Фото : Міноборони

«Хочу повернутись до бойових друзів…»

Звільняючись у запас, сержант Валерій Гундерук не міг уявити, що мине зовсім небагато часу, і йому знову доведеться одягти військовий однострій...

Фото : Міноборони

Строкову службу хлопець проходив у 95-й окремій аеромобільній бригаді, яка дислокується в Житомирі. Військова справа юнакові подобалася, тож він хотів залишитись на надстрокову. Але батьки вмовили повернутись додому…

У цивільному житті Валерій працював на різних роботах, а останнім часом — в одній з охоронних фірм. На початку березня у зв’язку з подіями на Сході країни Попільняньський райвійськкомат призвав його на військові збори, які проводилися на базі рідної частини у Житомирі. На полігоні протягом кількох тижнів він разом із сотнею таких же «партизанів» поновлював військові навички, стріляв з різних видів зброї. Після чого був призначений командиром відділення комплексу протитанкових керованих ракет і у складі підрозділу 95-ї бригади високомобільних десантних військ відправився на Донеччину.

— Там наше відділення облаштовувало блокпости, супроводжувало колони з різними вантажами тощо, — розповідає сержант Валерій Гундерук.

…Той вівторок, 20 травня, Валерій запам’ятає на все життя. Відділення 122-мм гаубиць, до складу якого він перейшов незадовго до цього, несло бойове чергування на горі Карачун. Неподалік розташовувалися позиції інших воїнів-десантників. Мета — блокування бойовиків, яких у прилеглій місцевості було чимало і які час від часу робили вилазки, завдаючи несподіваних ударів по наших підрозділах.

…Із «зеленки» по ним знову відкрили вогонь. Спочатку з автоматів і кулеметів, а незабаром і з мінометів. Наші артилеристи, звісно, не барилися, тож буквально за хвилину в бік терористів теж полетіли снаряди. Постріли, мабуть, були влучні, бо обстріл вщух так же раптово, як і розпочався. На жаль, Валерій зазнав важкого поранення: осколок міни влучив у спину…

Після цього військовика відразу відправили на гвинтокрилі до Харківського військово-медичного клінічного центру, де його негайно прооперували, а потім літаком «Віта» доправили до Києва.

З Валерієм ми зустрілись у Головному військово-медичному клінічному центрі «ГВКГ» МО України, де він проходив лікування. На запитання про здоров’я відповів, що «все гаразд» і почав розповідати про товаришів по службі. А ще — попросив допомогти… повернутись у свій підрозділ!

— Знаєте, після того, що я побачив на Сході України, місця в цивільному житті для себе не бачу, — зізнався він. — Тож боюся, щоб не комісували, бо без таких друзів важко у житті! Руслан Годлевський, Руслан Ярош, Сергій Мельниченко та багато інших солдатів і сержантів стали для мене рідними братами. Та й з офіцерами також пощастило, бо ставляться до нас дуже добре.

Коли в дитинстві й юності читав книжки про минулу війну, то не вірилось, що на фронті люди стають рідними. Тепер знаю, як це буває.

Сергій ЗЯТЬЄВ, «Народна армія»

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter