"Мир за будь-яку ціну": що не так з пропозиціями переговорів Києва і Москви

Формально і неформально Україну вже якийсь час підштовхують до думки "поговорити з Путіним". Звісно, такі пропозиції робляться не просто так і несуть певні загрози.

Дональд Трамп, Віктор Орбан, Сі Цзіньпінь, Роберт Фіцо, Ілон Маск, купа західних експертів та навіть Папа Римський. Здавалося б, що об'єднує цих всіх людей? Відповідь дуже проста – усі вони заявляють про необхідність "поговорити з Путіним". 

З одного боку, складається враження, що таких людей (і таких заяв) не надто багато. Адже офіційна позиція більшості західних партнерів – Україна має сама вирішувати, коли та на яких умовах розпочинати перемовини з Кремлем. З іншого боку, впливовість та медійність таких "миролюбивих" осіб, вдалий час і місце (як-то передвиборчі майданчики) для озвучування "мирних" ініціатив, а також сприятливе суспільне тло (західні суспільства "втомились" від негативних новин про війну), роблять такі пропозиції вельми небезпечними для України.

Просто поговорити з Путіним: хто просуває подібні тези 

Усіх ініціаторів діалогу між Кремлем та Києвом можна умовно розділити на три групи:

• популісти, які хочуть коштом війни в Україні досягти особистих медійних чи політичних цілей;
• "проросійські" політики, експерти, партії та навіть цілі країни, які просувають інтереси Кремля у вигідний для них час;
• персоналії, яким просто не вигідна ця війна.

До перших можна віднести найбільш яскравих представників "миру в Україні". Приміром, це той самий Трамп (і більшість подібних йому політиків), який хоче скористатись втомою американського населення від війни та збільшити власні рейтинги у передвиборчих перегонах. Або Ілон Маск, який намагається не випадати з інформаційного поля та часто вкидає в інфопростір скандальні теми. В цій умовній категорії також можна назвати країни на кшталт Туреччини чи Саудівської Аравії, які намагаються скористатись ситуацією в Україні та збільшити свій міжнародний вплив, створивши собі образ "агентів миру" у світі.

В другій групі – більшість різноманітних західних експертів чи медійників, які починають говорити про необхідність перемовин у найбільш вдалий для Росії момент. Також, до цього пулу можна віднести прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, який полюбляє ставити палки в колеса Україні. 

Крім того, до цієї групи можна включити менш одіозні, але водночас відкритіші представники проросійських чи навіть антиукраїнських партій в Європі, як от "Конфедерація" в Польщі чи "Альтернатива для Німеччини". І саме ці "партнери" несуть найбільшу загрозу для України. Адже вони мають свій вплив на населення та політику ЄС. 

В 2024-му році, "році виборів", вже можна побачити, як націоналістичні партії значно збільшили свій вплив на міжнародній арені. Приміром, здобувши більшу кількість місць у Європарламенті. І це не дивно – популісти наразі знову в тренді. Такі політики вдало використовують втому суспільства від негативних новин, новин про війну в Україні, тиснуть на больові точки населення, переконуючи, що чим швидше Україна сяде за стіл перемовин, тим краще буде життя європейців.

Водночас варто відзначити, що в Європі досі існує неформальне табу на підтримку Росії. Жоден політик, який має амбіції, прямо не заявив про те, що вважає дії Путіна правильними. Адже європейське населення, хоч як би не втомилось, продовжує підтримувати Україну і сприймати Росію, в першу чергу, як загарбника, агресора, який вже завтра може прийти і в їхній дім. Тож просувати інтереси Росії доводиться дещо завуальовано. Приміром, маскуючи їх під "миротворчі" ініціативи. 

"Мир" у "вдалий" час

Дуже символічно, активне обговорення "миру за будь-яку ціну" розпочалося саме зараз. 

Річ у тім, що Україна виходить з військової кризи, яка тривала всю зиму та весну 2024 року – до Києва починає надходити зброя, проблема мобілізації, принаймні за офіційними даними, більшою мірою вирішена. І загалом, ситуація виглядає не настільки критичною, якою була ще два місяці тому. Зараз, на думку більшості воєнних експертів, усе йде до того, що Україна зможе нарешті перехопити ініціативу на фронті й вийти з проблемного становища вже до початку осені. 

Тому цілком логічно, що Путін, який з осені 2023 року мав хоч і невеликі територіально, але доволі роздуті перемоги, зараз намагається зафіксувати "прибуток" і закрити питання війни. 

Ще один момент – Глобальний саміт миру, який хоч і не призвів безпосередньо до миру, але дав поштовх розпочати цей процес, помітно налякав Путіна. Чого тільки варта його заява напередодні саміту про "готовність до миру, якщо Україна виведе свої війська з чотирьох областей". 

Усе це підживлюється заявами вже згаданих вище західних політиків, тож може здатися, ніби дійсно є якесь вдале рішення закінчити війну – нехай тільки Україна перестане бути настільки егоїстичною і просто віддасть частину своїх територій. Фактично, таким чином Росія, шляхом власних заяв та використання своїх агентів на Заході намагається просунути тезу, що "Москва готова до перемовин, а Україна не хоче миру". 

Сумно, що наскільки б це не було абсурдом – Україна не розпочинала цю війну, війна нашій країні взагалі не потрібна – частина споживачів цієї інформації їй вірить та починає звинувачувати Україну в непотрібній упертості.

Чи є сенс доводити свою правоту

Як би там не було, на дипломатичному рівні Україна має продовжувати гнути свою лінію, оскільки Росія не зупиняється і також робить аналогічні кроки. Але виникає питання: чи є сенс переконувати подібних "ініціаторів миру", що закінчення війни на умовах Росії не гарантує той самий мир?

Якщо говорити про перший тип ініціаторів "мирного" діалогу, то працювати з ними варто і це дає результат. Це можна було побачити, принаймні, на прикладі виділення допомоги США Україні. Спочатку невелика частина протрампівських політиків на кілька місяців змогла заморозити її виділення. Однак Україні разом з американськими демократами і поміркованими республіканцями вдалося переконати Палату представників і отримати довгоочікувану допомогу.

"Є ті, хто вагаються. Оточення Трампа – яскравий приклад. Вони допускають перемовини між Україною та Росією. Водночас вони виступають за допомогу Україні. Так, не на безоплатній основі, а у вигляді кредитів абощо. Однак, ці люди готові до діалогу і працювати з ними обов'язково треба, – зазначає політолог Володимир Фесенко. – Так, вони можуть мати певні егоїстичні позиції, але критерії чіткі – ви маєте зробити те і те, за що отримаєте ось це і ось це. Це люди, які готові підтримати Україну і врахувати її інтереси в процесі завершення війни".

Ще один приклад – дипломатія з країнами Африки. Ще буквально рік тому представники цих країн відвідували спершу Росію, і лише потім їхали до України. В підсумку, оприлюднили власну версію мирного плану, яка відповідала запитам Кремля. Це не дивно, оскільки Африка – регіон, де Росія виграла дипломатичну війну не лише з Україною, а взагалі із Заходом. Однак минув час, і частина африканських країн під час Саміту миру приєдналася до позиції України. 

"Можна також домовлятися з деякими крайніми правими політиками у Європі. Це люди, які бачать загрозу з боку Путіна, однак вимушені просувати відповідні політичні ідеї. Яскравий приклад – Джорджа Мелоні в Італії чи партія "Національний фронт" у Франції. Представники останніх мають зв'язки з Росією, однак офіційна позиція – засудження російської війни проти України. Хоча вони також виступають за мирні перемовини і завершення конфлікту. З цими людьми є сенс працювати і переконувати їх", – вважає Фесенко. 

Аде якщо говорити про відверто проросійських чи навіть антиукраїнських політиків, партії чи навіть цілі режими – сенсу спілкуватися з ними та змінювати їх ставлення не особливо багато. 

"Польська партія "Конфедерація", яка є навіть не проросійською, а реально антиукраїнському. Який сенс працювати з подібними представниками? Адже вони не змінять своєї позиції. І це стосується всіх відкритих проросійських чи антиукраїнських партій – працювати з ними сенсу немає", – додає Фесенко.

Та й загалом варто розуміти, що мова не про власне перемовини сторін – вони рано чи пізно почнуться. А мова про те, що Україну усіляко намагаються змусити сісти за стіл перемовин у найменш вигідний момент. Приміром, коли Сили оборони України не мають ініціативи на фронті, або коли у них проблеми з озброєнням і так далі. 

Проблема не в поверненні територій

Цікаво, що від "ініціаторів миру" можна почути не лише про "незрозуміле небажання" України домовлятись. Ті, хто просувають порядок денний Кремля, просувають ідею: "Україна має поступитись територіями". Однак при цьому більшість з них замовчують інші "мирні пропозиції", які російські загарбники озвучували максимально чітко і не один раз. 

Приміром, у своїх пропозиціях навесні 2022 року росіяни зазначали, що Україна ні в якому разі не має стати членом НАТО. Також Київ має бути обмежений у кількості сил особового складу, техніці та озброєння. Тобто, фактично, з України хотіли зробити Німеччину часів після Першої світової. Але ті, хто пристає на такі "ідеї" чомусь забуває – Україна не є загарбницею. 

"Чомусь усі дуже зациклися на темі територій. Якщо перемовини і почнуться за теперішніх умов, то мова буде йти про припинення бойових дій, а не про визнання російського статусу над окупованими територіями. Путін зараз цього не хоче, він вимагає перемовин на основі односторонніх принципових поступок України: крім територій, це також відмова від НАТО і скорочення українських збройних сил і озброєнь, аби ми, фактично, не могли себе захистити в майбутньому. Для України це неприйнятно", – пояснює Фесенко.

Більшість західних партнерів України це розуміють і заявляють, що мирні перемовини мають початися тоді, коли Україні це буде вигідно. Адже насправді вони бояться поразки Росії так само, як і поразки України, вважає громадський діяч, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар. За його словами, саме тому вони дотримуються стратегії поступового зменшення спроможності Росії. Але ця стратегія для України не вигідна, адже саме Україна стікає кров’ю. 

"Нам потрібно рухати наших партнерів до згоди на поразку Росії та встановлення сталого миру, в якому Росія ніколи більше не загрожує Україні та іншим країнам. Окрім ворогів і партнерів, є ще півтори сотні країн, яким все одно, або які мають власні інтереси, або в яких є різноманітні причини не підтримувати Україну. Від них нам також потрібна згода або принаймні незаперечення. Міжнародні саміти та парламентські асамблеї є механізмом вироблення таких спільних рішень. Висновки аналітичних центрів стають текстами політичних резолюцій. Політичні резолюції поступово перетворюються на конкретні рішення щодо зброї, грошей, санкцій, різноманітних впливів у політичній, економічній, військовій сфері, які формують нашу перемогу", – зазначив він.

Звісно, поступово позиція партнерів України змінюється. Але треба не лише перетворювати їх вічну "стурбованість" в фінансову допомогу та зброю для Сил оборони, а й переконати їх, що поразка Росії припустима. 

"Спочатку припустима. Потім можлива. Ймовірна. Далі – бажана. А потім – безальтернативна. Це – довгий шлях", – констатує Пекар. 

Війна дійсно закінчується в кабінетах, однак позиції перемовників, як і майбутні результати, залежать безпосередньо від ситуації на полі бою. І варто розуміти: якщо Україна не отримає необхідної переваги, будь-які мирні перемовини спершу означатимуть перемогу Путіна. А далі, звісно, відновлення бойових дій тоді, коли Кремлю буде вигідно. 

Нікіта Шендеровський 

УНІАН в Google News