"Він знав, що його затримають. Коли затримували інших, йому передавали, що він – наступний", - дружина викраденого росіянами мера Голої Пристані

Дружина цивільного заручника, викраденого у березні 2022 року мера Голої Пристані Олександра Бабича, Ольга Бабич розповіла в інтерв’ю УНІАН, як і за що росіяни затримали її чоловіка, як з дітьми вибиралася з окупації та як РФ не визнає, що утримує його в Сімферопольському СІЗО.

Міський голова Голої Пристані Олександр Бабич – один з десятків тисяч цивільних заручників, яких російські окупанти мають просто відпустити, без висунення якихось умов та організації обмінів. Проте Росія безкарно порушує міжнародне гуманітарне право: майже усі цивільні заручники утримуються без висунення українцям жодних звинувачень. Крім того, на запити щодо тих чи інших осіб, російська сторона або не відповідає, або зазначає, що людину перевіряють "на предмет скоєння злочину".

Ба більше, зараз РФ прямо зараз намагається повернутись до Ради ООН з прав людини. За інформацією CNN, Росія є кандидатом в члени Ради на 2024-2026 роки. Напередодні виборів, які мають відбутися 10 жовтня, УНІАН поспілкувався з дружиною міського голови Голої Пристані Ольгою Бабич про те, як він став цивільним заручником, а родині вдалося виїхати з-під окупації, де окупанти утримують Олександра, та чи вдається отримати хоч якісь відповіді на питання, коли він і такі, як він, можуть бути звільнені.

Пані Ольго, розкажіть, коли окупанти затримали вашого чоловіка? 

Після вторгнення мій чоловік майже кожен день відвідував всі громади і його певний час не чіпали. 28 березня, коли Гола Пристань була повністю окупована, окупанти затримали мого чоловіка: вдома, а потім у міськраді, куди його відвезли, провели "обшуки" - все  поперевертали… Але мені здається, що він не боявся. І я це кажу не через те, що він мій чоловік, а через те, що я знаю, яка він людина.

Зараз дуже багато "розумних" людей дають нам запізнілі поради. Питають, чого він не виїхав зі мною та дітьми, коли ми тікали. Мовляв, він же міг з вами виїхати і був би зараз живий-здоровий. Але Саша просто не зміг би з цим жити. Він не міг зрадити людей, які його обрали. І це не просто гучні слова. Він дійсно мав можливість сісти в автомобіль, виїхати, жити спокійно і керувати дистанційно. Але він залишився.

Щоденно тисячі людей чекали його відеозвіту - він щоранку розповідав, яка обстановка у місті, що сталося за ніч, кого затримали, кого відпустили, де можна отримати гуманітарну допомогу, де видавали хліб тощо. Адже місто продовжувало жити: люди народжувалися, люди помирали… життя не припинилося. Він налагоджував комунікацію та все вирішував: починаючи від потреби у підгузках та молоці для дітей, і завершуючи похованнями людей. На той момент всі сподівалися на його допомогу. Фактично, на той момент він був єдиною людиною, до якої люди могли звернутися за допомогою. На нього покладалися. Тож як він міг покинути своїх людей? Ніяк. 

Ви теж не одразу виїхали з окупованої Голої Пристані?

Я була з чоловіком майже місяць, хоча він із перших днів після 22 лютого дуже хвилювався і хотів, щоб ми виїхали. Він розумів, що, в першу чергу, прийдуть до його родини, що будуть тиснути на його родину, а вже тоді він не зможе…

Для нього родина - це найголовніше. А за себе він не переживав. Він дуже сильний, все життя усього досягав сам – пройшов шлях від далекобійника до підприємця, став мером міста. Домагався всього силою волі, своїм характером та харизмою. І підтвердженням цьому є те, що громадяни його поважали та обирали на цю посаду двічі. Хоча під час обрання на другий термін ми пережили дуже брудну передвиборчу кампанію. 

А зараз мені телефонують зовсім незнайомі люди, які хвилюються за нас, переймаються нашими проблемами. Всі чекають на нього, на його повернення. Якщо Бабич повернеться, то для них це буде як перемога.

Чи отримував ваш чоловік погрози?

Так. Зокрема, від одного тоді ще народного депутата, прибічника окупантів. У перший день широкомасштабного вторгнення цей депутат був у дуже піднесеному настрої, зателефонував заступниці мого чоловіка Світлані Лінник якраз під час їхньої наради, і на гучному зв’язку попросив її передати шефу, що "на нього відсьогодні чекають довгі холодні ночі "на підвалі"".

Це була одна з перших погроз, яку отримав мій чоловік. Він знав, що його затримають. Але зазвичай у нас посадовців затримували та відпускали, хоч і знущалися над ними й навіть катували. При цьому окупанти передавали чоловікові, що він – "наступний у черзі".

Коли та як ви з дітьми виїхали?

Ми виїхали буквально за декілька днів до його затримання - 21 березня. На той момент ми з дівчатами (старшій донці подружжя на той момент було 19 років, молодшій – 13, - УНІАН) вже декілька днів не ночували вдома, тому що чоловік отримував погрози. Він боявся за нас, що за нами могли прийти та потім шантажувати його, використовуючи нас. 

21 березня він зателефонував - це було десь посеред дня - і сказав збирати речі та їхати, бо нібито відкрили якусь дорогу для виїзду. Я, хоча і можу водити авто, була така розгублена та налякана, що не могла сісти за кермо. Тому нас на власному авто вивіз старший син Саші – Дмитро. Діма нас врятував.

Їхали, як більшість людей - на свій страх і ризик, тому що наш регіон був заблокований… Це було дуже страшно. Нас зупиняли на блокпостах, Діму роздягали, перевіряли, чи є якісь татуювання, дивилися телефон. Усі наші телефони, навіть дитячі, перевіряли на наявність якихось підозрілих повідомлень з України... Ми, звісно, все почистили.

Добиралися ми дуже довго. Нас не пропустили далі Херсона, тому кілька днів ми залишалися у місті, ночувати у знайомих, з якими домовився чоловік. Дмитро раніше працював у цьому регіоні і сказав, що знає об'їзні шляхи, які ведуть через поля. Ми вирішили спробувати виїхати ними. І, хоч всюди там були написи "Обережно, міни", ми їхали й не зупинялися. Лише так можна було вирватися з окупації. 

Чоловік тим часом дуже хвилювався, телефонував щопівгодини. Він чекав, що ми виїдемо, і тоді він вже буде сам за себе, буде впевнений у собі. 

Здається, 23 березня, зранку ми приїхали до Миколаєва й зателефонували Саші. Його колеги розповідали, що він тоді аж засяяв, розслабився. Навіть у його щоденному ранковому відеозверненні було видно, що йому легше. 

Повертаючись до дня викрадення росіянами вашого чоловіка, як це сталося? 

28 березня ми говорили з ним телефоном. Він казав, що збирається на роботу, тому що вже отримав повідомлення, що туди зайшли озброєні окупанти. А за кілька секунд сказав, що вже й до нас додому стукають, що він пішов відчиняти. Далі я не знаю, що було. За словами свідків, до нас також прийшли озброєні люди в масках та шоломах. Зайшли через сусідів, провели обшук, перебрали дитячі фото та нашу білизну. Не знаю, що вони там шукали.

Ну, а далі: одягли на нього кайданки, посадили в автобус і привезли до міськради. Там окупанти виводили Сашу в окреме приміщення, намагалися схилити до співпраці. Заступникам його сказали: "Бабич у вас злочинець, тому ми його затримали". Їх самих також схиляли до співпраці. І питали у співробітників міськради, чому вони не хочуть "дружити" та чого їм не подобався Радянський союз…

Після цього у нашому будинку жили російські військові, потім був прильот по ньому, а потім його затопило… Зараз я навіть не знаю, у якому він стані.

Вам було відомо, де утримували вашого чоловіка?

Ми довго про нього нічого не чули. Я так розумію, що спочатку його вивезли до Херсона. Утримували його у тих відомих катівнях. Я знаю, що до нього жахливо ставилися. Ті хлопці, що виходили звідти, розповідали, що його дуже сильно катували, що він дуже схуд. 

Ви знаєте, де він перебуває зараз?

Зараз нам відомо, що він перебуває у Сімферопольському СІЗО №2. Однак, російські окупанти не визнають, що утримують його. Колишні в’язні, яких вдалося звідти звільнити з цього СІЗО, розповідають про жахливе ставлення до них. Але вони розповіли мені, що Саша навіть намагається займатися спортом в камері, змушує їх це робити - відтискатися, присідати. Розповідають, що він заряджав їх своєю силою.

Один зі звільнених під час обміну передав мені повідомлення від Олександра. Він передавав, що дуже хвилюється за нас і сумує. Давав дівчатам завдання навчатися й стати гарними та гідними людьми. Дмитру - допомагати родині. А мені – берегти дітей. Саша передав, що не знає, що з ним буде. "Я люблю вас і Україну. Цілую та вірю у Божу допомогу", - у цих словах весь він.

Я думала, що він уже зневірився за цей час… Але я впевнена, що це дійсно слова Саші, тому що чоловік, який мені їх передав, сказав те, що знали лише я та мій чоловік.

Я знаю, що він живий, що він тримається та живе оцією вірою, що йому допоможуть. Але мене дуже бентежить відсутність обмінів останнім часом. Навіть військових не обмінюють, що вже говорити про звільнення цивільних. (Щодо цивільних заручників не існує міжнародної системи обмінів, як для військовополонених, адже їх мають просто відпускати, чого Росія не робить. Раніше омбудсмен України Дмитро Лубінець, у зв’язку з цим, висловлювався про доцільність висунення російській стороні обвинувачень з приводу цивільних заручників Міжнародним кримінальним судом, - УНІАН).

Особисто з вами зв'язувалися представники влади, або міжнародних організацій щодо ймовірності звільнення Олександра?

На жаль, ні. Лише виконавчий директор Асоціації міст України. Ми зверталися до влади, але отримали незрозумілі відписки. 

Але, мені здається, Саша виживе, переживе усе тільки заради дітей, щоб нас ще колись побачити.

Антоніна Доломанжи

Антоніна Доломанжи

УНІАН в Google News