Фрустрація Солани та фрустрація України, або про що не сказав Генсек ЄС

Україна зуміла закріпити за собою репутацію вередливої дитини, з якою неможливо мати справу: Замість того, щоб працювати над своїми проблемами, вона вперто тупала ніжкою, кричачи “Хочу в ЄС!”.

Останнє повідомлення про “фрустрацію” Солани щодо українського керівництва викликало хвилю емоцій на українських політичних форумах в інтернеті та ряд зловтішних повідомлень на російських. Разом з тим, заява залишилася повністю некоментованою провідними політичними гравцями України. Хоча коментарів та висновків вона варта.

Реакція української влади, з одного боку, цілком зрозуміла: заява європейського представника із спільної зовнішньої та безпекової політики припала на початок активної президентської кампанії в Україні, в якій “прозахідний табір” в українській політиці активно використовує тему вступу до ЄС у своїй риториці. Тому виступ Солани іде напереріз спробам європейського позиціонування всередині “прозахідного табору”. Разом з тим, через широку популярність теми у всіх без винятку колах виборців (на відміну від теми вступу до НАТО), гостра заява мала зачепити і потенційних виборців протилежного табору.

Вислів Солани про його “фрустрацію” стосовно України насправді став відповідником не меншої фрустрації українського суспільства, розігрітого “єесівськими” обіцянками колишнього помаранчевого табору та неспроможності українського післяпомаранчевого політичного істеблішменту їх виконати – в силу як об’єктивних (ситуація з подальшим розширенням всередині самого ЄС), так і суб’єктивних причин (насамперед, розділеність правлячої еліти та її неспроможність об’єднуватись навіть задля спільного виживання). Незважаючи на емоції довкола заяви, Солана, насправді, не сказав нічого нового. Хоча особа самого Хав’єра Солани відіграє особливу роль: саме його репутація як “великого друга України” сприяла ефекту бомби, який спричинила його заява для пересічного українця. Разом з тим, відверта заява Солани виглядає зізнанням ЄС у власному безсиллі ефективно впливати на політичні процеси в Україні та розчаруванням у незрілості української влади. Солана відкрито наголосив на цьому у своїй дуже прямій відповіді на запитання після його промови у Гарварді, яка, у своїй цілісності, показала прагматичний підхід до вирішення поточних – зокрема, економічних – проблем Євросоюзу. У своєму виступі Солана, серед іншого, наголосив на наступному: “Як ЄС, ми добре співпрацюємо з Росією у багатьох глобальних питаннях, так само, як і США: стосовно Близького Сходу, Ірану, Сомалі. Але, на відміну від США, ми також знаходимося на одному континенті із Росією. Отже, відносини із Росією є нашою щоденною справою (повний текст виступу англійською мовою доступний тут).

Така позиція не сигналізує анти-української настанови ЄС, вона є радше ознакою повернення до “реальної політики” (у значенні  Realpolitik), що стало особливо актуальним під час економічної кризи. Тому зловтіха з боку російських аналітичних джерел є насправді дуже передчасною. Але сам факт настільки відкритої заяви про “зачинені двері” для України повинен дати поштовх для української влади та суспільства до такого ж повернення до “реальної політики”, яка, разом з тим не повинна означати однобічного зближення з Російською Федерацією (в інтерпретації політичних сил, що базуються на проросійських настроях електорату).

Справжньою подією даної ситуації є не сама заява Солани (під час відповіді на запитання він сам зізнався, що, наприклад, ніколи не міг собі уявити такого швидкого членства Албанії в НАТО), а те, що за дріб’язковими війнами за політичний вплив колишні союзники по помаранчевому табору втратили здатність бачити більш далекострокову і глобальну перспективу і, що найгірше, це уже давно цілком очевидно для європейських партнерів. Втрата обличчя у цьому випадку означає втрату довіри, а отже про спільну побудову різноманітних альянсів (енергетичного, безпекового, військового тощо) на більш-менш рівноправних засадах говорити стає все важче. Глобальною ж перспективою будь-якої без винятку української влади має на даному етапі стати створення умов стабілізації політичної і економічної ситуації в країні та досягнення хоча б якоїсь єдності політичних еліт. Чи відбудеться це ціною “ширки”, надання російській статусу офіційної/другої державної мови, не має для ЄС жодного значення, тому наївним є уявлення про ЄС, як про певного морального арбітра, який підтримає “правильне” або відкине “неправильне” вирішення проблеми.

Солана експліцитно на цьому наголошує і саме ця частина його промови, що пройшла майже непоміченою в українських медіа, мала б стати дзвіночком занепокоєння для української політичної еліти. У промові, зокрема, говорячи про виклики глобалізації і шляхи їх подолання, Солана підкреслює важливість “добре керованих” держав: “Щоб справитися з глобалізованим світом, необхідно дві речі: по-перше, добре керовані держави. Слабкі держави є жахом для тих, хто у них живе, але також і проблемою для решти з нас. А це те, чого іноземці (тобто, впливи ззовні країни – О.К.) не можуть дати; лише місцеві (національна влада – О.К.) можуть цього досягти. Ми можемо допомогти. Але, зрештою, це – їх відповідальність. Разом з тим, їх невдачі відбиваються на нас. Це – основна дилема дипломатії у наш демократичний час”.

Очевидно, що на фоні глобальних викликів людству українська влада та те, як добре (читай – ефективно) вона керує державою, виглядає, м’яко кажучи, дещо безпорадно. Аргумент Солани у його відповіді на “українське запитання” (яке, до речі, було також пов’язане і з грузинським) спрямований саме на цей аспект: він виглядає цілковито логічним як в контексті Гарвардської промови Солани, так і в світлі усієї риторики ЄС протягом останнього часу, включно з повністю позитивною реакцією ЄС на рішення США про нерозміщення сил ПРО в Польщі та Чехії (про ляпаса Польщі саме у день 70-ї річниці введення радянських військ до Західної України, що знаменував завершення існування Польщі у її довоєнних кордонах та вже передбачав її не зовсім притомний фізичний “зсув” на Захід, також ніхто у ЄС не згадував). Як українська верхівка, так – і насамперед! – український електорат напередодні виборів президента повинні задуматися над тим, що навіть Росія, автократичність якої вже не викликає сумнівів ні у кого на Заході, все ще виглядає більш “добре керованою” (незважаючи на неймовірні виклики, які стоять перед нею – включно з сибірським та демографічним питаннями), ніж вже багато в чому демократична Україна.

Україна зуміла закріпити за собою репутацію вередливої дитини, з якою неможливо мати справу: замість того, щоб працювати над своїми внутрішніми економічними та політичними проблемами, вона вперто тупала ніжкою, кричачи “Хочу в ЄС!”, тим самим зовсім не полегшуючи завдання доведення переваг від її членства у ЄС навіть для таких прихильних до України євробюрократів, як Солана. В той же час, ЄС, який сам зараз зайнятий внутрішніми та зовнішніми викликами глобального характеру, зовсім не приваблений перспективою прийняття у члени неосяжної за територією країни, що не здатна вирішувати свої власні проблеми і постійно потребує зовнішніх третейських суддів у внутрішніх суперечках.

Навіть саме уявлення про ЄС (ту міфологічну “Європу”) в Україні та про її (України) місце в ній базується не на якихось реальних досвідах, а на досить ідеалізованих стереотипах пост-радянського типу. (І тут, на жаль, зовсім не використовується потенціал чисельних українських студентів за кордоном, які мають практичний досвід і розуміння як Заходу, так і України і про чиє залучення свого часу так багато говорили Президент Віктор Ющенко та один з перших урядових “євроінтеграторів” Олег Рибачук.) Незважаючи на всю литовську, польську та австро-угорську історичну спадщину України, якесь історичне чи географічне “право” на місце в об’єднаній Європі не є для ЄС беззаперечною істиною. Навіть навпаки: панує розуміння, що недостатньо лише словесних заяв (серед європейських бюрократів існує жарт про Україну на кшталт “вони вирішили проблему – створили комісію”), а необхідні напружені практичні зусилля з боку України (як керівництва держави, так і пересічних громадян) з трансформації і країни, і всього суспільства. ЄС зовсім не відчуває якоїсь історичної відповідальності перед Україною і не почувається зобов’язаним витягувати її з тієї ями, у яку вона сама себе завела. Натомість превалює переконання, що проблеми України – це її власні проблеми. Разом з тим Україна або зовсім не працює над їх вирішенням, або надто повільна у своїх діях, проводячи життєво необхідні реформи так, ніби вона робить послугу ЄС, а не працює у власних інтересах. Шантаж ЄС про можливий “поворот до Росії” у разі недостатнього стимулювання з боку ЄС – контрпродуктивний і не додає діалогу більшої динаміки.

Очевидно, Україні варто дозріти і взяти опіку про власну долю у свої руки, не очікуючи інфантильно на похвалу чи штурхана з боку того чи іншого “дорослого дядечки” – Росії, ЄС чи США. Заява Солани повинна стати не причиною для чергової хвилі самобичування чи сплеску українського фаталізму, а поштовхом до реальних, а не показних реформ у правосудді, енергетичному секторі, системі державного управління тощо. Мотивація має зводитися до того, що робляться вони не для когось, а для себе і задля власного виживання та конкурентноздатності як держави та різноетнічної, територіально великої та потенційно сильної нації. Тому що момент справді критичний і будь-яке зволікання може стати визначальним для долі країни. На жаль, саме цього - усвідомлення критичності моменту - бракує українській політичній верхівці.

Насамкінець, варто ще раз звернутися до запитання та відповіді Солани, щоб бачити їх у контексті і відповідно реагувати. Запитання було задане Гарвардським колегою-аспірантом зі славістики і прозвучало наступним чином: “Моє запитання стосується Східної Європи загалом. Виходячи із заяви Президента США Барака Обами сьогодні (про нерозміщення ПРО в Чехії та Польщі – О.К.) та з того факту, що НАТО, як видається, залишає Східну Європу наодинці, чи має ЄС намір продовжувати тісні стосунки з Україною та Грузією, що знаходяться в самопроголошеній Росією сфері її впливу? Зокрема, якщо б Україна та Грузія подали заяву на членство у ЄС, чи була б вона розглянута за Вашої каденції у ЄС?”

Одна з перших зустрічей Хав’єра Солани з новообраним Президентом України Віктором Ющенком, 23 лютого 2005 року. Тоді європейці ще були сповнені сподівань в новій українській владі.

Відповідь Солани була несподівано відвертою навіть для найбільших скептиків членства України в ЄС в аудиторії – особливо беручи до уваги її позитивний початок: “Ви згадали дві країни: Грузію та Україну. Я знаю ці дві країни дуже добре. Я працював із ними, як Ви знаєте, у різні способи, коли я був там на початку Помаранчевої революції. У ті дні я був тим, хто у переговорах досягнув для пана Ющенка саму можливість повторення виборів. Я не відкрию таємниці, і вони (керівництво України – О.К.) про це знають, що я відчуваю фрустрацію стосовно України. Те, як вони керували країною з того часу до тепер, дійсно не було блискучим, м’яко кажучи. Отже, ми маємо з Україною дуже важливі стосунки, але я не бачу членства в Європейському Союзі у передбачуваному майбутньому України. Україна це знає; як Юлія Тимошенко, так і Віктор Ющенко про це знають. Я можу сказати про Грузію те саме. У нас є договір про асоціацію, що є юридичними стосунками, які є дуже глибокими у сфері економіки, торгівлі і т.д. Але я не бачу сьогоднішньої Грузії у моєму майбутньому, коли я дивлюся вперед, в Європейському Союзі. Я шукатиму дуже тісних, дуже глибоких стосунків з обома країнами, тому що вони є надзвичайно важливими, але не як з безпосередніми членами Європейського Союзу. Я не відкриваю жодних секретів, вони про це знають”.

Як у своїй промові, так і у відповідях на запитання Солана представив офіційну позицію ЄС, яка може бути інтерпретована як нищівна і відкрита поразка проєвропейського курсу України, особливо для умовного “демократичного табору”. Натомість її варто розуміти як чіткий сигнал, що час порожніх слів завершився і Україні варто почати діяти, насамперед, у власних інтересах.

Олег Коцюба (Кембридж, США)

Олег Коцюба – експерт з українсько-європейських стосунків, зокрема у трикутнику Україна-Європа-Росія, вільний журналіст, перекладач, учасник та співорганізатор багатьох форумів та круглих столів з питань українсько-європейського співробітництва. Отримав вищу освіту в Україні, Німеччині та США, зараз аспірант департаменту славістики Гарвардського університету за напрямом “Україністика”.

P.S. Повна відео-версія Гарвардського виступу Солани буде доступна на YouTube –каналі курсу Коккаліс Школи Управління ім. Кеннеді з середини поточного тижня.