Англійці оббрехали Україну заради рейтингів

На відміну від Заходу, для України та українського футболу расизм не властивий.

На вулицях міст України представники різних рас уже давно стали звичним явищем. Не секрет, що представники африканського континенту, азіати дуже полюбляють наші технічні та медичні вузи. Днями побувала в Івано-Франківську, який промосковські ідеологи в Україні полюбляють називати «фашистським» містом. За останні роки  побільшало темношкірих студентів. І обійми турка чи кого-іншого чужоземця з нашою дівчиною на вулиці нікого не дивують.

Тому коли британські ЗМІ заволали про расизм в Україні, обурилися всі українці, навіть ті, хто вважає, що Євро-2012 справді варто бойкотувати. Але – точно не за расизм.

Так, британські ЗМІ потужніші. Вони в один день зробили з України в очах світової спільноти небезпечну країну для відвідин, і зараз нам залишається лише виправдовуватися і переконувати, що ми не расисти.

Перед Чемпіонатом з українських футбольних фанів зробили просто демонів якихось. Та вже на наступний день почалися спростування, що англійські журналісти тупо підставили наших хлопців. Один з фігурантів британського відео про «нацистів-українців» Назар Максимів мусив доказувати українським ЗМІ, що британський журналіст його оббрехав. Генпрокурор Віктор Пшонка теж б'ється в груди, що нема в Україні расизму як такого:

- Прояви такі були в Україні, кримінальні справи порушувалися і передавалися до суду. Проте, це були поодинокі справи.

Але ж ми знаємо, що «виправдання» Назара та генпрокурора за межами України мало-хто почує.

Аби переконатись, що не лише ми вважаємо звинувачення українських футбольних фанів у расизмі маячнею, УНІАН звернувся за коментарями з приводу «творчості» BBC до представників провідних вітчизняних футбольних клубів (де грають та працюють багато іноземців), та, власне, до самих фанів.

Спочатку ми зателефонували в “Шахтар”, запитати, чи були коли-небудь до них прояви расизму з боку фанів інших клубів. З нами розмовляв директор департаменту маркетингу Юрій Сверидов:

Юрій Сверидов. Фото http://shakhtar.com

- У «Шахтарі» є низка темношкірих гравців, в основному з Латинської Америки. Були й з Сенегалу, Нігерії. З Нігерії досі є. Вони грають у нас протягом багатьох років, починаючи з початку 2000-их років. І за весь цей час у нас не було жодного прояву расизму. Жодного! Щодо вболівальників... У Донецьку є низка вузів, у яких вчаться студенти з африканського континенту, Азії. Багато студентів залишаються жити в Донецьку. Вони активно відвідують матчі, і теж ніколи не було жодних випадків расизму щодо цих студентів. Жодного випадку!

У ФК “Динамо” (Київ) теж протягом десяти років є темношкірі гравці, зараз їх більше п'яти. У «Динамо» обурюються закидами британських ЗМІ.

Віце-президент ФК “Динамо” Олексій Семененко розповідає, що допоки став віце-президентом, 23 роки був прес-аташе Клубу, і їздив на матчі по всьому світу, зокрема по країнах Європи.

- Після того, як я побував по кільканадцять разів на матчах у Британії, Італії, щодо закидів нам расизму можу відповісти одним словом: дурниці. У порівнянні з тими європейськими країнами, де я бачив справжні прояви расизму, у нас темношкірих просто пестять. У наших сусідів — у Росії — це взагалі, навіть порівняти ні з чим. Відомі факти, коли кидають бананами у всесвітньо відомого гравця, чемпіона світу, легендарного Роберто Карлоса. Він приїхав у Росію грати, а йому кидають банани. Він щоразу мусить іти з поля. Якщо в нас таке подібне щось трапляється, то це не більше ніж, я б сказав, добрий жарт.

Віце-президент “Динамо” протягом року буває на всіх стадіонах України зі своєю командою, але, наголошує він, нічого подібного расизму “не чув і не бачив”.

Переконавшись, що не чули й не бачили расизму в найвідоміших футбольних клубах України, ми телефонуємо до самих фанів – може, вони знають більше.

Спілкуємося з одним з «ультраз», який з певних причин побажав не називати своє ім'я. Називатимемо його «Ванею». Ваня мав бути одним з «героїв» сюжету ВВС, у нього намагались взяти коментарі англійці, проте, як він розповідає, у нього не склалося з журналістами із Туманного Альбіону –оскільки вони з різних сторін намагалися розкрутити його на тему расизму, а він їм уперто повторював, що це «не проблема України», що в Україні нема расизму на футбольних полях. Як каже Ваня, ці самі англійські журналісти спілкувалися ще з кількома фанами та українськими футбольними журналістами, але їхні інтерв'ю теж не були включені в сюжет про «расистську Україну», оскільки опитані не говорили того, що хотіли почути англійці.

Ваня каже, що українських фанів хвилюють зовсім інші питання, наприклад, що буде після Євро-2012, як влада його використовуватиме в своїй передвиборній кампанії,чому в Україні футбол — це політика, а не спорт?..

- Ось такі теми нас цікавлять, ось про це ми можемо говорити, а не про расизм, якого не існує в Україні. Повірте, що в країнах Західної Європи на стадіонах відбувається таке в плані расизму, що взагалі не знаєш, які висновки робити. Це проблема Англії, але не проблема України!

«Расизм допомагає англійським ЗМІ добре себе продавати»

Джо Палмер. Фото http://shakhtar.com

У вже згаданому «Шахтарі» протягом трьох років працює представник Англії, директор зі стратегіїДжо Палмер. Диво, але, на відміну від своїх співвітчизників, які провели тут кілька днів, хоча збрехали аудиторії, що пару місяців, пан Джо теж не бачив в Україні проявів расизму.

- У кожній країні є вболівальники, які представляють правих. Україна тут не виключення. Але я тут живу майже три роки і жодного разу не бачив прояву расизму на стадіоні, ні поза ним.

А те, що Україну звинуватили в расизмі, варто розуміти, на думку пана Палмера, що це – «англійські ЗМІ, яким завжди треба добре себе продавати».

- І вони роблять схожі новини перед кожним турніром. Бо це саме те, що в той час дуже добре просуває їхню продукцію. Та саме було й на Чемпіонаті світу позаминулого року.

На думку Джо Палмера, Україна – відносно нова держава на карті, тому в нас недостатньо досвіду в піар-війнах:

- А ті закордонні журналісти, які приїжджають робити сюди сюжет — доволі досвідчені. А в Україні не зовсім знають, як у таких випадках себе поводити. Ще Україні важко вести інформаційну війну, тому що тут насправді побувало дуже мало іноземців. А в людей завжди є страх перед чимось новим. Україну можна було б вважати расистською державою – в контексті футболу – тоді, якби на стадіонах були масові образи темношкірих гравців, кидали на поле якісь символи, скажімо, банани. Чи за межами стадіону були б атаки, фізичне насильство над представниками темношкірої раси. Найголовніша ознака — усе-таки напади на темношкірих, бо саме це є основною ознакою расизму. Але цього нема, тому нема про що говорити.

«Расизм для України нетиповий»

Олександр Палій

Історик Олександр Палій переконаний, що в Україні нема расизму, а якщо і є десь такі поодинокі прояви, то вони занесені з північного сходу. В Україні назагал населення є толерантним.

- Це об'єктивно викликано історією України. Свого часу представники різних етносів були інтегровані в українське суспільство. Наприклад, молдованин Петро Могила — більший українець, ніж більшість українців за паспортом. Чи Пилип Орлик, який чеського походження. Чи інші діячі. У Запорізьку Січ свого часу приймали всіх, хто вмів промовити “Отче наш”, перехреститися і говорити українською мовою. Тобто в нас расизм апріорі виглядає дико. Навпаки — людина з іншим кольором шкіри викликає якесь зацікавлення, а якщо ще й може сказати два слова українською, то наші мешканці взагалі в захопленні. Більше того, такі люди в нас є соціально успішними. Гляньте, скажімо, на співачку Гайтану чи телеведучу Габріелу Масангу.

На думку історика, в Україні азіатів і темношкірих набагато менше у відсотковому сенсі, ніж в інших європейських державах, хоча б тому, що ми є бідною країною і не дуже привабливі для чужоземців.

- Скажімо, Росія приваблива, тому що дуже близька до Азії, а ЄС — тому що багатий. А ми не потрапляємо ні туди, ні сюди. Тобто в нас нема цієї проблеми, бо нам притаманна природна толерантність населення. Расизм у країні, як правило, пов'язаний з історією. Коли англійська імперія кудись приходила, вона дуже чітко проводила лінію між своїми чиновниками і між місцевим населенням. А коли в Україну приходили якісь іноземці, вони дуже швидко інтегровувалися в українське середовище. У нас не було державного колонізаційного центру, як це було з Британцями. Більше того, на Півдні України є шведські села, які давним-давно говорять українською мовою, а прізвище шведські так і залишилися. Те саме відбулося з іншими народами: вони приходили на нашу землю, і легко починали вживатися, знаходити своє місце. Тобто Україна завжди була відкрита для тих, хто хоче себе реалізувати. Вона тільки не лагідна до тих, хто хоче змінити її сутність.

Оксана Климончук

УНІАН в Google News