Як ви зрозуміли, що хочете стати акторкою? Було це усвідомлене рішення чи випадковість?
Моє прагнення стати акторкою з’явилося не одразу. З ранніх років я займалася спортом (маю навіть розряд з волейболу) і була впевнена, що стану спортсменкою. До сцени та перевтілення я прийшла після вступу до Миколаївського коледжу культури і мистецтв.
Це було несвідоме рішення. Просто йшла повз і, розуміючи, що не вступлю до педагогічного університету на бюджет, вирішила зайти! А далі мене вже не можна було зупинити: професія настільки мене захопила, що на другому курсі мене запросили на практику до Миколаївського академічного обласного театру ляльок. І тоді я зрозуміла, що хочу присвятити своє життя сцені, але про кіно тоді навіть не замислювалася.
Як пройшли ваші перші кроки в професії? Чи були моменти, коли хотілося все покинути?
Мої перші кроки в професії були сповнені як натхнення, так і викликів. Навчання в Харківському національному університеті мистецтв ім. І. П. Котляревського стало для мене надзвичайно важливим етапом. Саме там я отримала ґрунтовні знання, сформувала свій професійний світогляд і вперше зіткнулася з реальними труднощами мистецького шляху.
Початок був захопливим – нові знайомства, неповторна атмосфера творчого середовища, можливість навчатися у досвідчених педагогів і занурюватися у світ мистецтва. Проте разом із цим з’явилися і труднощі: високі вимоги, щоденна праця над собою, необхідність долати невпевненість і виходити за межі власного комфорту іноді здавалися непосильними.
Звісно ж, були моменти, коли хотілося все покинути. Сумніви у своїх силах, невдачі, відчуття, що нічого не виходить, – усе це змушувало задуматися, чи правильний шлях я обрала. Але в такі моменти найбільше допомагали нові пропозиції від кастингів. Саме вони повертали віру в себе, давали нові можливості та відкривали перспективи. З кожною новою роллю, навіть найменшою, приходило розуміння, що потрібно рухатися далі, і що кожен виклик – це лише частина шляху до успіху.
Озираючись назад, розумію: всі випробування були необхідними, щоб зробити мене тим, ким я є сьогодні. Кожен непростий момент навчив мене витривалості, терпінню та справжній відданості мистецтву.
Який момент у вашій кар’єрі став для вас найважливішим або переломним? Та чому?
Переломним моментом у моїй кар’єрі стала роль Катерини у виставі "Приборкання норовливої". На той момент я вже працювала в Харківському театрі імені Шевченка. "Березіль" – це було для мене неймовірно: моя перша мрія здійснилася. Я працювала в театрі, на одній сцені з народними артистами, які щедро ділилися своїм досвідом. Серед них – Оксана Стеценко, Роман Жиров та багато інших відомих артистів України.
Ця роль відкрила нові горизонти та дала можливість глибше зануритися в акторське ремесло. Ось лише частина ролей, які мені пощастило втілити на театральній сцені: Мег у виставі "Примадонни", Жасмин у виставі "Аладдін", Женевʼєва у виставі "Блез", кухарка у виставі "Вечеря по-французьки", мешканка чарівних планет у виставі "Принцеса, Дракон і пʼятьчарівних планет" та роль молодої жінки у виставі "Картотека". Це був польсько-український проєкт режисера Анджея Щитка та драматурга ЯнушаГловацького.
Чи пам’ятаєте ви свою першу серйозну велику роль? Які емоції переживали тоді?
У 2014 році я мала честь взяти участь у зйомках скетчкому "17+", прем’єра якого відбулася на телеканалі ТЕТ. Цей проєкт став для мене важливим етапом у кар’єрі, адже він відображав життя сучасної молоді з усіма її радощами та викликами. Кастинг-директорка Олена Тараканова дала мені неймовірний поштовх для подальшого розвитку в кіно.
У серіалі я зіграла безліч персонажів, оскільки формат це дозволяв. Знімальний процес був надзвичайно захопливим та динамічним. Працювати з талановитими акторами, такими як Дмитро Сидоров, Інна Островська, Максим Панченко та інші, було справжнім задоволенням. Кожен із нас привносив у проєкт щось унікальне, і разом ми створили атмосферу, сповнену творчості та гумору.
Особливо запам’яталися моменти, коли доводилося імпровізувати, оскільки формат скетчкому вимагав швидкої реакції та природної гри. Режисер Сергій Лазаренко створив комфортні умови на майданчику, що сприяло нашій продуктивній роботі. Його бачення та керівництво допомогли нам розкрити потенціал кожного персонажа й донести до глядачів основну ідею серіалу — насолоджуватися життям, незважаючи на труднощі.
Зйомки в "17+" стали для мене не лише професійним досвідом, а й джерелом безцінних спогадів та дружніх стосунків, які тривають і досі.
Ви граєте як у театрі, так і в кіно. Що для вас особисто ближче? У чому для вас головна різниця між цими двома світами?
Театр і кіно мають свої унікальні особливості. Театр дарує миттєвий зв’язок із глядачем, живу енергію обміну. Кіно ж дозволяє зануритися в деталі й працювати над нюансами образу. Обидва світи мені близькі, і я ціную можливість працювати в них.
На даний момент я відаю перевагу кіно. Бо для мене це можливість експериментувати з образами та грати не лише в реальному часі, а й через камеру, яка фіксує кожну деталь. У театрі - гра має бути більш виразною, гіперболізованою, щоб її сприймав навіть глядач на останньому ряду. У кіно ж достатньо легкого погляду чи майже непомітного жесту, і він буде промовистим. Це дає відчуття більшої природності та можливість глибшого занурення в персонажа.
Мені цікаво бачити, як кіно працює технічно. Вся ця магія монтажу, операторської роботи, світла, звуку — це окремий рівень мистецтва. Коли я бачу кінцевий результат, то розумію, скільки деталей створюють атмосферу сцени. У театрі все залежить від одного моменту, і якщо щось пішло не так, то це вже історія, яку не можливо змінити. У кіно ж є шанс на повтор, на пошук ідеального дубля. Також це і різноманітність локацій та історій. У театрі все обмежується сценою, а в кіно можна опинитися будь-де: в іншій країні, в іншому часовому вимірі, навіть у паралельному всесвіті. Це додає глибини та масштабу грі.
Звісно, театр залишається особливим. Це живий контакт із глядачем, емоція тут і зараз. Але саме зараз мені цікавіший кінопроцес — його багатошаровість, деталізація і можливість розповідати історії зовсім по-іншому.
Чи доводилося вам змінювати себе заради ролі — фізично, емоційно? Яка трансформація була найскладнішою?
Для ролі в серіалі "РіднЯ" мені довелося суттєво змінитися фізично. Костюми приміряли ще до пандемії, а до роботи приступили вже після. Під час карантину я значно набрала вагу — думаю, ви розумієте, про що я. Це був справжній виклик — 14 днів інтенсивної підготовки перед стартом проєкту.
Департамент костюму був дуже здивований: я повернулася у відмінній формі, і костюм не довелося змінювати. Я сильно схудла, адже грала викладачку танців. Ця трансформація вимагала від мене неабиякої дисципліни та значних фізичних навантажень. У сюжеті — трохи східної екзотики та багато гумору. Ця роль вимагала не лише гри, а й фізичного відчуття образу: рухатися, працювати з пластикою, передавати емоції не тільки словами, а й мовою тіла. Звісно, перед зйомками я переглянула безліч відео з танцями, вивчала основи, адже мені важливо було зробити все максимально природно.
Працювати з таким сильним акторським складом, як Станіслав Боклан, Катерина Кістень, Леся Самаєва та Інна Приходько, — це окрема насолода. Вони справжні професіонали, які вміють імпровізувати і додають сценам ще більше життя. На майданчику панувала дружня, невимушена атмосфера, а в перервах ми жартували й ділилися історіями.
Особливим викликом для мене став комедійний жанр. Тут важливо не тільки добре відіграти роль, а й правильно відчувати ритм сцени, паузи, міміку. Часом доводилося робити кілька дублів, адже ми самі не могли стримати сміх.
Як ви працюєте над персонажами? Чи є у вас особливий метод входження в роль?
Для мене створення персонажа — це завжди глибокий процес, який складається з кількох етапів.
По-перше, я уважно вивчаю сценарій, шукаю ключові моменти в тексті, які допомагають зрозуміти характер мого героя. Важливо не тільки, що він говорить, а й як саме: які слова використовує, якими інтонаціями, що приховано між рядками.
По-друге, я завжди намагаюся знайти в персонажі щось особисте, те, що відгукується в мені самій. Це може бути риса характеру, життєва ситуація або навіть маленька звичка, яка допомагає "вживитися" в роль.
Якщо образ дуже далекий від мене, тоді я шукаю реальних людей з такими ж якостями — спостерігаю за їхньою поведінкою, манерою говорити, рухатися. Інколи це відбувається у звичайному житті: в транспорті, в кафе або просто на вулиці. Щодо фізичної трансформації, то тут багато залежить від ролі. Якщо потрібно змінити пластику, манеру ходи чи поставу — я , інколи знімаю себе на відео, щоб побачити, як це виглядає збоку. Але найголовніше — залишатися гнучкою. У процесі роботи образ може змінюватися, адже акторська гра — це живий процес, де важливо не просто відіграти, а відчути і прожити кожну мить на сцені чи в кадрі.
Стосовно театрів, ваші колеги зараз відкрито підіймають тему насилля і нарешті починають говорити про наболіле. Чи близька ця тема вам?
Ні, ця тема мені не близька, але я вважаю, що про неї дійсно потрібно говорити. Театр завжди був дзеркалом суспільства, і якщо в ньому нарешті починають відкрито підіймати питання насильства — це означає, що суспільство готове не лише чути, а й змінюватися. Я глибоко поважаю колег, які знаходять у собі сили говорити про наболіле, про травми, які довго замовчувалися. Це складний, болісний, але дуже важливий процес.
Для мене мистецтво — це не лише розвага, а й інструмент діалогу. Театр має силу показувати правду так, щоб вона торкалася серця. Якщо люди після вистави виходять із залу і задумуються, якщо в них з’являється бажання змінювати щось у собі чи в суспільстві — значить, ми робимо правильну справу.
Особисто я переконана, що насильство — фізичне, психологічне чи емоційне — не можна ігнорувати або виправдовувати. Якщо театр може допомогти комусь усвідомити проблему, знайти в собі сили заговорити чи діяти — це вже перемога.
Чи є акторська роль вашої мрії? Кого б ви хотіли зіграти, якщо не мати жодних обмежень?
Моя мрія — зіграти в історично-біографічному фільмі про видатну особистість. Мене завжди захоплювали сильні історичні фігури, чий життєвий шлях змінив хід подій. Сподіваюся, що ця роль скоро знайде мене, адже в нашій країні є неймовірна кількість таких людей і особистостей.
Як, на вашу думку, змінилося українське кіно за останні роки? Яке майбутнє ви бачите для індустрії?
Українське кіно за останні роки змінилося кардинально.
По-перше, зросла якість. Якщо раніше було відчуття, що наш кінематограф поступається світовому в технічному плані, то зараз ми бачимо фільми з потужною операторською роботою, глибокими сценаріями, якісним звуком і візуальними рішеннями.
По-друге, змінився сам підхід до історій. Українське кіно стало сміливішим, чеснішим, багатограннішим. Ми перестали боятися говорити про складні теми, шукати власний стиль, а не копіювати західні формати. Якщо раніше переважали комедії та мелодрами, то тепер ми бачимо стрічки у всіх жанрах— від історичних драм до авторського кіно і навіть фантастики.
Величезний поштовх дала війна. Українське кіно стало ще більш усвідомленим, сильним, сповненим болю і водночас надії. Фільми не просто розповідають історії, вони формують нашу ідентичність, зберігають пам’ять і доносять правду світові.
Щодо майбутнього, я бачу його оптимістично. Незважаючи на всі виклики, наша індустрія зростає, і головне — є попит. Глядач хоче дивитися українське кіно, а це значить, що воно буде розвиватися.
Думаю, на нас чекає ще більше міжнародних колаборацій, нових режисерських імен та історій, які зможуть зачепити не лише українського, а й світового глядача.
Чи були у вас ролі, які вам довелося відмовитися через внутрішні переконання чи особисті причини?
Так, були пропозиції, від яких я відмовлялася через невідповідність моїм цінностям, незнанням мови чи нецікавості проєкту, відсутність гарного сценарію. Не можу назвати себе акторкою вибірковою, але іноді все-таки можу собі дозволити відмовитися від проєкту.
Також є випадки, коли я не погоджувалась з концепцією самого проєкту. Наприклад, якщо він пропагував якісь стереотипи або використовував певні теми не з етичних міркувань, а лише для "шокуючого ефекту" чи для комерційної вигоди. Це теж для мене важливі моменти, бо я вважаю, що мистецтво має не тільки розважати, але й мати певний сенс, піднімати важливі для суспільства питання.
До війни, ви грали разом з росіянами? Тоді ще, відчувалась зухвала їх поведінка?
Здебільшого професійні стосунки були коректними, хоча іноді траплялися випадки неповаги або зверхності. Наприклад, це було в серіалах "Я заберу твою сім’ю" та "Дім чужих таємниць".
Питання лише у відносинах. Де ми були на рівних умовах, одразу після знайомства, яке відбулося тільки в кадрі, і тільки після прохання режисера. Не бажання проходити по тексту… і ще багато іншого, що є для мене неповагою, як до партнера. Зухвалість, по суті, була їхньою візитною карткою. Їм багато чого дозволялося, вони отримували більші гонорари та кращі умови.
Тепер, після всього, що сталося, це питання постає в зовсім іншому світлі. Відносини, які могли бути раніше нейтральними, зараз стали неприйнятними. Агресія, яку Росія розв’язала, змінила всі погляди на співпрацю з ними, і якщо раніше могла бути якась толерантність, то зараз вона беззаперечно відсутня. Тепер це питання навіть не про мистецтво, а про людську гідність і взаємоповагу. Тому будь-які спроби повернути співпрацю з російськими акторами чи митцями після війни для мене є неприйнятними.
Чи припускаєте ви повернення росіян в український ринок після перемоги нашої країни?
Ні. Я категорично проти цього. Нехай Росія та її актори залишаться там, я проти будь-якої співпраці з росіянами. Після всього того, що їхня недодержава зробила нашій країні, я буду першою, хто перевірятиме, аби не стояти з ними в одному кадрі.
На сьогоднішній день, через агресію Росії, ми переживаємо важкий період, коли будь-яка співпраця з російськими компаніями чи артистами здається неможливою. Наші культурні, моральні та політичні цінності, наш досвід війни та втрат роблять будь-яку взаємодію з ними неприпустимою. Кожен, хто підтримує агресію, не може бути частиною нашої культурної сфери, бо культура — це про мир, повагу, людяність.
Які найпоширеніші стереотипи про акторів вас особисто дратують або дивують?
Є кілька стереотипів про акторів, які мене дратують і навіть дивують.
Часто вважають, що актори — це люди, які просто "грають", ніби це так просто. Насправді, це велика робота: емоційна, фізична, інтелектуальна. Це не лише "стояти на сцені" чи "перед камерою". Актор має бути в постійному самовдосконаленні, працювати над собою, досліджувати світ, роль, історію, ставити запитання і шукати відповіді. Те, що ми робимо, потребує чималих зусиль і багато самовіддачі.
Чи це люди, які завжди живуть у центрі уваги, часто змінюють партнерів і ведуть легковажне життя. Це не більше, ніж вигадка. Багато акторів — дуже серйозні люди, які відповідально ставляться до роботи та особистого життя. Ми теж маємо свої сім’ї, свої проблеми і переживання, як і всі інші.
І ще один стереотип — це уявлення, що завжди граємо самих себе. Можливо, це стосується деяких акторів, але ми, як правило, працюємо над тим, щоб створити образи, які не мають нічого спільного з нашою особистістю.
Багато разів ми повинні відмовлятися від своїх власних звичок, манер або рис характеру, щоб втілити роль так, як це хоче режисер чи вимагає сценарій.
Ці стереотипи дивують і трохи засмучують, адже вони не відповідають реальності і не відображають того, як насправді виглядає життя актора.
Розкажіть про свої "червоні прапорці" як акторки. Ваш топ-5.
Як професіоналка, я завжди звертаю увагу на наступні моменти:
1. Неповага до команди.
2. Нечіткий сценарій.
3. Погана організація. Хаос
4. Відсутність творчої свободи.
5. Відверте приниження, та самоствердження за рахунок інших.
Як ви ставитеся до імпровізації? Чи були випадки, коли вона рятувала кадр?
Імпровізація є невід’ємною частиною акторської майстерності. Вона додає сценам природності та живості. Були моменти, коли несподівана імпровізація не лише збагачувала сцену, але й вирішувала непередбачені ситуації на майданчику, надаючи сцені новий поворот. Я обожнюю імпровізувати і роблю це з радістю, особливо коли це заходить режисерові, і це залишається в фінальному монтажі, я дуже радію.
Імпровізація для мене — це дуже важливий інструмент у роботі, особливо в кіно та театрі.
Були випадки, коли саме імпровізація рятувала кадр або навіть всю сцену. Наприклад, в одній із останніх робіт, де я грала персонажа, котрий переживав складний емоційний момент, ми почали знімати сцену за сценарієм, але на певному етапі виникла така емоція, яка вимагала додаткової реакції. Ми з режисером вирішили трохи змінити діалог, і це стало неймовірно потужним моментом. Цей імпровізований штрих додав в кадр більше правди та глибини, і в результаті - сцена стала однією з найкращих.
Чи доводилося вам грати персонажа, з яким ви категорично не згодні за світоглядом? Як ви знаходите підхід до такої ролі?
Так, були ролі, де мої персонажі мали погляди або вчинки, які суперечили моїм власним переконанням. Я завжди шукаю внутрішній конфлікт, що допомагає мені відчути персонажа, навіть якщо я не згодна з його поведінкою чи ідеями. Дуже важливо знайти людяність у таких ролях — розуміти, чому людина так думає або діє, а не просто ставитися до неї, як до "поганої". Це дозволяє зберегти чесність в грі й не втратити емоційного контакту з персонажем.
У таких ситуаціях я часто працюю більше над психологією персонажа: що могло сформувати його погляди, чому він так поводиться. Іноді це вимагає великих внутрішніх пошуків і навіть виходу за межі власних переконань. Але, зрештою, це і є виклик — втілити персонажа, з яким я не погоджуюсь, без осуду та упередженості, а з розумінням його ситуації та мотивації.
Актор - це майстер виправдань, а режисер - майстер задуму.
Як війна змінила ваше ставлення до професії? Чи відчуваєте ви зараз ще більшу відповідальність перед глядачем?
Війна глибоко вплинула на мене. Я пережила важке випробування, адже мій чоловік із перших днів став на захист нашої країни. Він отримав поранення під Гостомелем, а згодом я здобула безцінний досвід, працюючи в госпіталі у Вінниці та миючи там підлогу.
До речі, всі чоловіки моєї сім’ї стали на захист держави, і це не могло не вплинути на мене.
Я сильно змінилася. Як і всі ми…
Як акторка, відчуваю підвищену відповідальність перед глядачем, оскільки мистецтво має силу підтримувати дух, надихати та надавати надію. Моя мета — створювати роботи, які допомагають пережити всі ці жахливі події. Як на мене, актор - це рупор думок, і тому він несе відповідальність за кожну свою дію.
Як, на вашу думку, мистецтво допомагає суспільству пережити ці складні часи?
Мистецтво, зокрема театр, кіно, література, музика — це спосіб впоратися з болем, подолати травми, прийняти те, що важко зрозуміти чи пережити. У моменти кризи воно стає своєрідним терапевтичним засобом, що дозволяє людям висловити свої переживання, тривоги, надії.
Особливо зараз, коли ми переживаємо війну, мистецтво допомагає нам не втратити себе як націю. Воно зберігає пам’ять про наші втрати. Наше мистецтво стає голосом для тих, хто не може говорити, воно фіксує історії, які повинні бути почуті. І, звісно, мистецтво — це спосіб об’єднати людей, дати їм відчуття спільної мети, підтримки і віри. У моменти безнадії воно може стати тим, що надихає й допомагає витримати. Коли ми дивимося на витвори мистецтва, відчуваємо, що ми частина чогось більшого, що ми не самі, що є світло в кінці тунелю.
Чи стали ви перебірливішою у виборі проєктів після 2022 року? На що тепер звертаєте увагу в сценаріях?
Після 2022 року я стала більш уважною до вибору проєктів. Звертаю увагу на те, які меседжі несе сценарій, чи відповідає він моїм цінностям і чи має потенціал позитивно вплинути на глядача. Важливо, аби проєкт був актуальним і не відірваним від реальності. І головне — щоб він не травмував українців, адже ми зараз неймовірно чутливі, ніби відкрита рана.
Як ви бачите розвиток українського театру та кіно після перемоги? Чи зміниться наша культура після цих подій?
Я вірю, що український театр і кіно після перемоги переживуть новий етап розвитку, який стане справжнім відображенням нашої сили, гідності та незламності.
Ці роки війни змінили нас як націю, і це, без сумніву, позначиться на мистецтві. Українська культура стане ще глибшою, автентичнішою та більш самоусвідомленою. Ми пережили багато болю, втрат, але також знайшли в собі силу говорити правду, не боятися шукати нові форми виразу. Я переконана, ми будемо глибше досліджувати нашу ідентичність, нашу культуру. Це буде не лише збереження традицій, але й відкриття нових культурних горизонтів. Театр і кіно стануть важливими інструментами для відновлення країни, для підтримки психологічного здоров’я, для збереження пам’яті.
І, звісно, після війни культура стане важливим елементом нашого відновлення. Ми почнемо створювати нові, сміливі проєкти, які будуть говорити не лише про нашу боротьбу, а й про те, як ми долаємо труднощі та будуємо наше майбутнє. Вірю, що українське кіно й театр зможуть стати важливими культурними гравцями на міжнародній арені, адже ми вже довели, що маємо власний голос, і цей голос почує весь світ.
Чи виїжджали ви за кордон під час війни? Якщо так, то куди і як мешкали там, які були труднощі?
Так, я виїжджала за кордон майже на півроку, це була робота за контрактом у танцювальному шоу.
Це було важке для мене рішення, але я розуміла, що мені потрібен шанс врятувати себе від того жаху, який довелося пережити на початку війни. Перші місяці були складними: нова країна, інше оточення, мовний бар’єр, відчуття провини за те, що я не в Україні. Морально це тиснуло – здавалося, що я залишила все, до чого звикла, і почуваюся відірваною від рідного дому. Фізично теж було нелегко через виснажливу роботу та постійний стрес. Але з часом стало трохи легше: я знайшла підтримку серед людей, адаптувалася до нового середовища. Хоча це був непростий період, я вдячна за цей досвід, бо він допоміг мені вистояти та трохи оговтатися від пережитого.
Як ставитеся до колег, які втекли з України?
До колег, які виїхали з України, ставлюся спокійно й без осуду. У кожного своя ситуація, свій рівень витривалості й свої причини. Хтось виїхав заради безпеки родини, хтось – щоб не втратити роботу, а хтось просто не міг витримати тієї напруги, яка панувала в країні. Я не можу засуджувати чи вважати когось зрадником тільки через те, що він вирішив шукати безпечніше місце. Єдине, чого я бажаю всім, хто поїхав, – щоб вони ніколи не пошкодували про свій вибір і знайшли спокій там, де опинилися. В той час, коли багато людей кладуть життя за те, щоб країна існувала.
Зараз ви готуєтесь до прем’єри повнометражного фільму за вашою участю. Розкажіть детальніше про те, як ви потрапили в проєкт "Відпустка наосліп" та з ким більше в кадрі сподобалось працювати?
Так, зараз я працюю над прем’єрою повнометражного фільму "Відпустка наосліп", і цей проєкт став для мене особливим. Історія фільму дуже цікава і незвична, вона розповідає про кількох людей, чиї життя змінюються через несподівану відпустку, яку вони вирішують провести наосліп.
Це комедія з елементами драми, і мені сподобалось, як кожен персонаж проходить власний шлях, змінюючись під впливом подій.
У цей проєкт я потрапила, як і всі актори, через проби, які були неймовірно захопливими. Я прийшла з повним розумінням свого персонажа Злати завдяки якісній роботі кастинг-директора. Сподіваюся і дуже хочу, щоб цей персонаж вам сподобався, адже, працюючи над роллю, я вклала в неї багато сил та енергії. Це яскравий образ — гарна та впевнена в собі жінка. Як сказала Валерія Фадєєва, режисерка фільму: "Я хочу показати Злату сучасною жителькою села, без стереотипів".
Сподобалась спільна робота з кожним актором - Малкова Тетяна, Даніель Салем, Федір Гуринець, Наталія Корецька, а Олександр Ярема, то взагалі любов (сміється).
Запрошую вас в кінотеатри вже з 27 березня, а я вже не можу дочекатися прем’єри, щоб глядачі побачили те, над чим ми так плідно працювали!
