У Німеччині видано чесну фотокнигу про Донбас та нелегальні шахти

Видання містить фотографії з нелегальних шахт, де шахтарі, часом на колінах, часом лежачи на боці рублять вугілля, а потім тягнуть нагору...

Днями у німецькому видавництві «Kehrer» вийшла фотокнига українського фотографа Олександра Чекменьова «DONBASS». Олександр Чекменьов один з найяскравіших українських документальних фотографів. Він сам родом з Луганська…

Жінка копає нелегальну жахту на смітнику. Ровенки.Луганськ. 2003р.

Я з дитинства була людиною закоханою в слова. Але в Україні є фотографи, які вміють переконати, що документальна фотографія може бути значно сильнішою за слово. Ця фотографія здобуває перші місця на всесвітньо відомих конкурсах документальної фотографії. Такі фото стають символами. І дуже недовга історія української фотодокументалістики (зрештою, жанр політичного фотоплакату та фотоагітпропу завершися десь у 1990 році) налічує немало таких нагород.

Чоловіки витягують вугілля з нелегальної шахти. Перевальськ. Луганськ. 2003р.

Олександр Чекменьов у 2000 році отримав премію престижного конкурсу європейської фотографії у Швейцарії. У нього була фотосерія, яка називалася «Український паспорт». Двадцять років тому, під заробляючи у селах тим, що знімав стареньких людей на паспорт, Олександр під час зйомки стареньких змінив об’єктив й схопив не лише в обличчя героїв, а їхню хатню «обстановку». На заднику фотографії чітко були видні труни. Тобто старенькі самотні селяни у віддалених куточках заготовляли собі труни (щоб не обтяжувати нікого потім), які стояли прямо тут у кімнаті, де вони жили. «Фотограф з таким професійним зором, соціально небезпечний для влади, бо він її компрометує», – пожартувала я тоді.

Шахтарі за допомогою трактора знімають верхній прошарок землі для нелегальної шахти. Перевальськ. 2003р.

З тої пори в Олександра пройшло з десяток персональних виставок, були десятки дрібних і більших фотопроектів. Але однією наскрізною темою його творчості були шахтарі. Фото замурзаних українських камікадзе обійшли українські та деякі європейські ЗМІ. Здається, Сашків глядач уже втомився від шахтарів. Беручи до рук чергове видання, де Чекменьов працював фоторедактором, я лишень пробігала очима по відомих шахтарських знімках. (Пробігала навіть з деяким роздратування: хто їм винен, що вони сидять у шахтах, їхали би на заробітки, Тетчер на них нема). Але коли Саша приніс фотокнигу про це, я враз забрала назад свої почуття та претензії.

Славиносербськ.1994р.

Це книга – збірник фотографій символів про шахтарський Донбас. У книзі – гарний міський репортаж донбаських містечок змінює фото відтюнінгованого старого, як світ трактора, яким знімають породу при нелегальній розробці шахт-самокопанок. У цій книзі романтика степу чергується із карткою убогого шахтарському побуту, в депресивних шахтарських містечках.

Ви пам’ятаєте картину Ван Гога «Люди, що їдять картоплю». Картина про скудну вечерю бідної родини приворожує й досі. Я ніколи не думала, що терикон може бути знятий красиво. Я і зараз не вірю, що терикон – це красиво. Але Сашкові фотографії у цьому переконують. Напевно, тому що він сам з Луганська.

Шахтар з нелегальної шатхи, де часом працюють стоячи, а часом сидячи...

«Донбас, ніби павутинням, просякнутий та перерізаний підземним лабіринтом шахт-самокопанок, що проходять під залізницями, кладовищами, житловими будинками, адмінбудинками. Змінюючи вигляд ландшафту, вони ніби змінюють саме життя», – пише в епілозі своєї фотокниги Чекменьов.

Видання містить фотографії з нелегальних шахт, де шахтарі, часом на колінах, часом лежачи на боці рублять вугілля, а потім тягнуть нагору. У занедбаних містечка часто прийнятий натуральний обмін. Олександр пише, що «Відро картоплі – це три відра вугілля, а пляшка самогону – мішок…»

Все село з контролюючими органами міст живуть за рахунок цих шахт, пише Олександр.

«Я не можу забути, як наречена шахтаря прощалася із ним біля труни. Він загинув у забої за тиждень до весілля…», – розповідає про свій досвід життя серед шахтарів Олександр. (У книзі є фотографія цієї біля тіла її нареченого).

«Я не можу забути, як повісився вісімнадцятирічний хлопчик. У його ровесника другий спуск під землю виявився останнім», – читаючи цю фразу Чекменьова, я згадувала фото цієї ж книги, де чоловік з жінкою прощається перед спуском до шахти. Прощається ніби останній раз.

Книга, видана Чекменьовим, – некомерційний проект. У нього вкладені особисті кошти автора, а просуванням книги займатиметься німецьке видавництво. Коли я дивилася фото, задавалася запитанням, чи дійде ця книга до коронованих і некоронованих колеснікових, ахметових, єфремових, януковичів Донецького регіону? Якщо дійде, то які почуття вона викличе. Адже, це вони збудували такий Донбас. Не без їхньої активної участі він ставав саме таким, небезпечним для життя.

Олена Мігачова

УНІАН в Google News