Волонтер Діана Макарова: Ми бачимо, як Україна обрала для себе нове "23 лютого". З якогось біса працює логіка, що це - свято для чоловіків

Напередодні Дня козацтва, Дня захисників України, 14 жовтня, волонтер Діана Макарова розповіла в інтерв’ю УНІАН про незвичні зміни на передовій щодо Покрови, яким чином варто святкувати цей день у школах та чому мова обов’язково має йти не лише про чоловіків-захисників, а й про жінок-захисниць.

Діано, наближається свято, яке для українських військових є особливим. За вашими спостереженнями, чому це так?

Я зі Сходу України, росла у Радянському союзі, і пам’ятаю, як "совок" витравлював релігію найпершим чином. Але мене завжди вражало, що свято Покрови навіть у часи СРСР на Запоріжжі завжди святкувалось. Моя бабуся чекала на нього й говорила про Покрову шанобливо… Тобто, це свято постійно було в Україні.

До речі, коли почалась війна, коли ми почали їздити на фронт, з часом звернули увагу, як там усе змінюється. Я знаю Донеччину, Луганщину, Приазов'я. Раніше тут не було скульптур Божої Матері, які ми часто зустрічаємо на заході та в центрі України при дорозі, на перехрестях. Зараз вони тут з’явились. На фронті майже всюди можна зустріти Божу Матір з Покровом у руках: хтось з хлопців привіз її з дому, зробили над нею часовенку, або ж її встановило військове капеланство. Таких скульптур тут все більше, вони дуже потрібні на фронті і виглядають там дуже органічно. Особливо на позиціях – ось, передова, бліндажі, окопи, свистять кулі, іноді лунає артобстріл, і… стоїть Божа Матір з Покровом. Це абсолютно вражає!

Я не релігійна людина, ми не часто буваємо в церкві, не до того, але… проїжджаючи повз таки фігури, ми притишуємо хід і вклоняємося: "Божа Матір, захисти тих, хто лишається тут". Це звучить пафосно, але органічно вплітається в наші фронтові рейси. Та й бійці на позиціях ставляться до неї шанобливо, попри те, якої вони конфесії (немає в окопах атеїстів).

Вважаю, те, що Покрова плавно перетікає у День захисника та захисниці нашої країни - це одне з найправильніших рішень останніх років. Я не знаю ще якогось дня, який би так відповідав назві та самій ідеї цього свята. 

Це дійсно щось козацьке. В наших душах досі є розуміння, що ми стоїмо на форпості. Як там у рядках Тараса Григоровича: "Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, взяли з собою Матір Божу, а більш нічого не взяли"… Так? Головне - взяти з собою Покров... А все інше підвезуть волонтери (сміється).

Можливо, прозвучить пафосно, але волонтери відчувають себе такими собі тоненькими ниточками народної допомоги нашим захисникам та захисницям. Ми самі як та Покрова, яку Божа Матір тримає у руках.

На фронті багато жінок, які живуть у бліндажах та ділять з чоловіками непростий побут / фото УНІАН, Степанов Анатолій

А повертаючись з фронту, у тилу доводиться пояснювати, що День захисників – це не нове "23 лютого"?

З якогось біса працює логіка, що це - свято для чоловіків, "давайте, вітати хлопчиків в дитячому садочку, в школі"… Дуже добре, що свідома частина України оголошує святий похід проти цього ставлення, вульгаризації цього дня.

По-перше, якщо хтось не служив в армії, не був на фронті, не був там волонтером, чи це означає, що він захисник? Можливо, означає, якщо ця людина допомагає волонтерам, хворіє війною, переживає, хоч якийсь внесок робить в нашу боротьбу. Але ми знаємо багато чоловіків, які просто не помітили цієї війни з різних причин - можливо, з ідейних міркувань, можливо зі страху. Їм теж дарувати шкарпетки, листівочки, та кричати, що вони захисники?

По-друге, жінки. Кожного, хто вперше попадає на фронт, вражає кількість дівчат. Жінки воюють. Маса жінок стоять на позиціях: живуть у бліндажах, ділять з чоловіками непростий побут. Ми знаємо жінок-стрілків, жінок-кулеметниць, я знаю жінку-мінометницю, жінку, яка воює на БТР! 

Медики – взагалі дахозносні хлопці та дівчата, з зовсім іншим підходом до фронту: "Так, обстріл, але у мене там хворий/поранений. Я мушу там бути". 

Треба розуміти, що, коли жінка іде на фронт, це не означає, що вона там обов’язково буде кухаркою, Боже збав. І ми маємо чималий список жінок, які загинули на фронті. Про це теж треба пам'ятати. 

Тому говорити про 14 жовтня як про суто "чоловічий день" - давати ляпаса жінкам, які собою закривають тил, наплювати на імена жінок, які загинули на фронті.

Проте щороку перед 14 жовтня у батьківських чатах починається обговорення, "що дарувати хлопчикам"…

Ми коршунами кидаємось, коли бачимо у соцмережах: "У нас в школі хочуть дарувати хлопчикам…". Скажіть, де ваша школа, ми приїдемо! Знайдемо жінок, які служили та служать, приїдемо разом з ними. Розповімо, чий це день, і чому його не можна перетворювати на радянську пошлятину!

Свідомі українці мають піклуватись, щоб Покрова не вкрилась пошлістю, і починати варто саме зі шкіл, дитсадочків.

Дітей у школах потрібно знайомити з історією цього дня через гру / фото Facebook Diana Makarova

Як, на ваше бачення, варто відзначати це свято у школах?

Розповім, як робимо ми, коли нас запрошують до школи. Ми виносимо половину музею нашого фонду, все показуємо дітям. І не просто показуємо, а даємо дітям до рук елементи тактичного спорядження, дозволяємо приміряти, подивитись в окуляр оптики. Це завжди шквал дитячої радості. 

Ми: "Що це? Хто скаже?" - "Кікімора!". "Зараз вдягнеш цю кікімору і будеш повзти, зображати снайпера", "Зараз відпрацюємо такмед". На один такий урок ми запросили кінологів зі службовими собаками. Була демонстрація, що може робити навчений пес, як він працює разом зі своїм господарем. Ви уявляєте, яке це щастя для дітей?

Згадуємо і про небезпеку, адже війна може добратись і до Києва. Ми показуємо дітям, якими можуть бути патрони, гранати, що їх не можна чіпати, як діяти, як поводитись, якщо щось з цього знайшли, до кого звертатись і до кого телефонувати.

Загалом, на таких уроках - шквал веселої, сумної, безмежно цікавої інформації. Вона викликає регіт, захоплення, але і сльози, адже ми розповідаємо й про загиблих.

Саме так потрібно знайомити маленьких українців з історією цього дня, через гру. Адже через гру легше підвести дітей до серйозного і, можливо, пафосного – національної ідеї, ідеї захисту країни… Тоді діти запам’ятають і цей день, і цей урок.

Волонтерів та військових запрошують до шкіл у цей день? 

Запрошують. Це навіть модно. Інша річ, що хтось може зробити так, щоб дітям було цікаво на таких уроках мужності, а хтось - ні. Все залежить від людей, не можна їх за це засуджувати.

Я не знаю, як зробити, щоб уроки патріотизму не перетворювались на те, що було у нас в Радянському союзі. Але, мабуть, так і не буде. Чому? Ми виступали перед багатьма класами, перше, що ми питали: "У кого служив батько, брат, дядько, хрещений?". Підіймаються руки. Дві, три, п'ять рук на клас, але вони є. Війна поруч. Діти це відчувають.  

Часто до 14 жовтня дітей просять намалювати малюнки. Що думаєте про цю традицію? 

З весни 2014 року привозили на фронт малюнки, янголят, зроблених дітьми, листівки. Це вже вважається хорошим тоном. Як інакше?

Один мій знайомий розповів, що малюнок, якій він отримав у 2014 році, заламінований і досі постійно з ним. Хтось носить з собою не малюнок, а якусь дитячу іграшку, вона давно витіпалась на броніку, але вона - поруч. Інколи малюнки залишаються на позиціях, коли підрозділ виходить. Малюнки передаються, як естафета. Не буває підрозділу, у якого не було такої "художньої виставки". Уявіть: місце для молитви, ікони, рушники, поруч - виставка дитячих малюнків. Це - скрізь, але вражає кожного разу. 

Тобто для військових на передовій це не просто малюнок незнайомої дитини?

Так. Це - оберіг. Підсвідомо вважається, що цей дарунок чистої дитячої душі - береже. Звичайно, це не у всіх. Але багато хто носить з собою подарунки дитини, якої не знає, яку навряд чи колись зустріне, яка давно виросла.

Бувають геть неймовірні, фантастичні історії. Колись навесні 2014 року нам приносять малюнок воїна. І ми раптово впізнаємо в цьому намальованому портреті, нашого Вітальку Марківа, якій стояв у той час на Карачуні. Схожість - абсолютна. Ми спитали дівчинку: "Кого ти малювала?" - "Просто уявила воїна". Ми передали малюнок Віталію. Перше, що він зробив, зателефонував: "А звідки та дитина мене знає?" - "Не знає. Просто намалювала тебе з уяви". Коли Віталька повернувся, він зустрівся з цією дівчинкою, це було дуже зворушливо. З цим малюнком він пройшов через багато чого, повернувся та знову служить. А той малюнок висить у нього вдома, у рамці на стіні.

Фото Facebook Diana Makarova

Які подарунки доречні у цей день? Що порадите? 

З цім найпростіше. Майже у кожному великому місті є госпіталь і постійні потреби.

При кожному госпіталі є волонтерський пункт. Кожен поранений може туди прийти й сказати: "Мені потрібні спортивні штани, в чому привезли - більше нічого не має". Або інший запит: "Мені потрібна зубна паста, бо я ще далеко не можу ходити і немає, кого попросити придбати". Йому все видадуть.

Звісно, волонтерські пункти роблять і багато іншої роботи, допомагають в лікуванні, дістають медикаменти, але тут не відмовляться від будь-якого подарунка воїнам. Це може бути кілька пачок цигарок, пакет води, це може бути та ж сама пінка для гоління, зубна паста, мило, шампуні - там це працює, все потрібно.

Хочеш допомогти? Шукай в інтернеті волонтера, телефонуй тому, хто тобі симпатичний, кому ти довіряєш, знайди воїна, який зараз бореться з онкологією, надішли 200 грн, 500 грн. Це буде найкраща допомога, той правильний подарунок захисникам і захисницям.

Напевно, не варто запитувати, як зараз українці допомагають волонтерам у порівнянні з 2014 роком?

Не треба. Ми всі знаємо відповідь на це запитання. На жаль, та близькість війни в окремих душах наших громадян, що була у перші місяці війни, відступила перед звичайним тиловим життям. Але такої масової народної допомоги, як було у перший рік війни, фронт нині не потребує. Зникла масовість, коли потрібно було все – від продуктів, шкарпеток, трусів до ремонту "бетеерів". Натомість виросла точечність і точність допомоги. Допомога стала дорожчою, коштовнішою. Це, у першу чергу, коптери, автомобілі, сучасна електроніка тощо. Без свого народу фронт не обійдеться.

Влад Абрамов

Влад Абрамов

УНІАН в Google News