можна вирішити? Давайте спробуємо досягти спочатку цього, а потім подивимося, які послуги розвинути, щоб діти йшли в перший клас звичайних шкіл.

Можливо нам потрібні асистенти дитини, транспортні послуги чи харчування. Більшість зі ста тисяч дітей в інтернатах потрапили туди, бо сім’ям пообіцяли нагодувати дитину.

Поширений коментар у соцмережах щодо реформи інтернатів: «Інтернати – це просто наслідок бідності населення. Боротися з наслідками – це боротися з вітряками». Прокоментуєте?

Якщо дитина відділяється від сім'ї, бо голодна, давайте нагодуємо її в громаді. Якщо самотня мама вимушена працювати цілий день, давайте проводити гурткову роботу або групу продовженого дня для дітей. Якщо питання в інвалідності дитини, давайте створимо денний центр, в якому працюватимуть фахівці. Давайте допоможемо сім’ї знайти роботу, за потреби. Не можна карати дитину, просто відправляючи в інтернат. Треба надати сім’ї спроможність та доступність до певних послуг, щоб дитина залишилася в сім’ї.

Щодо питання бідності родини, то важливіша відсутність батьківських компетенцій. Якщо навіть дати такій сім’ї вдесятеро більше грошей, вони не стануть компетентними батьками.

Інший коментар в бік ваших грандіозних планів: «Нічого їм не дадуть зробити, бо дуже багато людей заробляють на інтернатах непогані гроші».

Це твердження правдиве. Ті, хто працюють в цій системі, на ній шалено заробляють. Ми неодноразово робили розслідування, в яких це показували. Бо скандали відбуваються постійно. Ті, хто на кухні працюють, тягнуть продукти, інші – відбирають у дітей речі. Нещодавно була історія, коли купу іграшок викинули на смітник. Була історія з одним інтернатом, де син директора на ринку продавав благодійну допомогу, яку привозили дітям.

Кожен заклад – це мільйони гривень. Звісно, багато-хто готовий навіть піти на злочин, щоб залишитися при посаді. Якщо людина пропрацювала років десять: «Все моє, мій інтернат, мої діти». Але коли у таких питаєш, чому нічого не робив для поліпшення закладу, звинувачують державу.

Кожен заклад – це мільйони гривень \ УНІАН

І що робити?

Закривати інтернати. Раніше лунали пропозиції контролювати роботу працівників інтернатів. Щоб вони не крали, пропонували відеокамери розвісити у закладах. Але так не можна. По-перше, це неправильно стосовно дітей. По-друге, в Україні є понад сімсот інтернатних закладів. Як за всіма прослідкувати? Жандарма поставити? А де гарантія, що жандарм не домовиться з директором і не стане частиною схеми?

Правильно я розумію, що до 2026 року взагалі немає залишитись інтернатів?

Якщо до 2026 року в країні і залишиться якийсь заклад, то діятиме він на рівні громади. Це буде заклад не більше, ніж для десяти-п’ятнадцяти дітей. Ми маємо прийти до того, що всі діти мають бути забезпечені сім'ями (біологічна родина або прийомна). Немає бути потреби у великих інтернатних закладах, і це реально зробити в Україні.

Багато-хто зараз «виступає», мовляв, ми закриватимемо спеціалізовані школи для дітей з певними проблеми здоров’я. Так, ми закриватимемо інтернатні заклади, в яких діти просто живуть роками. Але хочу роз’яснити нюанси. З майже ста тисяч дітей в інтернатних закладах всього вісімнадцять тисяч – це діти з інвалідністю (близько трьох тисяч дітей-сиріт та п'ятнадцять тисяч дітей, які мають батьків). У більшості дітей не важкі форми інвалідності. Вони могли б жити вдома з батьками, якби за місцем проживання в громаді створили послуги.

Відправляти дитини до інтернату через сколіоз… Вибачте, у нас кожна друга дитина зі сколіозом. Якщо говоримо про дітей з важкими формами сколіозу, то що заважає створити умови для неї у звичайній школі? Не може дитина бути у класі понад двадцять хвилин? – Нехай буде асистент вчителя, який допоможе їй вийти та прилягти в спеціальній кімнаті. Можна зробити монітори, щоб дитина продовжувала дивитися урок. Які проблеми?

Якщо вважаєте, що вашій громаді потрібна спеціалізована школа – добре. Тільки щоб дитина там не жила. Нехай буде організовано транспорт до школи, підвіз з дому. Хоча я, наприклад, взагалі вважаю такі школи непотрібними.

Вирішувати долю інтернату має громада?

Так, а держава має фінансово підтримати. Якщо ми говоримо про важкохворих дітей сиріт, яких немає, куди діти, будуйте собі малий груповий будиночок. Хай діти живуть в громаді разом з усіма, а не в великих інтернатних закладах. Держава виділила субвенцію з державного бюджету на цей рік на будівництво малих групових будинків в областях. Це будиночки, розраховані не більше, ніж на десятьох дітей. В Києві вже один побудували.

Кулеба: Якщо до 2026 року в країні й залишиться якийсь заклад, то діятиме він на рівні громади / фото УНІАН

Поясніть ситуацію з усиновленням в Україні. Бо особисто у мене – дисонанс. Пам’ятаю ваш пост про хлопчика Андрійка, якому три роки не могли знайти батьків, і врешті його усиновила американська родина. Разом з тим, у соцмережах постійно всі жаліються, що важко усиновити дитину…

… здавалось би, в інтернатах сто тисяч дітей, чому не можна усиновити.

По-перше, тільки п’ять тисяч дітей мають статус сироти, тому їх можна усиновити. По-друге, три тисячі з них – це діти з інвалідністю. А з двох тисяч, переважно, діти або мають братів та сестер (треба всіх всиновлювати), або старші десятирічного віку. Українська ж родина в 95% випадків хоче усиновити маленьку здорову дитину максимум до п’яти років. А таких дітей, як ви розумієте, дуже мало з п’яти тисяч. І їх швидко всиновлюють.

Андрійка ніхто не хотів всиновлювати, бо він має складну форму інвалідності. І для українського усиновлення це поки нереально. Порівняйте наступні цифри: за минулий рік українці усиновили понад півтори тисячі українських дітей. А іноземці – близько чотирьохсот. При цьому, всиновлюючи українських дітей в кілька разів менше, іноземці всиновили вп'ятеро більше дітей з інвалідністю в числовому вираженні.

В принципі, зрозуміло, чому іноземці більш охочі. У них є більше послуг для дітей з інвалідністю, багато сімей дійсно хочуть допомогти такій дитині. Наприклад, сім'я, яка всиновила Андрійка, вважає своїм покликанням служити важкохворим дітям. Вони трьох дітей всиновили з важкою інвалідністю.

Українські сім'ї також всиновлюють дітей з інвалідністю, але ще дуже мало. Це не дивно, бо поки у нас немає послуг для таких дітей. Навіть в Києві, якщо всиновити дитину з інвалідністю, потрібні чималі кошти для реабілітації, тощо. Нам ще треба це пройти. Між іншим, деінституалізація інтернатів допоможе розвинути ці послуги. Адже, відмовившись від підходу автоматично відправляти дитину в інтернат, ми побудуємо систему, в якій всі діти зможуть отримати достатньо кваліфікованих послуг.

Ірина Шевченко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter